Посміхнувшись власному відображенню й відкинувши на спину довге сплутане волосся, Елла обернулася…
Й застигла на місці.
Тіло закам’янілося, наливаючись страхом. Ні, вона просто помиляється, це сон, очі не бачать її того…
Але…
На білих, засліпливо-білих кахлях убиральні… це справді, невже це справді темна стрічка змії?
Елла не знала, що саме то була за змія — отруйна, а чи безпечний вуж? Почулося голосне сичання, й змія почала піднімати голову, мов відшукуючи її, — темні намистинки невеликих, холодних очей вп’ялися в Еллу вбивчим поглядом, й Елла побачила на мить у тих очах власну смерть.
Усе всередині холонуло від страху, що судомив ноги, перетворюючи їх на нерухомі, а погляд змії мов зачакловував, полишуючи здатності рухатися. Елла страшилася зараз навіть поворушитися, не кажучи вже про те, аби закричати. Холодний, липкий піт страху вкривав її тіло під білим халатом, а думки металися в голові, мов оскаженілі, смерть усе вище піднімала голову, гіпнотизуючи муторним поглядом.
Хвилина тягнулася безкінечно довго.
Елла покосувалася на зачинені двері вбиральні, сподіваючись, що, може, повернувся Мурат, але в номері було тихо. Хотілося закричати, але вона не наважувалася… Якби ж можна було пролетіти птахою ті декілька метрів до дверей, або пробігти стрімко та швидко, не дозволяючи змії зреагувати…
Елла напружилася й спробувала зробити крок.
Сичання відразу ж зробилося голоснішим та погрозливішим.
Елла застигла на місці.
Холодний піт струмком стікав по спині.
Змія ще вище підняла голову, й Елла навіть не дихала, полонена страхом того, що змія ось зараз, саме цієї миті, кинеться на неї, аби… Сльози виступалися на очах, туманячи погляд, разом із потом, що струївся з чола, але вона навіть руки боялася підняти, аби стерти той піт. Вона не знала, геть не знала того, що мала робити, — далека від південних країн, вона навіть не уявляла, як потрібно поводитися з цими плазунами, особливо отруйними.
Десь на іншому поверсі гримнули двері.
В Елли з’явилася надія…
Змія підняла голову ще вище, роззявила пащеку, оголюючи гострі, жахливі зуби, між котрими швидко ковзав роздвоєний на кінці язик.
У Елли захолонуло серце.
Змія почала сичати ще голосніше.
Елла не розумом, а чи то серцем, чи якимось особливим чуттям раптом збагнула, що змія готується вдарити. І чомусь вона вже була певною, що ця змія є отруйною. Жовтогаряче тіло змії спочатку застигло, а потім почало похитуватися в різні боки, й Елла, ледь жива від страху, в холодному поту, зрозуміла, що в неї залишилися лічені секунди для порятунку.
Вона напружилася, зробила глибокий ковток повітря.
Темні очі змії набули дзеркального блиску.
Раптом вона кинулася вперед, й Елла в ту ж саму мить з несподіваною стрімкістю, наданою нездоланною жагою жити, сковзнула вбік, до рятівних дверей, до котрих було так близько й одночасно до нудотливого далеко… Руки Елли трусилися, коли вона вхопилася за ручку на дверях і натисла її, майже не бачачи перед собою, чуючи погрозливе, роздратоване сичання змїї за спиною… Сили полишили Еллу, коли вона вже відчинила двері, гучно хряснувши ними в ту мить, коли на них кинулася змія. Великий, вифарбуваний у біле шматень дерева рятівною стіною відділяв її тепер від плазуна, котрий скаженів там, з іншого боку…
Страшна напруга, що скувала тіло Елли там, у вбиральні, почала полишати його, поступаючись місцем не менш страшній слабкості. В Елли підкосилися ноги, вона жадала впасти на м’який, пухнастий килим номера — впасти й не рухатися. Але вона не могла, не могла тут полишатися — поряд того плазуна, котрий міг у будь-яку мить вилізти зі шпарини… Ледь рухаючи ногами, вона попленталась геть із номера, в котрому майже добу була такою безмежно щасливою, в котрому їй було даровано кохання ледь знайомого, але такого ніжного чоловіка.
