— Мурате, лоскотно.
— Казково, — прошепотів він, цілуючи її за вухом.
Вона нарешті обернулася, ледь помітно нахмурившись, бо побачила його, одягненого в чорний костюм.
— Ти йдеш?
Мурат зітхнув.
— На жаль, маю, у мене сьогодні важлива нарада, я повинен усе владнати, аби бути вільним і весь наступний тиждень присвятити тобі. До того ж у мене є пропонова поїхати нам до Тунісу, мені вже порадили декілька казкових місць з таласотерапією. Гадаю, що ми вже завтра зранку можемо вилетіти до Махдії, там найкраще море. Ти не проти?
— Ні, я не проти.
— Можливо, ти б хотіла поїхати у своє улюблене місце?
Елла перенизала плечима.
— Ні, нехай буде Туніс і Махдія. Мій татко не надто полюбляє подорожі, тому ми рідко кудись виїздили. Він багато працює, й кращим відпочинком для нього є риболовля на Київському водосховищі або декілька днів у бабусі в селі, біля лісу, де можна пополювати. А так я мало де була.
Мурат усміхнувся.
— Нічого, побуваєш. А щодо твого батька… Я прошу тебе лише про одне — не називай йому поки мого імені й скажи, що з тобою все добре, за тиждень ти повернешся. Гаразд?
Елла просто не могла йому відмовити.
— Гаразд.
Він поцілував її й пішов, зоставивши замислено роздивлятися блакитно-синю стелю над головою. Потім вона звелася на ноги, лінькувато трішки потягнулася й пішла телефонувати татку.
Він відповівся ледь не за мить.
— Степан Малкович…
— Тату, привіт.
У слухавці запанувала оглушлива тиша.
— Еля? — нарешті видихнув Малкович, й Елла з болем почула, як затремтів його голос. — Це… це справді ти, зіронько?
— Я, тату.
— Господи, дитино, де ти?
— Я не можу тобі цього сказати, тату, вибач, — з ніжністю, якомога спокійніше відгукнулася Елла, гадаючи заспокоїти батька, але він раптом вибухнув несамовитим криком.
— Еля, рідна моя, я знаю, що ти все це говориш за наказами, але скажи тим негідникам, котрі тебе втримують, що я їх усе одно дістану. Я в Йорданії, й не відкараскається від мене та їхня слизька поліція, котра вперто відмовляється тебе шукати.
Елла була враженою.
— Ти в Йорданії, тату?
Малкович голосно гмикнув у слухавку.
— А ти гадаєш, що я міг би спокійно відсиджуватися в Києві в той час, коли ти невідомо де й що?
Елла зітхнула.
— Тату, зі мною зараз усе гаразд…
— Мене повідомили, що тебе продано в рабство.
Елла знову зітхнула.
— То вже все в минулому, тату. Так, мене були захопили в полон, але зараз… зараз вважай, що мене викупила могутня людина й за тиждень я вже повернуся…
— За тиждень? — верескнув Малкович так голосно, що Елла поморщилася, відтуливши від вуха слухавку. — Еля, люба, я розумію, що тобі погрожують і цей дзвінок має змусити мене облишити пошуки, але ні…
Елла закотила очі під лоба, зітхнувши. Вона встигла призабути, яким упертим був татко, але від Мурата відмовлятися не збиралася.
— Тату, послухай…
— Ні, зіронько, це ти мене послухай. Отой шахрай, котрий вивіз з тебе з Києва, — він декілька днів тому почав користуватися твоєю кредитною картою, дібравши код. Він зняв достатньо, але завдяки його жадібності я дещо дізнався. Приплатив куди потрібно й дізнався, що карткою твоєю користувався раніш судимий йорданець Абу Хаммалет, але пана цього віднайти у цій країні вкрай важко. Його наче просто не існує. Але мене це геть не зможе зупинити, я все одно знайду ту тварюку…
— Тату, не треба ворушити того зміїного кубла.
Малкович відразу ухопився за її слова.
— Ти щось знаєш?
— Тату, я тобі нічого не скажу…
— Але ти знаєш…
— Тату, досить. Я хочу, аби ти не хвилювався й повернувся додому, а за тиждень я теж повернуся. Повір мені… я тебе дуже прошу. Зі мною все гаразд, просто… просто я хочу спробувати знайти своє щастя…
— Ти вже раз знайшла своє щастя. Щастя, котре привело тебе в полон.
Елла зітхнула.
— Тату, ти мене не розумієш…
— Я хвилююся за тебе, нерозумне ти дитя!
— Розумію, тому й телефоную.
