— Звірі, — прошепотіла вона з карпатською вимовою, поглянувши темними, мов терен, очима. — Мариля ж іще геть дитина, а вони її так грубо, наче жінку оглянули…
Дівчина порожевіла лицем.
— Василино, не треба…
Лара майнула рукою.
— Та облиш ти соромитися, чи ж ми не такі тут, як ти, й чи самі через подібне не пройшли? Ви краще розкажіть, як втрапили на цих покидьків? Пожадобилися на гарну роботу?
Та, що звалася Василиною, важко зітхнула.
— А хто ж на неї зараз не пожадобиться? Ми оно з Ганкою з Рожнятівського району, удома така злидота, чоловіки працювати гребують, усе пиво смокчуть, а у нас же дітки… Намислили до Європи податися, хоча б до Польщі, грошей заробити на життя, а тут родичка моя на вихідні зі Львова до матері приїхала й похвалилася, що знайома її знайшла роботу в Йорданії з гарним заробітком, що є в Києві фірма, котра набирає людей. То й ми залишили сумніви, заохотилися тою роботою, за нас же все там вирішать. Й подалися ми до тої фірми… А люди там такі привітні та доброзичливі, ми вже й не жалкували, що не до Європи, а до Йорданії подалися, що сюди потрапили… Потрапили… — Вона з гіркотою похитала головою. — Та ми то таке, а ось Марильку шкода. Сирота вона, опікуни трапилися їй жорстокі, втекла вона від них, по вулицях, підвалах та вокзалах поневірялася. А вона ж іще дитина, їй лиш шістнадцять. Що з нею тепер оце буде? Що на неї чекає?
Василина похитала скрушно головою й замовкла. Геть червона лицем Мариля опустила очі, притуляючи до розбитої губи білу носову хустину. На деякий час у камері запалася тиша, й Елла чи не вперше за всі три дні полону перестрашилася за своє майбутнє. Надто впевнена у тім, що татко завжди допоможе, заполонена думками про зраду Тимура, вона й не думала, що чекає на неї далі, але зараз… Страх зараз тільки почав торкатися її своїми холодними пазурами, підкрадаючись повільно.
Мамо рідна, її ж привезли сюди як рабиню!
Полонянку!
Минулося вже три дні, а її ніхто не звільняє, й чи звільнить? Що, коли татко не зможе її знайти й вона опиниться під владою араба-товстуна, подібного до того, до якого потрапила Лара. Й ніхто, геть ніхто у цій чужій, ворожій країні не зможе їй допомогти. Немає тут могутнього татка, вона тут ніхто — безправна рабиня без грошей та документів. І все це завдяки чоловікові, котрого вона кохала.
Завдяки Тимуру!
Можливо, Лара й мала рацію в тім, що відстань від кохання до ненависті є надто короткою, й Елла, тільки з приїздом нових полонянок усвідомивши весь жах свого становища, нарешті відчула, як скорочується для неї та відстань, у глибинах серця вбиваючи залишки зрадженого кохання.
Наступного дня по неї прийшли.
Прийшов сам Тимур. Та ні, людина, котра увійшла в той ранок до камери, вже мало чим схожою була на того Тимура, згадку про котрого ще вперто зберігала її пам’ять, відмовляючись бачити в його лиці незнайомця Абу. Але зараз перед нею стояв саме Абу — жорстокий та безжальний незнайомець, в чорних очах котрого вже нічого не полишилося від Тимура. Елла помітила, як напружилася з його появою Лара, відчула, як напружується її власне тіло, котре ще не встигло його забути.
Абу вишкірив білі зуби.
— Кохання моє, ти ще не забула свого Тимурчика?
Пополотніла, але змовчала.
Він розреготався неприємно й насмішкувато.
— Невже таки забула свого Тимурчика? Чи злуєшся на мене через щось? Не злуйся, люба, не треба, я ж людина підневільна…
Елла знову нічого не сказала, не бажаючи виказати йому, наскільки їй боляче від його глузування. Невже промайнуло лише три дні, як він перетворився на оце безжальне створіння — а їй же видавалося, що минулася ціла вічність.
Абу роззирнувся.
— Добре, годі пусто балакати. Ходімо.
Елла відсахнулася назад.
— Куди?
Абу зловісно усміхнувся.
— Побачиш.
— Я нікуди не піду.
— А хто ж тебе питатиме? — недобре позиркнув на неї Абу, підступаючи ближче. — Ну то що, сама підеш чи тебе, може, понести, як справжню панну?
Елла кинула швидкий погляд на Лару, в широко розплющених очах котрої надто ясно читався вирок для неї. Пусті, одноманітні дні очікування незрозумілого в цій камері, вони закінчилися, й уся жорстокість цього полону починає втілюватися в життя, й вона побачила в очах Лари, мов у відкритій книзі, наскільки лихою буде її майбутність…
Абу грубо ухопив її за руку.
