Вінсент посміхнувся, дивлячись в об'єктив. На мить ґрунт під ногами здався йому пухким, наче желе… і відразу став рухатися, зсувом уходячи назад. Чоловік відчув, як його нахилило вперед. Руки по інерції він витягнув перед собою. Але не знайшов нічого, за що можна було б ухопитися.
Вінсент побачив, як округлилися очі інструктора, як він впустив шампур з рук. Майнув спалах фотокамери. Наступної миті він заточився й зірвався зі схилу вниз, у прірву, на дні якої шуміла вода, прихована сталлю сірого туману.
Ріка відразу прийняла його у свої холодні обійми. До рота і очей потрапила вода. Він спробував закричати, але захекався і став захлинатися. Під ногами не відчувалося дна. Він шубовстався у крижаній воді, сподіваючись знайти рівновагу – так він зміг би доплисти до берега. Але марно. Потік ніс його геть.
Звідкілясь долинали крики Ісаака та Флоріана. По звуку здавалося, що вони десь дуже далеко – на іншому континенті, наприклад, або в іншому всесвіті, де річка не намагається тебе вбити.
Раптом ліва рука наштовхнулася на камінь, що виступав з дна. Він був гладким та слизьким, і вхопитися за нього не вдалося. Легені автоматично зробили черговий судорожний вдих. Через ніс і рот просочилася рідина. І знову кашель, але якийсь хворобливий. Вода потрапила до легень.
«Я тону!» – промайнула у Вінсента думка.
Тіло обпекло ознобом. З моменту падіння минуло секунд п'ятнадцять. Проте він уже відчував, що сил майже нема. Лише мить відокремлювала його від повної знемоги.
Єдине, що ще втримувало його на плаву – це паніка. І коли вона капітулювала, здався й Вінсент. Він заціпенів і скорився стихії, й вода відразу накрила його з головою, підштовхуючи в спину бурхливим потоком. Ріка намагалася якнайшвидше привласнити собі випадкового гостя.
Очі щипало. На якусь мить він дозволив їм заплющитися і розслабився. Якщо його тіло й здригалося від холоду, Вінсент більше не відчував цього. Якщо у вуха били хвилі і шумів вітер, він не чув їх. Якщо десь позаду Флоріан і кликав його, він не міг відповісти. Уже не міг.
Жахи, що чекали на чоловіка – зникли. Він відмежувався від них, просто заплющивши очі. Течією його понесло далі, а свідомість поглинула темрява…
Минуло більше доби.
У кілометрі від водоспаду на Зоряному плато неспішним кроком йшла сім'я туристів: чоловік з дружиною і п'ятнадцятирічним сином. Праворуч від них текла ріка, але її шум ледь долинав. Від води їх відокремлював ліс і широка дорога. Вони, йдучи, обговорювали роботу, навчання – повсякденні справи, зовсім забувши, що приїхали на відпочинок. Як раптом почули дивний шум попереду.
– Тату, це схоже на рик ведмедя!
Очі хлопця заблищали. А от його мати навпаки – здригнулася і зупинилася, схопивши чоловіка за руку.
– Роберте, вертаємося! – сказала вона. – Нам не варто було заходити так далеко в ліс.
– Ну мамо…
– Тихіше! – прошепотів батько.
Рик повторився. Але тепер звук долинав здалеку. Схоже, тварина відчула людей і вирішила тримати дистанцію.
– Бачиш, воно пішло, – сказав хлопець.
– Роберте! – жінка благально дивилася на чоловіка.
– Стійте тут, я гляну, що там попереду.
– Тату, я з тобою.
– Не йдіть туди!
Але вийшло так, що вони пішли втрьох, повільними й обережними кроками.
Віддалік, метрах у двадцятьох, туристи помітили щось дивне. Спочатку чоловік подумав, що це купа сміття, тому що здоровий глузд підказував йому не сприймати всерйоз побачене. Однак вони наближалися, і він більше не міг переконувати себе, наче перед ними не тіло, розпростерте на землі.
Людина лежала на хвойних гілках, ними ж укрита. Довкола неї – то тут, то там – виднілися сліди величезних лап. Ведмежих лап. І грудки білосніжної шерсті.
Вони вражено розглядали чоловіка, зібравшись над ним півколом, наче слухняні діти в садку, коли вихователь читає їм книгу. Він був живий, натужне дихання виривалося слабкими струменями пари. Але Роберт все ж присів біля нього й перевірив пульс.
