Елла здригнулася.
— Ви… ви помиляєтеся. Я для нього лиш тимчасова забавка…
Зульфія заперечливо похитала головою.
— Не кажіть так, ви ж зовсім не знаєте мого господаря. Він йорданський чоловік, тому, можливо, має владний та сухуватий норов, але повірте мені, він має й серце на відміну від свого дядька.
— Але…
— Я бачила, як дивився він на вас сьогодні. Повірте мені, він кохає вас, уже кохає, хоча, можливо, ще й сам того не усвідомлює. Ви не байдужі йому.
Елла слухала тихий, спокійний голос Зульфії, не розуміючи, кожне слово цієї жінки чому наповнює її таким відчуттям радості. Але… Вона з сумнівом похитала головою.
— Це нічого не означає. Він же двічі одружений!
Зульфія поморщилася.
— Одружений! — повторила вона з гіркотою в голосі. — Щоправда, супроти пані Аміни нічого поганого сказати я не можу — вона добра людина й глибоко нещасна. Господар мій є чоловіком, котрий завжди мріяв мати багацько діток, і брав Аміну, доньку багатодітних батьків з надією, що вона подарує йому численних нащадків, а бідна пані обродилася мертвими дітками чотири рази. Тож він більш року тому одружився з Фатіною…
Щось у голосі Зульфії змусило Еллу запитатися:
— Вона вам не подобається?
Зульфія нахмурила брови.
— Не подобається.
— Я бачила її. Надзвичайно вродлива жінка.
Зульфія гмикнула.
— Вродлива! Можливо, й господарю вона сподобалася, але ж я то відразу побачила, що дівка є наскрізь гнила, й очі в неї погані — вбивчі та безжальні. Познайомив їх, до речі, Хасан — наче вона є донькою якогось там його померлого товариша. Не надто б здивувалась я, коли б дізналася, що коханкою вона його була, а не донькою товариша. А тільки ж як закохалася вона в Мурата, наче та оскаженіла кішка, й він теж відразу був загорівся пристрастю, та швидко охолонувся. А вона ж жодного разу навіть не завагітніла, що було для нього великим розчаруванням, бо покладав надії, що хоч вона подарує йому діток — молода й здорова.
— Тоді чому не розлучився?
Зульфія перенизала плечима.
— Хіба ж то я знаю?
Елла всміхнулася.
— Мені видається, що ви знаєте все.
Служниця майнула рукою.
— Та що ви, облиште. А ви ось попросіть його, й він заради вас таки розлучиться. Аміна вже давно перетворилася для нього на рідну людину, наче сестру, міцно їх поєднала втрата дітей, але кохання… Кохання між ними й раніш не було, а зараз і поготів. Але Фатіна…
Елла звелася на ноги.
— Я не маю намірення руйнувати чужу родину. Взагалі маю лиш одне бажання — вирватися з цього полону й повернутися додому. А ваш господар, коли такий уже добрий та шляхетний, за вашими описами, — він мав би мене відпустити, а не вимінювати, мов ту річ, на невідомо що.
Зульфія теж підвелася.
— Зараз у вас говорить ображена жінка, але не треба ображатися на Мурата. Хочете, аби він відпустив вас, — так йому й скажіть, попросіть його про волю, і він вас відпустить.
Елла з сумнівом похитала головою.
— Не думаю.
Зульфія всміхнулася.
— А ви спробуйте. — Вона попрямувала до дверей. — А зараз відпочивайте, у вас занадто блідий і втомлений вигляд.
Елла поморщилася.
— У Хасана мене потай підпоювали якимись наркотиками.
Темні очі Зульфії позирнули на склянку з соком.
— Вбити його за це замало, а я… бодай би я була подохнула, ніж стала би труїти чужу дитину.
Щось в очах Зульфії сказало Еллі, що вона правду говорить. Дивна чужинка-йорданка ж, а було в ній щось від українських жінок, таких рідних. Тепло, по-материнському всміхнувшись, Зульфія вийшла, зоставивши Еллу наодинці з думками й полишивши після себе хоч слабку, непевну, але таки надію.
Надію повернення додому.
Мурат прийшов о шостій вечора.
Сонце рожевим заходом виднілося десь за містом, коли Елла, що стояла біля вікна кімнати, почула його голос за дверима. Серце озвалося хвилюванням, і вона вкотре подумала об тім, наскільки ж швидко цьому чоловікові вдалося вигнати з її серця привид Тимура.
