***
Елла перебувала в полоні три дні.
Три дні, котрі злилися у безкінечну напівтемряву, у нудотну пустку, не заповнену нічим, окрім того сидіння на ліжку, від котрого починало нитися тіло. Іноді вона, не витримуючи того ниття, здіймалася на ноги й сновидою, важко піднімаючи затерплі ноги, вешталася з одного кутка невеличкої кімнати в інший. Біль від зради Тимура не поспішався зникати, а продовжував шкрябатися в серці, відбираючи й сили, й бажання жити. Думки постійно, майже цілодобово були зайняті лише ним, відступаючись лиш тоді, коли вона ненадовго посинала. Та сон теж робився її ворогом, виступався супроти неї, не бажаючи дарувати блаженного забуття. Сон утікав від неї, кидаючи в безсонливі ночі, посеред котрих панував той Абу, котрий знову й знову повторював їй про свою ненависть… А коли посинала, коли сон милувався над нею, тоді воскресалися дні щастя у далекому рідному Києві, й поряд він — Тимур. Тимур, а не Абу. Той Тимур, котрий лиш уві сні бачився їй, той, уже назавжди втрачений, і тільки сон дарував їй відчуття щастя, коли ти кохаєш, коли людина, тобою кохана, — вона є поряд. У снах вона згадувала їхні побачення, а прокидалася — й гіркота втрати охоплювала все єство. Ті всі побачення — вони ж були неправдою, а лише грою, жорстокою грою з її почуттями. Тимур не кохав її, жодної хвилини не кохав, лиш ховався за маскою закоханого, аби закохати її в себе, й закохати настільки, щоб вона подалася за ним на край світу.
Як гарно зізнавався він у неіснуючому коханні.
Елла намагалася не згадувати той день, гнала його з власної пам’яті нещадно та жорстоко, але він усе одно повертався, він прослизав до її споминів, наповнюючи болем серце…
…Вони не бачилися п’ять днів, у Тимура були справи в Харкові, й Елла вже жахливо скучалася. Працювала неуважно й автоматично, допускалася помилок і не помічала того.
В обід зателефонував Тимур.
— Працюєш?
Вона важко зітхнула.
— Так. А ти?
Він коротко розсміявся.
— Я? А я чекаю на тебе внизу!
— Тимуре?!
Вона як була — в одній лиш сукні з тонкої вовни бузкового кольору — кинулася вниз, вибігла з офісу й побачила його на іншому боці вулиці.
Висока самотня постать у дублянці, з неймовірно великим букетом червоних троянд. Вона кинулася до нього, й Тимур ухопив її в обійми, зазираючи в очі сяючими своїми очима.
А потім був затишний ресторан, у котрому було мало відвідувачів, теплі долоні Тимура, що тримали її пальці так уже обережно, мов вони були крихкими чи з кришталю, й слова, що лунали музикою, вкарбовуючись у серце.
— Елло, люба, це якесь божевілля. Ці дні без тебе — вони виявилися для мене справжнім пеклом… Я так скучив… — Він нахилив чорняву голову й поцілував її пальчики, кожен окремо, торкаючись так уже ніжно, що від самого дотику серце Елли почало танутися й мліти. — Я не можу більше мовчати, тримати це в собі… Я кохаю тебе, чуєш — кохаю, моя дівчинко. Кохаю й покохав у ту саму мить, як побачив на похороні твого дядька… Ти для мене все у цьому житті, чуєш, і я не зможу без тебе…
Жадані для кожної жінки, сокровенні слова, у чарівність котрих бажало повірити кожне жіноче серце, й Елла теж повірила. Вперше закохана, трішки наївна, без досвіду, вона просто розтанула від цих слів Тимура…
…А зараз… Як гірко зараз було знати, що все то було неправдою. Кожне його слово, кожен рух та погляд — усе то оманлива гра, усе мара та брехня. Й вона ненавиділа зараз саму себе за ту віру свою, ненавиділа палко… й не могла вибачити собі, що повірила йому так легко.