Похитуючись, наче від перепитку, облита потом, з довгим вологим та сплутаним волоссям, Елла в халаті вийшла в коридор, напівбожевільними очима вдивляючись прямо перед собою й не маючи жодної гадки, куди ж іти, де шукати Мурата, де взагалі шукати порятунку від того жаху, котрий полишився за дверима, але досі стояв перед очима. Ноги не слухалися, відмовлялися йти далі, але вона примушувала себе рухатися вперед, подалі від тієї страшної зміюки, стрімкий кидок тіла котрої був таким від неї близьким. Мов сновида, з виряченими від страху очима, йшла вона коридором, притримуючись руками за стіну, не знаючи, чи знайде Мурата, й у кінці коридору ледь не впала в його обійми.
Мурат притулив її до себе.
— Елла? Що з тобою?
Вона вп’ялася зсудомленими пальцями в його халат.
— Мурате… вона… вона кинулася на мене…
Чоловік погладив її спину.
— Заспокойся, люба. Ми зараз повернемося до номера…
Елла затремтіла всім тілом, вирвалася з рук Мурата, притулилася до стіни й закричала.
— Ні, я не повернуся туди…
Мурат зробив до неї крок.
— Люба, заспокойся…
— Я більш і ногою, чуєш, і ногою не ступлю в той клятий номер! Я ненавиджу, як же я ненавиджу вашу цю пустелю. Досить, я завтра ж повернуся до Києва, я не бажаю тут полишатися й на день…
Мурат розгублено вдивлявся в її очі, в котрих плескався страх та ще щось, дуже схоже на божевілля. Вона тремтіла всім тілом, здавалося, навіть не дотямлюючи того, що це він стоїть поруч. А губи бурмотіли незв’язні слова.
Мурат ухопив Еллу за плечі.
— Елло, ти мене чуєш?
Вона ледве сфокусувала на ньому свій погляд.
— Так.
— Це я — Мурат!
— Так…
— Добре… Ти мене впізнала, я з тобою поряд, і я нікому не дам тебе скривдити… А тепер заспокойся й скажи мені, що тебе так злякало…
Елла схлипнула.
— Там, — тоном ображеної дитини відказала вона, вказуючи тремтячою рукою в напрямку їхнього номера.
Мурат поцілував її пальчики.
— Що, люба?
Елла схлипнула.
— Змія… страшна змія…
Мурат нахмурився.
— Люба, тобі здалося…
Елла відчайно захитала головою.
— Ні, не здалося. Вона була там, у вбиральні… Я зайшла, подивилася у дзеркало, а потім обернулася… а вона лежить на кахлях… жовтогаряча й така страшна…
— Ти впевнена?
Вона поглянула на нього очима, в котрих ще плескався жах.
— Впевнена.
Мурат обійняв її.
— Бідненька моя, уже все гаразд — я не дам тебе образити. Тільки ти заспокойся, заспокойся.
Елла глибоко втягнула повітря, дозволяючи напрузі дещо відступитися й притуляючись до сильного тіла Мурата, зариваючись носом у м’яку бавовну його халата, від тканини котрого так гарно пахлося мигдалем та ще чимось — терпким та східним.
За декілька хвилин Мурат викликав управителя готелем і їм надали новий номер. Перестрашений, з вирячкуватими чорними очима, управитель запобігливо вклонявся Муратові, тремтячими руками вказуючи їм дорогу до нового номера.
— Прошу, прошу, пане аль-Садіб, ми надамо вам щонайкращий номер нашого готелю… А охоронці зараз же обстежать ваш номер і впіймають ту тварюку повзучу…
Мурат кинув на нього холодний погляд.
— Я взагалі здивований, хаджжі аль-Масуді, що у вашому поважному готелі могло трапитися подібне…
Смагляве лице хаджжі аль-Масуді, чоловіка, дуже гордовитого своїми неодноразовими хаджами до Мекки, зробилося зеленуватим — під колір його тюрбана.
— Пане аль-Садіб…
Мурат обережно всадовив Еллу на ліжко в новому номері й хотів було йти, але вона вп’ялася в його халат зсудомленими пальцями, з відчаєм поглянула в темні очі.
— Мурате, не йди…
Він присів поряд.
— Ні, ні, я нікуди не йду. Хаджжі, прослідкуйте, аби пані прислали лікаря, ви ж бачите, у якому вона стані…
Хаджжі низько вклонився.
— Негайно ж, пане аль-Садіб.
Він вийшов із номера так швидко, як тільки дозволяла його досить огрядна постать, і в коридорі відразу ж залунав його вже грізний та сердитий голос. Елла сиділа, міцно притулившись до дужого тіла Мурата й боячись заплющити очі, дослухаючись, чи не долине, бува, з якогось кутка те огидне, погрозливе сичання, котрого вона, певне, ніколи в житті не забуде.
