Постукування у двері припинилося, але щойно хлопець приліг і закрив очі, воно почалося знову. Але вже на інший манер, з паузами й ніби з питальною інтонацією. На кшталт: Тук? Тук? Тук?
– Хто там? – запитав Флоріан.
Стукати припинили. Двері в кімнату скрипнули й трохи причинилися. На підлогу впала тінь – профіль людини. Юнак зачаївся та спостерігав. Тим часом двері повільно відчинялися. І знову долинуло: тук-тук-тук! Цього разу наполегливо.
Флоріан важко дихав. Йому хотілося щось крикнути або покликати на допомогу, але він онімів від вигляду тіні, що лягла на підлозі. Чим ширше прочинялися двері, тим більше вона видовжувалася, загрожуючи нарешті продемонструвати, хто ж там зачаївся. І діяла на нього наче рука, що затискає рота від зайвих звуків.
Хлопець закрив очі, напружився, втягнув у себе повітря.
– Геть! – нарешті спромігся вигукнути він, після чого відразу прокинувся.
* * *
Вранці у неділю Флоріан прокинувся від Аврориного sms-повідомлення: «Повертайся швидше! Я сумую за тобою». Він написав, що також сумує й хоче міцно-міцно її обійняти. Цих слів, звісно, було недостатньо, щоб висловити його почуття. Але будь-які слова здаються недостатніми під час розлуки.
Щиро кажучи, восени на Зоряному плато було напрочуд нудно – інша справа взимку, коли відкривався гірськолижний сезон. Тому, щоб хоч якось розважити себе, батько з сином вирішили скористатися послугами екскурсовода, який міг доправити їх до вищої точки в околиці. І дати можливість «доторкнутися до зірок», як стверджував учорашній рекламний буклет.
Інструктор з альпінізму на ім’я Ісаак виявися кремезним чолов’ягою з густою бородою і басовитим голосом. Коли в офіс до нього зазирнули два нових клієнти, він зрадів майбутній роботі. Якби вони завітали на півгодини пізніше, то, ймовірно, вже б не застали його тут – він планував раніше піти додому. Ісаак з досвіду знав, що в неділю люди зазвичай обирали екскурсії до бару, а не на природу.
– Можемо вирушати, – сказав він. – Але спочатку маємо зазирнути до інвентарної кімнати. Ваш міський одяг – не для наших гір.
Чоловік пояснив їм, що це не просто екскурсія лісом: на них чекав повноцінний підйом на вершину, без усіх цих маркетингових вивертів і рекламних принад – усе по-справжньому. Для цього їм потрібен був спеціальний одяг та взуття, а також шоломи і рюкзаки з альпіністським спорядженням.
– Оце так! – здивувався Вінсент. – Коли я був тут зі своїм батьком, нам запропонували лише льодоступи на черевики і свистки, щоб ми могли подати знак, якщо гору накриє туманом.
– Часи змінилися. Тепер, куди не кинь оком – усе заради безпеки клієнтів, – добродушно посміхнувся Ісаак. – Свистки, до речі, у лівій нагрудній кишені курток.
– А навіщо нам усі ці мотузки й гаки?
– Якщо начистоту, – махнув рукою чоловік, – вам це не знадобиться. Це ж не Еверест. Але за інструкцією вони мають бути в кожного.
– Тату, а ти вмієш цим користуватися?
Вінсент заперечливо похитав головою.
Флоріан захвилювався. Він ще навіть не вийшов за поріг туристичної компанії, а рівень адреналіну в крові вже підскочив. Хлопець очікував, що вони лишень пройдуться лісом і пішки неквапливо піднімуться на гору…
– Це грудна обв'язка, це страхувальна система, а це звичайні відтяжки та затискачі…
– Є ще й незвичайні? – уточнив Флоріан.
– Не в нашому випадку, – Ісаак посміхнувся й поплескав хлопця по плечу. – Але все це приладдя може здатися у пригоді. Ви ж хочете піднятися на вершину?
– Тому ми до вас і звернулися, – відповів Вінсент.
Вони крокували селищем. На вулиці без упину шумів вітер, гучно стогнучи, зовсім як людина. Здавалося, цей звук долинає від самої землі. На виході з поселення стогони вітру посилилися. Він жалібно завивав, наче намагаючись застерегти їх від чогось. Але люди не навчилися ще розуміти цю прадавню мову, слова якої складалися з самих лише голосних звуків завдовжки у два тижні.
