Молодой корольЯ знаю, тебе не привычно у нас,
Но вот, посмотри, здесь почти как в лесу,
О, милая, ты улыбнулась тотчас,
Проси, чего хочешь, я всё принесу.
Зачем ты мне руки целуешь, маня?
Я сам тебе руки готов целовать…
Согласна ли стать ты женой для меня,
Чтоб взглядом лучистым мне жизнь озарять?
Зачем же, стыдливо, ты спрятала взгляд?
Ведь «Да!» всё ж успели глаза мне сказать.
[К слугам и свите] Готовить невесте на свадьбу наряд!
В три дня всех друзей и соседей созвать!
Сцена 9. [Свадьба Элизы и короля. Идет обряд. Из толпы на разные голоса слышно пение]
– Что-то непонятное сталось с королём.
– Подобрал немую он…
– Нищенку при том.
– Сделал королевою.
– Только ночь придёт…
– Та бегом на кладбище и крапиву рвёт.
Сцена 10. [Элиза вяжет. С улицы звучит та же мелодия]
– Энто всё не просто так…
– Энто – колдовство…
– Ведьма.
– Чёрной магией завлекла его.
– Вон, опять колдует…
– Через то дождит…
– И приплоду нету…
– Пашня не родит…
– Всё она, злодейка, портит урожай.
– А каким богатым прежде был наш край.
– Так чего ж мы терпим?
– Сжечь! И все дела!
– Пока нас самих с земли ведьма не свела.
[Сцена 11. Крест. Под ним кучи хвороста. На телеге везут Элизу. Возле неё стопка рубах. Она вяжет. За телегой идёт убитый горем король]
Молодой король – Жена моя, скажи хоть что-нибудь,
Страданье разрывает мою грудь.
Голоса толпы - Король несчастный.
– Он сошёл с ума.
– А может сумасшедшая она?
– Всё тело от крапивы в волдырях…
– А руки, посмотрите, просто страх…
– Притворство это всё, не больно ей.
– Не вяжет, порчей путает людей…
– Зачем же зелье ведьмино везут?
– Так вместе с ней и след её сожгут.
[Элиза, прижав к себе рубахи, продолжая плести, всходит на костёр. Палач подносит факел. Но на площади появляются белые птицы и все застывают на месте. Элиза набрасывает на птиц рубахи]
Элиза - О, братики, родные вы мои,
Как долог и тяжёл был этот путь.
Теперь-то я смогу передохнуть…
– Мой милый муж, прости меня! Прости!
[Она падает на руки возмужавших братьев. Там, где факел коснулся хвороста распускаются прекрасные алые цветы]
Голоса толпы - Что это? – Что? – Скажи, что это было?
– Вы слышали? Она заговорила.
– Ты видел: лебеди в парней оборотились?
– Так вот на что рубахи ей сгодились.
– Назвала: «братьями»…
– Что ж, братья хоть куда.
– А ты бубнил, что «ведьма»
– ерунда…
– Выходит для добра она крапиву рвала…
– За доброту свою едва не пострадала…
– Поди ж ты, крапива, кто бы подумать мог…
– А мы хотели сжечь… Спасибо не дал Бог!
[Сцена 12. Финал. Дворцовая зала. Король отец. Элиза с молодым королём. Юноши, пишут, играют в шахматы, шашки, нарды, рисуют… один задумчиво смотрит в окно, один играет на скрипке]
Ведущий- На то она и сказка, что в конце
Она всегда счастливей, чем в начале.
И правдолюбец в ней всегда в венце,
А злоба и обман – всегда в опале.
Но сказка – не обман, она – мечта
О жизни, где царят любовь и доброта.
СТИХИ И ПРОЗА НА УКРАИНСКОМ ЯЗЫКЕ
Вірші і проза українською мовою
Хай шалений мій світ
Завмирає мов тиша безодні.
Рук твоїх живопліт
Розплету, розірву я сьогодні.
Відходи, відлітай,
Відструмись, наче хмара, дощами.
Тільки вже не питай,
Не питай, що надалі із нами.
Бо надалі – зима,
Хуртовини безсоння над тихими снами,
Сніжно-біла імла,
І імла сніжно-біла ми самі.
Тихі сни в заметіль,
Де і миті немає спокою,
Легкі жмури води, повний штиль,
Скелі тріскають глибиною.
Вечірні примари поснули в ночі
Вечірні примари поснули в ночі,
А ранок зустрів чистим сонячним світлом.
