Вона продовжувала його кохати.
За декілька хвилин жінка вже стояла перед дверима номера Степана, збираючись на силі, аби постукатися. Потім глибоко зітхнула й таки постукалася, одягнувши на лице вираз співчутливості та жалю.
Степан відчинив відразу ж, і виглядав він набагато краще, ніж у Києві.
У блакитних очах майнув подив.
— Мар’яна? Ти вже прилетіла?
Жінка слабко всміхнулася.
— Так, і маю чим допомогти.
Степан посторонився.
— Проходь.
Мар’яна повільно пройшла до номера, надто близько від нього, здригнувшись від тієї близькості. Хотіла зупинитися, поглянути, як же він зреагує на цю близькість, але Степан уже відійшов зачиняти двері, і їй не полишилося нічого іншого, як пройти далі.
Вона поглянула на нього запитливо.
— Як твої пошуки?
Степан роздратовано знизав плечима.
— Хіба в цій країні можливо щось відшукати? Та Елла сама телефонувала мені й обіцяла повернутися в п’ятницю.
Мар’яна зацікавилася.
— Он як? То вона вже не в полоні?
Степан гмикнув.
— Я того не зрозумів. Та все одно, навіть коли вона повернеться, не облишу пошуків того негідника, котрий замановив сюди мою дитину. — Він зіщулився. — Віриш, Мар’яно, власними б руками задавив його й не пожалкував.
Мар’яна помовчала трохи.
— Стьопо, я казала, що маю допомогти, й мені здається, що я з’ясувала, де зараз знаходиться Елла.
Степан застиг.
— Ти не жартуєш?
Мар’яна похитала головою.
— Які тут можуть бути жарти?
— Але як…
— Нехай це полишиться моєю маленькою таємницею. Скажімо так: я довідалася об цім від одного свого йорданського знайомого, імені котрого не назву, можеш даремно не питати. Це така людина, котра знає в країні багато, але вважає за доцільне полишатися у тіні.
Степан зіщулився.
— А йому можна вірити?
— Так.
— І де Еля?
— Зараз у місцевого нафтового магната на ім’я Мурат аль-Садіб.
— Аль-Садіб, — пробурмотів Степан, нахмурившись. — Я декілька разів натикався на це ім’я, але для місцевих воно вкрито незрозумілою таємницею. Я…
— Не треба, Стьопо, копати тут надто глибоко. Не чіпай того аль-Садіба, про якого тут так не хочуть балакати…
— Ти з ним знайома?
— Так. І це страшна людина, всі його тут бояться…
Степан пополотнів.
— То моя дитина зараз у руках цього покидька?
Мар’яна зітхнула.
— Мурат є його небожем і геть іншою людиною…
— Нічого собі — іншою людиною! Він утримує мою дівчинку, а ти мені верзеш про те, що він не такий, як його дядько. Що ж, дякую тобі, Мар’яно, що ти хоч на слід допомогла натрапити. — Він помовчав. — Я ніколи не забуду твоєї допомоги…
Мар’яна відчула, як у серці з’являється незнайоме тепло.
— Що ти… вона ж моя небога…
— Але моя дитина.
Степан кинув на Мар’яну вдячний погляд, але їй, незвичній до його подяки, здалося щось ще, щось… на що вона так чекала увесь цей час… Відчувши, як закружлялася голова від несподіваного щастя, вона легенько похитнулася, потім ще раз, сильніше, ледь утримавшись на високих підборах, і стримала крик того щастя, коли Степан торкнувся її, підтримуючи, аби не впала.
— Обережніше, Мар’яно. Що з тобою?
— Це, певне, від зміни клімату… Я відвиклася вже від спеки Йорданії.
Степан кивнув.
— Розумію, тут справді пекло. Влаштовуйся…
— Ні-ні, мені вже краще.
Вона не сказала йому, що не хоче сідати, аби не полишатися дотику його теплих пальців, цього щастя несподіваного, коли він торкався її, викликаючи майже незнайомі відчуття. Ніхто — ні Микола, ні Хасан, ні жоден з безкінечної вервиці коханців — найпристраснішими своїми пестощами не викликав у неї подібного відчуття, як лиш одне просте доторкання Степана. Вона б воліла затримати, зупинити цю мить на цілу вічність, аби тільки стояти отак поряд нього, відчуваючи тепло його сильного тіла…
Але Степан відсторонився швидко, забираючи руки від її заслаблого тіла, котре пронизував нервовий дрож. І вона, не втримавшись та забувши про власну гідність і про гордощі, сама ступила до нього, не пам’ятаючи, що він уже відштовхнув її там, у Києві…
— Стьопо, не відштовхуй мене…
Він нахмурився.