Тимура, котрий узагалі не існував на цьому світі.
Привида, що перетворився на безжального Абу.
Елла стиснула долоню в кулак.
— Я вже не кохаю! Я його ненавиджу!
Лара таки мала рацію, коли казала, що відстань від кохання до ненависті є дуже короткою й що кохання її перетвориться на ненависть. Елла тоді не вірила, вважала то просто неможливим, але зараз… Зараз усе зрозуміла.
Але Мурат…
Вона не знала, що відчуває до неї цей чоловік — словам, обманута палкими зізнаннями Тимура, вже повіритися не могла. Й за ці години, що провела у тиші розкішної кімнати, вирішила таки попросити в нього волі, звільнення з полону. А вже за погодженням його чи за відмовою буде зрозуміло, яка він є людина й які почуття має до неї. Про власні ж почуття вона намагалася не замислюватися — вони були ще занадто складними й не до кінця зрозумілими.
У двері постукалися.
Елла повільно обернулася.
— Увійдіть.
Дивно, але вона знала, що то стукається він, ще до того, як постать його з’явилася на порозі й темні очі торкнулися її поглядом. Мурат трішки невпевнено посміхнувся.
— Доброго вечора.
Елла не збиралася, але посміхнулась у відповідь.
— Доброго вечора.
— Ви добре відпочинули?
— Так, дякую.
Вона справді гарно відпочинула, а точніше було сказати, заспокоїлася якось після розмови з Зульфією, й посвіжіла лицем.
Мурат кивнув.
— Це помітно. Зульфія приготувала нам вечерю. — Погляд його темних очей сковзнувся по її стрункому тілу, одягненому в довгу шовкову сукню блідо-рожевого кольору, й він посміхнувся. — Зульфія похваляється, що приготувала щось з кухні вашої країни.
Елла просто не могла не відповістися на цю усмішку.
— Це цікаво.
— Я чекаю на вас у їдальні, — сказав Мурат і пішов, полишивши Еллу з дрожем того усміху на вустах, від котрого вона вже встигнула відвикнутися.
За хвилину вона вийшла з кімнати й трішки мов несміливо увійшла до великої кімнати, котру освітлювало світло лише чотирьох свічок, рівне жовтувате полум’я, які стояли на округлому столику посеред їдальні. Спокій, котрий Елла відчувала всю другу половину цього дня, раптом кудись подівся. Вона починала нервувати. Нервувати невідомо чому — можливо, через високу постать Мурата, що стояв біля вікна, одягнений у білу, мов сніг, сорочку, котра так пасувала до його смаглявої шкіри та чорного волосся, й дивився на Еллу так, що вона відчула, як здригнулося щось у грудях. Вона застигла за декілька кроків від нього — збентежена й гарна, — з волоссям, що сяяло у світлі свічок золотом, завісою опускалося на струнку спину, обтягнуту рожевим шовком. Очі не могли відірватися від очей Мурата, таких неможливо ніжних зараз… Невже, невже ж Зульфія, ця мудра жінка, мала рацію й він справді закохався? Й чому ця думка наповнювала її таким щастям, такою радістю — він же їй не потрібен. Чи вона обманює вже саму себе й солодка отрута кохання до цього чоловіка вже встигнула проникнутися в її серце?
Елла не знала, скільки саме часу вони простояли оце так — забувши й про час, і про вечерю, що стигла на столі, й затремтіла всім тілом, коли він нарешті рушив до неї повільним кроком. Що було у нім такого, у цім майже незнайомім чоловікові, що вона, навіть не бажаючи того сама, відчувала до нього потяг…
Мурат підійшов зовсім близько, зачаровуючи вогняним і пильним поглядом, від котрого Еллі робилося млосно, потім узяв її руку, поцілував ніжно.
— Ви сьогодні надзвичайна.
Вона опустила очі.
— Дякую.
Мурат помовчав, не відпускаючи її руки, потім промовив:
— Елло, я хочу, аби на цей вечір ви забули всі обставини нашого знайомства, для вас я сьогодні не господар, котрим ви мене вважаєте, а просто чоловік, що зчарований вами, скорений вами…
Елла кинула на нього недовірливий погляд.
— Невже?
— Так.
Вона помовчала й з несподіваною цікавістю запитала:
— Скажіть, пане аль-Садіб…
Мурат поморщився.
