– Наш вихід, – сказав Валентин. – Презентація починається.
– Так-так, ще мить…
– Флоріане! – доторкнулася до його руки дівчина. – У тебе щось у кишені дзижчить.
І дійсно, у кишені юнака вібрував телефон, сповіщаючи про вхідний дзвінок, а він навіть не відчував нічого. Увійшовши до бібліотеки, Флоріан за звичкою увімкнув беззвучний режим.
Хлопець нерішуче дістав мобільний. Раптом він відчув страшенне занепокоєння, точнісінько як того дня, коли у воді зник його батько. Аврора з Валентином подивилися на екран – дзвонив Ісаак. Вони застигли на місці в безмовному очікуванні. Як і Флоріан.
– Відповідай же! – нарешті сказала дівчина.
– Алло… Алло?
Спочатку нічого не було чутно. Тиша, без поміх і якихось інших звуків. А потім почулося клацання, й на іншому кінці лінії чітко заговорили:
– Флоріане, ми його знайшли. Твій батько живий! – вимовив чоловік, упустивши формальності. – З ним все гаразд, і скоро ви зможете поговорити.
Коли юнак піднімав слухавку, то приготувався тримати удар. З моменту зникнення минуло дуже багато часу, й треба було чекати гіршого. Але все обійшлося, і стиснуті м'язи живота мимоволі розслабилися. Однак десь усередині усе ще гніздився тупий біль. Йому до кінця не вірилося в почуте. І не віритиметься доти, доки він не побачить батька на власні очі.
Аврора і Валентин усе чули. Вони з різних боків притулилися до хлопця, ближче до телефону. Дівчина взяла його за руку – за ту, у якій він, як і раніше, тримав Вірджила. А чоловік поплескав його по плечу, посміхаючись.
– Де мій батько?
– Він у супроводі хлопців з рятувальної служби їде до місцевої лікарні для обстеження. Я вже тут, чекаю на нього…
Екскурсовод розповів йому, що Вінсента знайшли випадкові туристи у кілометрі від водоспаду й десь за сто метрів від ріки. Він лежав на хвойних гілках, навіть був ними вкритий. Довкола нього на землі виднілися сліди ведмежих лап і грудки білосніжної шерсті.
Коли на місце прибули рятувальники й оглянули чоловіка, вони виявили, що позаду його куртка прокушена. Не виключено, що це зробив ведмідь. Але це не виглядало так, наче тварина хотіла завдати шкоди Вінсенту. Швидше, навпаки – дбайливо прикусила тканину. Можна припустити, щоб відтягти його кудись. Можливо, перед цим витягнувши з води.
– Ваш батько вже тут, передаю йому слухавку, – сказав Ісаак.
– Флоріане, синку…
– Тату… Як ти?
– Зі мною все гаразд.
– Справді?
– Так. Рятувальники кажуть, що це справжнє диво. І що, ймовірно, мене врятував ведмідь. Старий. Із сивою шерстю. Я й сам когось відчував, доки ці дні був без тями в лісі.
– Я так радий тебе чути!
– Синку, у тебе зараз презентація?
– Так, тату. Саме починається. Я вирішив не скасовувати. Гадаю, ти б вчинив так само.
– Ти маєш рацію, Флоріане. Справу треба доводити до кінця, – відповів чоловік. – Мені шкода, що я не можу бути там присутнім.
– Будуть й інші презентації!
– Так, – Вінсент зітхнув. – Лікар обстежить мене, і ввечері я вже буду вдома. А поки подзвоню Ізабеллі та Йосипу. Удачі тобі!
Усі ці дні Флоріан розмірковував, чи має його батько бодай найменший шанс вижити, якщо він потрапив у крижану воду, і навіть якщо зумів якимось дивним чином вибратися, то блукає у лісі в мокрому одязі… Напевно, рятувальники також про це думали, хоч і не озвучували свої думки. Але, виявляється, шанс все ж таки був – за умови, що хтось його зігріє. Нехай навіть це ялинові гілки й лісовий ведмідь.
Аврора обійняла та поцілувала Флоріана.
– Тепер усе неодмінно буде гаразд! – посміхнувся Валентин.
– Будемо сподіватися, – відповів хлопець.
– Тримай, – дівчина віддала йому книгу. – Вона може знадобитися тобі, якщо хтось попросить зачитати фрагмент. А я біжу в зал…
– Ну що, ходімо? – запитав чоловік.
Вони з Валентином підняли два краї завіси і вийшли на імпровізовану сцену до публіки. Спалахи фотокамер спочатку засліпили його, але наступної миті зір прояснився, й він побачив матір з Йосипом. Вони, як і раніше, стояли разом з офіціантами. Жінка, плачучи, щось говорила в телефон, поклавши руку на плече молодшому синові. Тримала його міцно, немов побоюючись, що хлопчик кудись утече, тільки-но вона відпустить. Він дивився на Ізабеллу, і сльози котилися з його очей.
Мати стримувала схлипи. Флоріан, звичайно, не чув її, але зміг прочитати по її губах, що вона «ледь не посивіла». А може, «присіла»? Але це вже не важливо. Тато живий – ось що найголовніше.
Директор видавництва продовжував щось розповідати публіці, але юнак не слухав його – у вухах, як і раніше, звучав голос Ісаака: «Твій батько живий». І тата: «Схоже, мене врятував ведмідь. Старий. З сивою шерстю…»
«Або з білосніжною? – подумав юнак. – Як у білого ведмедя… Але хіба це можливо? Тут такі не водяться».
Він подивився на іграшкового ведмедя в руці.
– Вірджиле, це витівки твого товариша? – прошепотів юнак.
Але Вірджил промовчав. Може, не розчув питання. У залі все ж таки було гамірно.
Флоріан сховав ведмежа до кишені та підійшов з Валентином до кафедри, місцем за якою їм поступився директор видавництва.
У першому ряду він побачив Аврору. Дівчина помахала йому рукою і послала повітряний поцілунок. Біля неї розмістилися Світлана та Ліза. У дівчинки на колінах слухняно влаштувався Топік і спостерігав за сценою розумними й добрими оченятами. А ось і мати з братом – міцно стиснули одне одного в обіймах, з полегшенням посміхаючись. Вони тепер також знали, що тато живий.
Твір Флоріана нарешті побачив світ. Він не знав, чи принесе він людству щось нове. Або дійсно у світі все, що не секрет і може бути відомо, вже давним-давно сказане іншими? А все решта, подальше – не більше ніж дубляж? І чогось понад очікувати не варто…
Його книга – послання світу, який не писав йому. Ніколи раніше. Але Флоріан зробив перший крок і в майбутньому сподівався одержати слово у відповідь. Хоча б відгомін.
Михаїл Гранд
17 серпня 2013 року.
Редакція із змінами і доповненнями – 27 липня 2017 року.