Товаришки її по нещастю тільки мовчки спостерігали за тими її розпачливими метаннями камерою. Лара лиш очима водила, а інша, Кваша, могла й зовсім уваги не звертати. Вирячиться в стелю й тремтить, обхопивши своє худе тіло кістлявими пальцями. Лара, особливо не переймаючись з того, слухається її Елла чи ні, розповіла їй про те, якому господарю-йорданцю дісталася Наташа. Виявився той ще й не таким лютим, але ж тварюка наркоманив і Наташу привчив до того клятого зілля, поступово зробивши з неї залежну. Потім сам відправився до свого Аллаха, перемудривши щось із дозою, а Наташа повернулася назад до цього кодла. Господар Абу ще мав вирішити, чи лікувати Наташу, аби потім ще раз вигідно продати, чи полишити хворою й продати з меншим прибутком. І поки той невідомий господар, котрого ні Лара, ні Наташа й в очі не бачили, вирішував її долю, Кваша мала страждати, мала терпіти всі ці муки невилікуваного наркомана, котрого полишили без потрібної йому дози.
Поступово Елла почала жалкувати її — цю нещасну людину, а ось почуття до Лари були все ще досить суперечливими. З одного боку, вона й співчувала, а з іншого… Залишок почуття до Тимура, що ще не вмерлося в глибинах серця її, породжував неясну й потаємну неприязнь до неї, нехай ні в чім не провинної, але жінки, котрої торкався Тимур, котрій шепотів він схожі зізнання в коханні… Й це заважало їй співчувати Ларі повною мірою.
А Лара починала ще й дратувати.
Мовчить-мовчить, а потім наказовим голосом і скаже:
— Мусиш його розлюбити.
Елла загалом відмовчувалася. Лара тоді починала знову:
— Ну що ж ти все страждаєш за ним, га? Викинь його з серця, чуєш, Елло, викинь! Ти маєш його зненавидіти, інакше він переможе тебе, змушуючи постійно страждати й помирати від болю в серці.
Елла ні пари з вуст. Проте Лара не вгавала:
— А знаєш, я оце подумала, що краще тобі було би в когось закохатися, бо, як то кажуть, подібне подібним вибивається…
Тоді Елла не втрималася, поглянула невдоволено.
— Ларо, ну що ти верзеш? У кого тут закохуватися?
Лара тільки плечима перенизала.
— Ну, життя іноді такі дива вготовує… Хто його ж знає, може, продадуть тебе якомусь заможному красеню, як колись нашу Роксолану, й не встигнеш отямитися, як уже закохаєшся…
Лице Елли напружилося.
— Я більше ніколи нікого не покохаю.
Лара тільки усміхнулася.
— Ніколи не кажи «ніколи»!
Елла змовчала, але для себе вирішила, що ніколи не дозволить собі закохатися знову. Навіщо, ну навіщо ж воно, це почуття, котре за короткі миттєвості щастя спроможне відразу кинути до ями найглибшого відчаю. Ні, досить уже з неї! Накохалася з Тимуром на все своє життя — більш кохати бажання не мала. Щось обірвалося в неї в серці від зради та обману Тимура, й то буде диво, коли забажає вона полюбити знову. Але вона не хотіла того дива, геть не хотіла.
На третій день у будинку зробилося гамірно, й Лара, піднявши рудоволосу голову, покривила лице.
— Автобус приїхав.
Елла нахмурилася.
— Який автобус?
Лара поглянула на зачинені двері.
— З новими полонянками.
Через годину до їхньої камери підселили трьох нових сусідок — двох молодиць років під тридцять з перестрашеними поглядами втомлених очей й одну ще зовсім юну дівчину — не старше сімнадцяти років. Й якщо ті двоє старших виявилися ще досить спокійними з вигляду, то ця — ще майже дитина, з відчайним виразом вродливого личка з широкими вилицями — зі спокоєм геть не товаришувала. Вона гарчала й пручалася, коли її до камери заштовхували двоє дужих йорданців. Рухаючись надзвичайно швидко, одного вона спромоглася вкусити за руку, полишивши на засмаглому зап’ястку червонуватий слід. Йорданець обурено заволав і вдарив дівчину великою рукою по обличчю. Удар виявився настільки сильним, що розсічена дівоча ніжна губа закровила, і невеличка, тендітна постать упала на діл.
Елла відчула, як обривається в неї щось всередині.
— Та це ж іще дитина, що ти робиш, бугаю? — вигукнула вона арабською й кинулася до кривдника, ще не розуміючи, що саме збирається зробити, тільки якось відсторонено подумавши про те, що зараз теж отримає такого ж болісного поличника. Не отримала. Її чомусь не вдарили, тільки порадили грубо:
— Рота закрий!
Йорданці загиготіли й зачинили за собою двері. Одна з жінок кинулася до дівчинки на долівці й почала обережно витирати кров з розбитої губи білою носовою хустиною, а інша знесилено опустилася на одне з ліжок.