Про те, що кровавило Душу, мовчи,
Лети поза хмари за ранішнім вітром.
Іди і всміхайся, не з чогось, а так
Радій, що живеш на Землі просто неба…
А вечір поверне невтримний той жах.
Та згадувань Темряви в Світлі не треба.
Летить Лебедик за водою,
За чередою хмар, туману…
Мені б, Лебедик, за тобою
І так до моря-океану.
Але в буденні згасла сила.
Земля земне у землю тягне.
Пробач, Лебедик, я безсила,
Лишень Душа до Неба прагне.
Стривай, Ягнятко, де ти поспішаєш?
Стривай, Ягнятко, де ти поспішаєш?
О, Вовчику, а ти хіба не знаєш,
Що нині свято в лісі Лев збирає
І всіх своїх сусідів пригощає,
Щоб в рік «Вівці» всім щастя побажати…
Мале ти та дурне, бо ж Лев не їсть салати,
Збирає вівці він, а не увесь народ,
Для нього рік «Вівці» лише одна з нагод
Вівцею всю рідню нагодувати.
Є тиха музика Життя,
А є симфонія буяння:
Нестримне чуйне проростання
Крізь обереги Небуття,
Пориви довгого чекання…
І суєта… І опадання…
І каяття… І забуття…
Плід Життя нестримно облітає
Плід Життя нестримно облітає,
Тіло монстрів сховане в броню,
Ось що, не розумних, нас чекає
В сполохах хімічного вогню.
Бережіть Буття Земного вроду,
Все живе – на суші, у воді…
Бо, якщо загубимо Природу,
Де самі подінемось тоді?
Пробудження весняних голосів
Пробудження весняних голосів,
Зеленого намиста чаклування.
За всіх народів і за всіх часів
Природи неруйнівне царювання.
Вклонися їй, вона – твоє життя
І запорука вічності твоєї.
Бог дав тобі і їй одне Буття,
Одне Буття – і ти ніщо без неї.
Радій. Вона знов квітне навесні,
Нас нерозумних знов пошанувала,
Вона все відступає в тій борні,
Де все тобі замало і замало…
Та бережись. Бо може прийде час
Вона повік відступиться від нас.
Падає сніг… Як учора, сьогодні
Падає сніг… Як учора, сьогодні
З неба на землю невпинний біг.
В білій пустелі, в чорній безодні,
Тихо, нестримно, як вчора, сьогодні,
Падає сніг, Душ наших сніг.
Падає сніг… Як учора, сьогодні
Падає сніг… Як сторіччя тому…
В Серця і Неба чорній безодні
Душ наших сніг опадає в пітьму.
Ти прагнеш розгадати письмена
Ти прагнеш розгадати письмена,
Що викарбував час у тьмі безодні,
І голосно назвати імена,
Що ще не викликались у Сьогодні.
Ти мрієш Світ занурити в хаос
І паніки тремтінням керувати…
Але ти – тільки глиняний колос
І не тобі ті письмена читати.
Трава зелена,
Сережки клена,
Барвистих луків невтримний цвіт,
Строкаті крила…
Ніяка сила
Не переможе Створіння Світ.
Ти в злобі, мов поранений бугай,
Кидаєшся наліво і направо.
Всім спільникам ти обіцяєш рай,
Та з крові рай чекати – марна справа.
І все, що в Світі чисте і Святе,
Повстане проти чорної науки,
І спрага до Життя тебе змете,
І спільники твої умиють руки.
Зернина. Скажіть нам, а що то – зернина?
Зернина. Скажіть нам, а що то – зернина?
Майбутнього колоса нинішня днина.
Зернина – це символ життя, устремління,
Прихованих сил, підняття покоління,
Покою, що рух у собі зберігає,
Природи, що коло життя обертає.
І, може, зернина – то сонця краплина,
Що впала у землю, щоб зросла рослина.
Нас Час перегортає, як листи
Нас Час перегортає, як листи
В прихованості горнього сумління.
Струмлять пісні-молитви та пости
Крізь вічне розпорошене горіння.
Один одного не повторить шлях,
У кожного свої відроблені уроки…
Мандруємо при Світлі у пітьмах,
Навпомацки плетемо дії – кроки.
І, серед того плетива подій,
То здалеку, то майже зовсім поруч,
То майже ворог, а то майже свій,
Праворуч, поряд, супротив, ліворуч…
Мерехтимо холодним і палким,
Палає у безмежнім Світі ватра,
Кружляємо… і не відомо ким