— Мар’яно, не треба…
Але вона вже не могла зупинитися. Руки самі тягнулися, аби обійняти його, відчути тепло його великого, дужого тіла… Близькість з Хасаном полишила в ній неприємну пустку, прогнати й наповнити котру міг лише він — Степан. У відчаї вона пригорнулася до нього, тепла та тремтяча, аби ж зміг він відчути всю спокусливість її стрункого тіла, глибоко вдихаючи в себе його запах — неповторний та єдиний…
— Стьопо…
Чоловік з силою відсторонив її руки.
— Мар’яно, досить!
Вона притулилася до нього ще міцніше.
— Невже ж ти нічого не відчуваєш? — прошепотіла гаряче, ніяк не погоджуючись визнати, що таке палке почуття не знаходить у ньому відгуку…
Степан нахмурився.
— Мар’яно, я ж сказав, що досить. Ти, схоже, забуваєшся. Ми вже пройшли це в Києві, й я не бажаю повертатися до цієї теми. Ти гарна жінка, дуже гарна, і ще знайдеш свого чоловіка, але я не той чоловік, який зможе подарувати тобі кохання. Ти це розумієш?
Мар’яна мовчала.
Степан відійшов від неї.
— Добре, будемо вважати, що ти мене зрозуміла. Тепер краще повернемося до розмови про Еллу й того аль-Садіба.
Мар’яна продовжувала мовчати, роздивляючись його похмуре, дещо втомлене лице, й намагалася не звертати уваги на хвилю образи, що піднімалася в ній наполегливо й потужно. Вона ж принесла йому таку гарну звістку, а він… На знак подяки не зміг навіть приголубити її, відігріти захололе самотнє серце. Хотілося і йому знову зробити боляче, як боліло зараз їй, сказати щось таке, аби він знову постраждав за своєю донечкою, але вона не встигла навіть і рота роззявити.
Залунала мелодія «Місячної сонати» на його смартфоні. Степан поквапливо вихопив телефон.
— Слухаю, Малкович… Говоріть… — Він якусь мить напружено слухав, потім відповів англійською: — Так, я розумію.
Мар’яна неуважно спостерігала за тим, як поступово змінюється вираз його обличчя й подив на ньому поступається місцем страху — відвертому та неприхованому страху та ще… Так, вона чітко побачила в його очах біль, той біль, котрого не було в них ще хвилину тому. Потім він заметався номером у пошуках чогось, бурмочучи під носа про папір, знайшов нарешті папірець і швидко щось записав, кинувши слухавку:
— Я вже виходжу.
Мар’яна не зводила з нього здивованого погляду.
— Стьопо, що трапилося?
Він поглянув так, мов геть забувся про її присутність.
— Елла помирає, — кинув коротко й вийшов геть, полишивши Мар’яну здивовано блимати очима. Вона постояла так мить, а потім кинулася за поріг.
— Стьопо, зачекай, я з тобою!
***
Елла розуміла, що має зробити вибір.
Мурат не тиснув на неї, подарувавши свободу вибору, але вона бачила, з якою напругою він чекав на її рішення. Ні, він не казав нічого, просто радив обдумати все й ховав власне нетерпіння.
У Махдії вона пообіцяла йому, що зробить свій вибір, і на його прохання залишитися з ним назавжди, стати його дружиною, коли він розлучиться, відповілася, що має подумати й дасть відповідь в Аммані.
А зараз не знала, що робити.
А знала лиш одне — що вже кохає цього чоловіка.
Так, це таки трапилося з нею — вона покохала Мурата, можливо, й не надто того бажаючи, боячись цього почуття, ще не до кінця зцілена серцем від зради Тимура, але… Воно виявилося значно сильнішими від розуму, й вона не мала вже сили супротивитися тому почуттю, що вливалося в серце потужними хвилями, полишаючи її геть безсилою.
Але вона не надто хотіла зоставатися в Йорданії.
Й кинути Мурата вже не могла.
Вдома на неї чекала родина, так нетерпляче ждав татко, й там вона матиме спокій та безпеку, не буде постійно думати об тім, що до кімнати з пустелі може потрапити отруйна змія…