– До речі, чому цю місцину назвали Зоряним плато? – поцікавився Флоріан.
– Тому що у світі вже є місто, що називається Лас-Вегас, – пожартував Вінсент.
– Прадавні люди вірили, що живуть під самим краєчком неба, – пояснив Ісаак. – Тому й назва така.
Вони якраз минали міст. На ньому розташувалася група людей, що стояли колом, схиливши голови. Священик читав молитву. Одна з жінок дістала урну, відкрила її та вивернула над рікою. Її обличчя почервоніло від сліз, але очі випромінювали силу і немовби намагалися заспокоїти тих, що зібралися: «Тримайтеся, ми й це переживемо».
Кремація цього чоловіка відбулася вчора ввечері, а зараз саме розвіювали його попіл над рікою. Флоріан засунув Вірджила глибше до кишені, а сам продовжував дивитися, як попіл розноситься над водною гладдю. Більша частина його осіла на воді й не поспішала поринати, але частина відлетіла убік, покриваючи сірим шаром одяг людей.
Юнак раптом усвідомив, що пил, який він щойно змахнув з руки – це все, що залишається від людини після смерті. Кожен з нас насправді припинить своє існування й стане просто пилом, порохом, який ледь відчуєш пальцями. Але це якось неправильно, так не має бути! Особистість неможливо просто взяти і здмухнути з рукава. Чи все-таки можна?..
Чоловіки один за одним наближалися до підніжжя гори. За плечима в них висіли рюкзаки, пояси були завішані альпіністським спорядженням. Шлях видався нелегким, але не дуже далеким. У повітрі відчувався ледь уловимий запах дизельного палива – на станцію прийшов тепловоз. Зі звуків було чутно лише пташиний спів, слабкий хрускіт під ногами і шум спадаючої води. Поруч несла свої води річка, яка починалася у невеликому водоспаді.
Спочатку підйом пролягав крізь ліс. Гілля дерев над головами, шарудячи, обсипало їх сухим дощем осіннього листя. А десь вище потужний вітер нещадно гнув верхівки ялин, немов тоненьку траву. У просвіт між деревами виднівся старовинний цвинтар – він розкинувся посеред галявини, оточений стінами прадавніх дерев, наче затиснутий у лещатах. Сотні надгробків стирчали, як зламані зуби.
– Поле туги у вербовому гаю, – пояснив Ісаак. – Туристи обходять його стороною. Навіть місцеві туди не потикаються. Похмуре місце.
Поблизу височіла стара занедбана церква, не менш похмура, ніж цвинтар. У ній уже давно ніхто не молився. Багато років тому пастор кудись утік із замужньою парафіянкою, попередньо взявши солідний кредит на церковні потреби. Через це банку довелося конфіскувати будівлю храму.
Цей об'єкт нерухомості був виставлений на продаж, і доки банкіри шукали покупця, єдиними відвідувачами тут лишалися голуби, які оселилися в кроквах.
Люди побоювалися цієї церкви – тієї порожнечі, яка заповнювала її. Казали, що іноді вона немов нахиляється назустріч перехожим, мало не зрушуючись з фундаменту, щоб зазирнути в їхні обличчя своїми строкатими вітражними очима.
Тим часом чоловіки здолали близько половини шляху, діставшись до невеликого озера. Вітерець підіймав дрібні хвилі, що повагом накочували на прибережне каміння. З лісу долинало каркання воронів, але самі птахи на очі не показувалися. Ісаак узявся за збір хмизу, а потім почав розпалювати багаття.
Флоріан неспішно підійшов до озера, де декількома хвилинами раніше усамітнився його батько. Він приминав важкими чоботями пожухлу траву, під ногами хрумтіли дрібні сучки й хлюпала мокра глина, у якій залишали глибокий відбиток його черевики. Вінсент першим підійшов до водойми, його маршрут був відзначений ледве помітною стежиною, прокладеною в дрібній рослинності. Навіть в оточенні дикої природи він не забував про батьківський обов’язок, даючи змогу синові піти за ним второваним шляхом, нехай він і виглядав як непомітна, дещо прим'ята стежка.
– Тату, – звернувся до нього юнак, – ходімо їсти. Можна засмажити на вогні ковбасу і відкрити консервовану квасолю.
– Гарна ідея! Ти поки йди, починайте готувати, а мені потрібно трохи подумати на самоті…
