Все буде добре, мирно та спокійно.
Й одночасно все буде неймовірно погано.
Поряд не буде Мурата!
Оце впікало її найбільш, оце тьмарило бажання повернутися якомога швидше додому… Вона розуміла, що не зможе полишити Мурата. Вона вирішила зостатися в Аммані.
Прийнявши таке рішення, Елла заспокоїлася й повеселішала. Зрештою, коли не мандрувати пустелею, а жити в цій квартирі, то все буде гаразд. Живуть же люди, й вона зможе жити… Ні, вона не дозволить власному страху зруйнувати життя своє та щастя, свою можливість стати щасливою.
Щасливою поряд Мурата.
Поряд чоловіка, котрого кохала.
Пританцьовуючи, вона приготувала Мурату вечерю, нашпигувавши баранячу ніжку часником з імбиром, а потім запекла зі шматочками картоплі, подумала й приготувала ще й зрази з арахісом та вершковим сиром, на десерт зробивши ніжні, танучі в роті сніжки у ванільному соусі та маленьке бісквітне тістечко.
До повернення Мурата вона прибралася в подаровану ним довгу шовкову сукню глибокого блакитного кольору, розпустивши волосся по вдало зробленому вирізу на сукні на спині. Накрила на стіл й запалила на столі декілька свічок.
Мурат повернувся додому вже в сутінках, посміхнувся, побачивши святковий стіл і приодягнену Еллу.
— Ми щось святкуємо?
Елла посміхнулась у відповідь.
— Святкуємо.
— А що?
Вона похитала головою.
— Я розповім тобі про це за вечерею.
Продовжуючи посміхатися, Мурат підійшов до неї ближче, притягнув до себе й поцілував — міцно та пристрасно. Потім зазирнув до очей, поморщився.
— Я помру від цікавості.
Елла розсміялася.
— Я можу сказати.
— Скажи.
Вона помовчала, роздивляючись його зосереджене лице зацікавленим поглядом, потім тихо сказала:
— Я вирішила не повертатися додому.
Мурат на мить застиг.
— Елла? — прошепотів він зневірливо й радісно, потім підхопив її на руки й закружляв вітальнею, й вона розсміялася, давши собі слово не боятися змій і ніколи не кидати цього чудового чоловіка.
Потім вона годувала його власними смаколиками, зі сміхом обіцяла зварити справжнього українського борщу зі сметаною, запевняючи, що то дуже смачно. Він теж сміявся, щось пригадував з дитинства, й уже в кінці вечері сповістив, що почав процес розлучення.
Сміх на вустах Елли розтанув.
— І як сприйняли це твої дружини?
— Аміна нічого супроти немає, вона все розуміє й хоч сьогодні готова вже переїхати до будинку, котрий я їй придбав.
— А та висока красуня, Фатіна?
Мурат нахмурився.
— Фатіна… Вона приголомшена, невдоволена й не бажає цього розлучення, та все ж їй потрібно буде змиритися. Я не ображу її, але… вона кохає мене або ж вважає, що кохає…
Елла помовчала, потім запитала:
— А ти кохав?
— Фатіну?
— Ну… взагалі.
Він відповів не відразу, замислено дивлячись на Еллу, потім повільно промовив:
— Здається, що ні. Принаймні я ніколи не відчував того, що відчуваю зараз до тебе. А ти?
Елла поморщилася.
— Я гадала, що кохаю, — без особливого бажання відповілася вона й слово за словом розповіла Мурату про те, про що мовчала увесь цей час, — про Тимура.
Він слухав Еллу мовчки, не збиваючи з думок, замислений і застиглий, а вона дивилася на нього й розуміла, що не кохала Тимура. Відчувала сильну закоханість, але не кохання, вона зрозуміла це зараз, полюбивши цього нащадка арабів-бедуїнів. А коли вона замовкла, він просто взяв її руку до своїх долонь, цілуючи кожен пальчик, нахилив чорняву голову, викликаючи в Елли хвилю неймовірної ніжності.
— Я зроблю все, аби ти забула минуле, — промовив він нарешті, піднімаючи голову й зазираючи до її очей. — Ти забудеш того покидька, забудеш все, що було між вами. Й те забудеш, що зробив Хасан…
Елла напружилася.
— Між мною та твоїм дядьком не було близькості.
Мурат не зводив з неї уважного погляду й деякий час мовчав, і вона бачила тінь у його темних очах, і коли він заговорив, у його голосі чулася напруга:
— Люба, не потрібно про це згадувати. Я ладен не…
— Але я справді не була близькою з твоїм дядьком. Він чомусь вирішив, що ти можеш відмовитися від мене, коли між нами щось буде…
Мурат мовчав, опустивши очі, й вона бачила, що ця розмова для нього є не надто приємною, але нарешті він глибоко зітхнув.