Жінка відразу зрозуміла, хто перед ними. У поселенні постійно обговорювали зниклого туриста. Його шукали, але поки що так і не знайшли.
– Це Вінсент, – сказала вона.
– Мамо, це той чоловік?
– Я певен, що він, – відповів Роберт. – По опису дуже схожий.
Вінсент спав і крізь сон чув невиразні голоси незнайомців. Вони долинали немов звіддалік, хоча він був певен, що ці люди десь тут. Чоловік намагався прокинутися, але було не так-то й просто вирватися з чіпких обіймів сну. Йому снилася весна, побачення з його майбутньою дружиною Ізабеллою…
Вони влаштувалися під невеликим деревом. Пташки щебетали, на гілках розпускалися рожеві квіти. Кілька пелюсток упало дівчині на волосся. Він закохано дивився на неї і тримав за руку, а на її волоссі красувалися ніжні пелюстки. Це було напрочуд романтично… Але раптом дівчина насупилася, щось відчувши в себе на голові. Вінсент знав, що вона зараз зробить. Ізабелла збиралася змахнути їх, тому він зупинив її:
– Це лише пелюстки. Нехай залишаються, ти чарівна з ними!
Вона посміхнулася йому, але сон уже зникав…
– Я згадав! – прошепотів він, прокидаючись. – Згадав, де ми зустрілися й познайомилися.
– Усе гаразд, ви в безпеці, – сказала незнайома жінка. – Ми викликали рятувальників, вони будуть з хвилини на хвилину.
Вінсент подивився на неї, не розуміючи. Він не знав, де знаходиться і навіщо потрібні рятувальники.
– Все добре, – кивнув Роберт. – З вами все в порядку. Живі й здорові.
– Справді? – перепитав лише він. – Біля мене хтось був. Хтось великий і теплий. Де він?
– Ми чули ведмедя.
Жінка подивилася на сліди величезних лап під ногами.
– Але він, вочевидь, пішов.
– А де Флоріан? Та Ісаак?
– Певен, вони прибудуть із рятувальниками, – відповів чоловік.
Він не знав, про кого йдеться. Але розумів, що краще не хвилювати потерпілого й дати підбадьорливу відповідь.
– Ви зможете йти? – запитав Роберт. – Або хоча б шкутильгати?
Він допоміг Вінсенту підвестися на ноги, чоловік послабив хватку на його шиї й обережно зробив крок уперед.
– Можу кульгати, – нарешті відповів він.
* * *
День презентації.
Центральна бібліотека, за лаштунками.
Флоріан витяг з кишені Вірджила. Йому було спокійніше, коли він тримав приятеля в руці й дивився на нього.
– Хто це у вас? – поцікавився видавець.
– Це мій друг, – сказав Флоріан. – Він завжди поруч.
– Як талісман, на щастя?
Хлопець не відповів, лише кивнув, подумавши, що й батькові став би в пригоді талісман. Або амулет, якщо ці речі дійсно мають якусь захисну силу й у змозі від чогось уберегти.
– Отже, спочатку вийду я, зроблю вступ, представлю вас, – проінструктував чоловік. – А далі слово за вами. Десять хвилин, і починаємо.
– Ти молодець! – сказала Аврора. – Вітаю тебе, мій улюблений хлопчику. Я дуже рада, що можу бути присутньою на такій важливій події у твоєму житті.
Вона тримала його книгу й посміхалася.
– Щось трапилося? – Дівчина, як завжди, підбила його ліктем. – Ти так дивишся на мене…
– Спасибі, Авроро, – відповів він. – Я так вдячний тобі!
Вона подивилася на нього лукаво.
– За що ж?
– Ти робиш моє життя кращим. І завжди додаєш мені сил.
Дівчина почервоніла. Її серце забилося швидше, а вилиці розцвітив зворушливий рум'янець.
– Що мені на це відповісти? Ти мене бентежиш.
– Тобі й не треба нічого казати.
Флоріан взяв її за руку. Його охопило нестримне бажання доторкнутися до вуст коханої, що він і зробив. Юнак заплющив очі, світ навколо спочатку змерк, а потім і взагалі зник. За межами їхніх обіймів геть усе втратило сенс. Для нього більше нічого не існувало, лише їхній поцілунок…
Як раптом темряву розірвав тріск – пролунав звідкись з залу. Хлопець був не в змозі відірватися від губ Аврори, тому не звернув уваги на шум. Але тріск повторився, і він мимоволі розплющив очі. Директор видавництва налаштовував мікрофон. Усі чекали, коли в зал вийдуть Флоріан та Валентин.
