— Ні, називайте мене просто Муратом.
— Добре. А скажіть мені, Мурате, на що ви мене виміняли?
В його темних, виразних очах майнула та зникла тінь, і декілька хвилин він просто мовчки дивився на Еллу.
Відповідь його була короткою й несподіваною для Елли.
— На золоте родовище.
Елла була приголомшена.
— На що? Та ви…
Він легенько затиснув її плечі.
— Не треба, Елло, я не хочу більш про це згадувати. Я зробив свій вибір й не жалкую про нього жодного разу. Зрештою, ділянок тих у мене є декілька, й втрата цієї не є надто значною… Я просто не міг відмовитися від вас, навіть ціною втрати багатої ділянки.
Елла відчула, як здригнулося серце.
— Невже я така важлива для вас?
Чорні очі поглянули прямо.
— Так.
Вона похитала головою.
— Вибачте, але я не маю вам віри…
Мурат нахмурився.
— Елло…
— Якщо я для вас хоч чогось варта, то відпустіть, відпустіть мене на волю. Що б ви там не казали, а тут я все-таки ваша полонянка. Але я — вільна людина, з цивілізованої країни. Рабство давно відмінили, це ваш дядько відновив його своєю злою волею. Й ви — ви, Мурате, нічим не кращий від нього, утримуючи мене…
Чоловік зіщулився.
— Ви так бажаєте цього? Бажаєте вивільнитися від мене?
— Так, невже ж ви не розумієте? У мене є родина — батьки, які про мене зараз нічого не знають. Татко, певне, геть божеволіє. Я ж зникла, просто зникла, потрапивши до вашої країни.
Мурат поморщився.
— Завтра ви затефонуєте батькові.
Елла щасливо всміхнулася.
— Справді?
— Так.
— Й ви відпустите мене?
Мурат не відповів, просто стояв і мовчки дивився на неї, мов перетерпаючи невидиму боротьбу з самим собою. Елла бачила, з несподіваною пронизливістю бачила, як не бажається йому відпускати її, як тримає його бажання володіти нею повністю, за покликом крові пращурів, не розуміє він, що ті часи, коли чоловіки володіли жінками-полонянками, давно минулися. Та для них, арабів, вони, можливо, ще й не минулися, й у них полон є річ звичайна… Але ж вона ненавидить цей полон, невже він не розуміє? Належною йому вона могла бути лиш за власною волею, за власним бажанням.
Нарешті Мурат зітхнув.
— Добре, — мов під примусом, витиснув він із себе, й Елла помітила, як пригасає вогонь у його темних очах. — Але я все ж маю попросити у вас за цю волю тиждень.
Елла не зрозуміла його.
— Тиждень?
— Так, тиждень разом, коли ви будете належною лише мені, а потім зможете піти… Якщо забажаєте того.
— О… І я можу… я маю можливість відмовитися?
Чорні очі поглянули гостро й пронизливо.
— Так, але… для мене найбільшим щастям буде ваша згода.
— Зрозуміло.
Він просив її про взаємність, зрозуміла раптом Елла, не в змозі відірвати погляд від його очей, котрі запалали знову, зачаровуючи її своїм вогнем… Й вона зрозуміла, що й сама не хоче йти від нього, не хоче полишатися без погляду цих очей — таких близьких і ніжних. Але одночасно вона бажала й повернення додому, бо справді ненавиділа Йорданію…
Її погляд зробився туманливим.
— Я ненавиджу Йорданію.
— Ви просто її не знаєте.
— Ні, я справді ненавиджу вашу країну…
Мурат важко зітхнув.
— Добре, ми на цей тиждень поїдемо до іншої країни.
— О!
Вона не знала, що сказати, розгублено й трішки безпомічно дивлячись на чоловіка, котрий височівся над нею. Він не Тимур, укотре нагадувала вона собі, й буде великою помилкою все життя порівнювати чоловіків з тим негідником… Мурат інший — він погоджується надати їй волю, вона відчувала, що він є відмінним від того покидька, до того ж він виміняв її на золоте родовище, про вартість та прибутки котрого страшно було й подумати… він був згодним втратити й її, й ту ділянку. Невже й справді мав почуття? Почуття справжні, а не ту гру, котру вів Тимур…
Мурат узяв її лице в свої теплі, навіть гарячі долоні, змушуючи Еллу поглянути йому в очі, відчути тепло його тіла.
— Елло, — голос його здався їй хрипким та низьким, але все одно приємним. — Елло, не відштовхуй мене… Я обіцяю спробувати зробити цей тиждень одним з найщасливіших у твоєму житті.