— Я… я вірю тобі, — промовив він хвилин за декілька, й Елла побачила, що він справді повірив.
На другий день він чекав від неї обіцяного борщу.
Елла провела його до ліфта, довго цілувала вуста, що пахли міцною кавою, й повернулася до квартири в чудовому настрої. Алі подався купувати необхідне для борщу, Зульфія ж щось нездужала, скаржачись на головний біль, і лежала у себе в кімнаті. Елла було намірилася зателефонувати татку, та вирішила зробити це пізніше, бо не знала, як сказати йому, що полишиться в Йорданії вже назавжди, вийде заміж за Мурата, котрого геть не знала, але вже кохала, незважаючи ні на що.
Мугикаючи почуту в Махдії східну мелодію, вона взяла душ, без остраху заходячи до вбиральні. У квартирі Мурата вона відчувала себе в повній безпеці. Але… виходячи з душу, відчула раптом якусь тривогу — крізь пару на кахлях… невже щось заворушилося? Елла застигла на місці, притуливши до себе рушник, розуміючи, що боїться, просто боїться поглянути туди, у той бік, де примарилося видиво. Боялася поглянути й побачити… Що? Невже знову ту жахливу гаю? Та того ж просто не могло бути… Не могло, то в неї після пережитого в Махдії надто розігралась уява. Але тривога все ж полишалася, навіть незважаючи на те, що вбиральня була геть порожньою.
— Невже я божеволію? — запиталася вона саму себе й, закутавшись у великий рушник, швидко вийшла геть, подалі від неприємних спогадів, тінь котрих ще стояла за її спиною похмурою примарою…
Намагаючись не звертати на власний страх уваги, вона пішла до кімнати, вмовляючи себе вгамуватися. Будинок, у котрому знаходилася квартира Мурата, надійно охоронявся, і тут вона була в цілковитій безпеці.
Майже заспокоївшись, Елла хотіла було зняти рушник, аби перевдягнутися в простору та зручну домашню сукню, підійшла до шафи, неуважно поглянувши на золотавий відбиток сонця на її гладкій поверхні, й відчула, як шкірою пішов мороз, а в серце наче щось укололо…
На сонячному відбитку з’явилася тінь зміїної голови.
— Я таки збожеволіла, — прошепотіла Елла, боячись не тільки обернутися, а й навіть поворушитися, дихнути. Ні, її вже почав обманювати власний зір, невже ж божевілля робилося таким потужним?
Й ось тут почулося сичання.
Спочатку ледь чутне, воно поступово набирало сили, робилося голоснішим, змушуючи своїм муторним зухвалим звучанням холонути кров у жилах застиглої на місці Елли. Вона нерухомо стояла біля шафи, не спроможна обернутися, але вже знаючи, відчуваючи кожною клітиною свого заціпенілого тіла, що це не божевілля, не омана слуху чи зору — змія дійсно була поряд, у квартирі.
Гая зі страшними, скляними очима.
Гая, «поцілунок» котрої є смертельним.
І тінь її на дверцятах шафи.
Сичання за спиною Елли зробилося просто нестерпним, тінь на лискучих дверцятах гойднулася й зникла. Жінка не втрималася.
Й обернулась.
Змія лежала біля ліжка. На тому ліжку Мурат кохав її, обіймаючи ніжно та пристрасно, шепочучи слова кохання, а зараз… Зараз поряд того ліжка лежав страшний носій смерті, згорнувшись кільцем і піднявши голову, роздувши каптур на шиї. Муторне, неймовірне видовисько.
Те, чого тут аж ніяк не може бути.
Але воно є… Й воно не плід її хворобливої уяви.
Й усе мов повторювалося знову — вона застигла на місці від страху, як і там, у готелі Махдії, широко розплющеними очима вдивляючись у страшну, злу сусідку. Тільки одне було зараз геть відмінним — від дверей її відділяла надто велика відстань. Кімната ця — то не вбиральня готельного номера. Вона вже не зможе доскочити вчасно до дверей, бо диво ж двічі не трапляється, й схоже було, що вона просто приречена померти від отруйного ікла цієї змії. Ця, безперечно, була вже іншою, бо першу ж убили в Махдії, але вони були такими схожими, що Еллі здавалося, ніби вона воскресла, та перша гая, аби прийти по неї й сюди. Прокляття, котре не полишало її.