Декілька довгих секунд батько мовчав, й Елла теж мовчала, жалкуючи його, й жаль той спокушав її кинутися до нього, залишивши Мурата. Але згадувалася минула ніч, і вона розуміла, що не хоче кидати Мурата.
Нарешті Малкович зітхнув.
— Добре, люба, коли це вже так для тебе важливо… Головне, аби з тобою все було гаразд й тобі ніхто не завдав шкоди.
— Тату, зі мною справді все гаразд. До речі, а мама знає?
Малкович помовчав.
— Я вирішив нічого їй не говорити, вона й так лікуватися не бажає, я ледь умовив її залишитися в клініці.
— Так, їй краще нічого не знати.
— Еля, давай домовимося так. Наскільки я зрозумів, ніякі вмовляння на тебе не подіють, коли ти й справді робиш це з власної волі…
— Тату, я вільна.
— Тоді слухай стражденного свого батька, вільна. За тиждень я буду чекати на тебе в триста п’ятому номері готелю «Махмуд III». Якщо ти не з’явишся там в наступну п’ятницю, я перерию всю пустелю, а тебе знайду.
Елла не стримала посмішки.
— Добре, тату.
— Манюня, а з тобою справді все гаразд?
Елла розсміялася.
— Тату, ти неможливий. І я тебе люблю.
— Я теж люблю тебе, зіронько.
Від’єднавшись, Елла ще довго просиділа в м’якому кріслі у вітальні, замислено стискаючи телефон, по котрому розмовляла з батьком. Вона не знала, чи правильно таки вчиняє, погоджуючись на цей тиждень з Муратом, але сподівалася, що правильно. Але що робити стане, закохавшись у нього? Їй не котрусь забаганку багатія ледь знайомого виконувати, вона ж могла відмовитися, але… Вона не хотіла б полишитися назавжди в цій країні, вона продовжувала ненавидіти Йорданію й сумнівалася, що Мурат погодиться на переїзд до України. Можливо, ця згода поїхати з ним до Махдії є помилкою й варто йому сказати сьогодні, що вона нікуди не вирушить, нехай відвозить її до батька…
Темна й чужа думка.
Вона майнула у свідомості Елли й зникла. Ні, нехай вона пожалкує, нехай вона навіть прокляне себе потім… але то все буде потім. А зараз вона бажала лише одного — полишитися поруч Мурата. Полишитися й спробувати стати щасливою.
***
Фатіна, напівприхована занавісками, напружено спостерігала за тим, як позашляховик Мурата в’їздив до воріт. Очі її темні з пожадібністю вп’ялися в його високу постать, варто йому було тільки з’явитися в дверцятах автівки. Вона вже знала, що він учора виміняв ту білявку на таке жадане колись для нього золоте родовище.
Аллах відвернув від неї своє лице.
Фатіна вважала себе зараз повністю проклятою Аллахом — проклятою появою в Йорданії цієї дівки. Вона через охорону дізналася, що Мурат відвіз білявку до своєї квартири в Аммані, й від люті ледь не прибила служницю. А вона ж так сподівалася на те, що Мурат привезе дівку сюди, до заміського будинку, як колись привіз Лейлу. І це зводило Фатіну з розуму, змушувало безсило метатися власними покоями зачиненою в клітці левицею, котра жадібно, до знемоги бажала чужої крові.
Крові суперниці.
Квартира Мурата, у котрій сама Фатіна була лише декілька разів, була цариною відданої Муратові старої змії Зульфії, про котру чоловік говорив, що вона йому є за другу матір. Фатіну та друга матір ненавиділа, а то погано, бо поряд неї білявка була в повній безпеці — Зульфія та її чоловік були настільки відданими Мурату, що їх неможливо просто було підкупити.
Фатіна досадливо поморщилася.
Вона воліла б убити суперницю зараз же, негайно, аби та зникла, аби почуття отруйного кохання Мурата не встиглося глибоко всотуватися в його серце, що мало належати лише їй — Фатіні. Але він поки надійно заховав ту свою коханку, так, що вона просто не могла її дістатися. Та це було все поки, тому що Фатіна не збиралася здаватися й полишати суперницю живою на цьому світі для насолоди коханням Мурата.
Вона застигла, уп’явшись поглядом у високу постать Мурата, котрий наближався до будинку. Темні очі шукали в ньому ознаки закоханості й затуманилися злістю, помічаючи, як легко він крокує, як усміхаються його вуста на завжди серйозному лиці… Ледь не засичавши від нахлинулої злості, Фатіна швидкою кішкою відскочила від вікна й упала в крісло у вітальні саме в ту мить, як Мурат увійшов до будинку. Спокійним та трішки здивованим виглядом зустріла його, піднімаючись та радо всміхаючись.