Елла мовчала. В темних очах Мурата з’явилася тривога.
— Елло?
Вона на мить заплющила очі, а потім видихнула:
— Так.
Чорні очі спалахнули вогнем пронизливим і нестерпним, й у наступну мить він уже цілував її ніжні, податливі вуста, й вона відповідалася на той поцілунок, геть не звертаючи уваги на легкий біль у розбитій губі. Що їй був той біль, коли вся вона мов перестала існувати, повністю потонувши у цьому поцілунку… Руки злетіли вгору, аби обійняти його за шию, й весь світ зник — все, окрім нього — ніжного й пристрасного.
Мурат наполегливо зазирнув до її очей.
Вона знала, про що він питався, й тільки коротко видихнула:
— Так.
І він розсміявся — розсміявся щиро та щасливо, так, як ніколи не сміявся Тимур, зробившись більш молодим на вигляд, і з вуст Елли, мов у відповідь, почав зриватися схожий сміх, і таки зірвався, й полинув по їдальні дзвінкою луною, коли Мурат легенько підхопив її на руки й поніс геть із тієї кімнати, в котрій на них марно чекала вечеря — забута й покинута…
Мурат не поніс Еллу до кімнати, де вона зупинилася, ні, він попрямував до кінця коридору, штовхнувши двері, за котрими знаходилися великі, неймовірно розкішні покої, з синіми та сріблясто-сірими меблями. А Елла кинула зацікавлений погляд на ту кімнату — гарну й стриману, як і сам її господар, але відразу ж забула про все, коли він опустив її на ноги й знову почав цілувати… цілувати так, що в ній воскресало життя, потужними хвилями вливаючись у застигле серце…
Отямилася вона від того солодкого сну далеко не відразу, й коли отямилася, то довкола панувалася глибока ніч і така абсолютна тиша, що видавалася пронизливою. Мурат спав поряд, обійнявши Еллу смаглявою сильною теплою рукою, й слабкий світильник, що горівся поряд ліжка, золотавив його розслаблене уві сні лице. Елла підняла голову, аби краще його бачити… Зараз він видавався їй ще гарнішим, ніж сьогодні вдень, і вона обережно торкнулася пальцем його щоки, гладку шкіру котрої вже пробивало чорне волосся… Невже він — оцей чоловік, котрий ще годину тому дарував їй таке щастя… невже він і є її кохання? Й та її пристрасть до Тимура — невже вона була потрібна лиш для того, аби прийти до нього? Доля жорстоко, занадто жорстоко вдарила перед тим, як подарувати щастя в руках цього чужинця…
Замислившись, Елла не відразу помітила, що Мурат прокинувся від її легкого дотику й темні очі його уважно спостерігають за нею, за її замисленим лицем, і здригнулася тільки, затремтіла всім тілом, коли його губи торкнулися пальця її, грайливо поцілувавши.
— Мурате? Ти не спиш!
Він обійняв її й посміхнувся.
— Грішно спати, коли ти поряд. А про що ти думала?
Елла перенизала плечима.
— Та так… головно про нашу вечерю, котра захолонула.
Його чорні очі засяяли.
— Ти зголодніла?
— Можливо.
Мурат відкинув вкривало.
— Пішли.
— Куди?
— Вечеряти, якщо Зульфія не встигнулася прибрати всю ту смакоту.
Елла розсміялася.
— А чи не запізно для вечері?
Мурат одягнув просторі домашні штани.
— Нічого, нам можна. До того ж я не їв нічого з самого ранку.
— Бідненький, і я теж.
— Тоді нас сам Аллах поблагословить повернутися до покинутої вечері.
Зульфія зоставила незайманою геть охололу вечерю на столі, й вони смачно попоїли тушковану з картоплею баранину, зовсім по-українськи приготовану, смачні голубці з м’яса птиці в листках винограду під ніжним білим соусом, кусні ніжного овечого сиру та заїли все те пахлавою. Елла давно вже так не пригощалася їжею, з таким смаком та насолодою, обмінюючись із Муратом усмішками та короткими, ніжними поцілунками.
Потім ледь не до світанку належали одне одному, й тільки коли за вікном почало благословлятися на день, Елла забулася міцним сном, прокинувшись вже тоді, коли кімнату заливало яскраве, сонячне світло. Мурата вже поряд не було, тільки шовкова подушка синього кольору зберігала запах його тіла. Вона усміхнулася й занурилася лицем у ту подушку, навіть не поворушившись, коли до кімнати хтось увійшов. Чекала ніжного дотику Мурата й тихо засміялася, коли він поцілував її в шию.