— Ну, ти ще довго будеш тут стовбичити?
— Прощавайте, — кинула Елла притихлим жінкам, котрі дивилися на неї з мовчазним жалем.
Вони не встигли особливо зблизитися, головним чином через ті страждання Елли за Тимуром, але зараз вона відчувала сум… Як то не є, а вони все ж таки були її землячками, близькими людьми у цій чужині. Погляд зупинився на маленькій постаті Марилі, що сиділа на ліжку, обхопивши худенькі плечики руками. Бідна дитина, що ж чекає на неї попереду? Цього Елла не знала, як не знала й того, що чекає на неї саму за залізними дверима цієї клятої камери.
Лара звелася з ліжка.
— Нехай тобі пощастить, — раптом вигукнула вона, й Елла було обернулася до неї, аби подякувати й… сказати, що жалкує за свою поведінку, за ту відчуженість свою, але не встигла.
Абу грубо виштовхав її у коридор, і тільки двері за спиною оглушливо брязнули, зачиняючись.
Абу розреготався, коли Елла розгублено на нього озирнулася.
— Куди ти мене женеш?
У його чорних очах зажеврів злуватий вогник.
— З тобою хоче познайомитися господар.
Елла завмерла.
— Господар?
Вона вже знала від Лари, що всією цією справою володіє якийсь могутній йорданець, про котрого та чула від свого останнього господаря, й той казав, що то є така людина, супроти котрої краще не поставати. Й хто б ти не був — чи викрадений раб-іноземець, чи навіть поважний йорданець, — тебе не пожалкують, коли та людина зажадає твоєї смерті.
Абу ухопив її за руку.
— Так, господар. Людина, котрій я зобов’язаний усім, навіть власним життям. Й коли ти хоч трохи зробиш йому неприємне, то я своїми руками або вдавлю тебе, або продам у таке пекло, де ти ще гірко пожалкуєш об тім, що я не вбив тебе…
Елла пополотніла.
— Навіщо я твоєму господарю?
Абу знизав плечима.
— А це вже мені невідомо. Давай, рухайся краще. Тебе зараз помиють й одягнуть по-людському, господар не любить смердючих дівок, а від тебе вже тхне, аж нудить.
— То ваша провина.
— Досить розумничати!
Один із мовчазних охоронців провів Еллу до великого приміщення з лазнею та величезним басейном. Вона байдуже та відсторонено дозволила викупати себе похмурій літній жінці з насупленими широкими бровами на вузькому суворому лиці, котра мовчки передала її до рук молодої темношкірої жінки з міцними руками. Та, на відміну від старшої, тріскотіла, мов сорока, розминаючи напружене, нервове тіло Елли вправними, стрімкими рухами.
— Розслабся, розслабся, любонько, не треба так напружуватися! Та й чого похнюпилася? Таке ж щастя випалося — бути запрошеною до господаря… Це така честь. А ти гарна, саме волосся чого вартує, господаря завжди мановили білявки, як і багатьох східних мужчин… Ти сподобаєшся йому…
Елла поморщилася.
— Я не хочу сподобатися вашому господарю.
Негритянка змастила її плечі мигдальною олійкою й розсміялася.
— Дурненька, дурненька!
Через декілька хвилин Елла, вже одягнена в гарну сукню східного крою з золотавого шовку, виходила за Абу на подвір’я того будинку, до котрого приїхала в наївній упевненості, що їде до майбутньої свекрухи — матері коханого Тимура. Чи могла вона хоч припуститися тоді страшної думки, страшної правди об тім, що везуть її до в’язниці в полон.
Елла поглянула на синє, пронизливо-синє небо, котрого не бачила ці довгі та нудотні дні.
«Тату, де ж ти, татку?» — прошепотіла про себе, тоскно вдивляючись у безкрає йорданське небо перед тим, як Абу, грубо захопивши зап’ясток, заштовхав її до нутра великого чорного позашляховика з тонованим склом.
Автівка стрімко та м’яко рухалася піщаною дорогою, Елла застигла нерухомо на задньому сидінні, аби навіть сукнею не торкнутися Абу, забилася в куточок. Він же розвалився господарем, замислено вдивляючись у піски за вікном автівки. Він знову був поряд, і зараз — мовчазний та замислений — настільки гостро він раптом нагадав Тимура — того, втраченого вже назавжди, що Елла заплющила очі, аби лиш не бачити його, аби не рвати серця, котре вже почало впускати в свої надра ненависть до нього. Ні, це омана — Тимура ніколи не існувало у цьому світі. Вона кохала не людину, вона кохала примару. Й те, що він зараз так нагадав їй Тимура — то геть нічого не означає.
