Тобі не боляче? Не зимно? -
– Я розчинилась.
Ніхто тобі вже не подзвонить, не потурбує.
Ніхто твоєї вже любові не потребує.
Ти забув і совість і стид
Ти забув і совість і стид.
Ти забув як тебе кохаю.
Ти забув як мені болить,
Коли довго тебе не стрічаю.
Всупереч всім своїм словам,
Та вже мабуть так мало бути,
Ти забув, що забути мав
І забув, що не мав забути.
Ти забув тихий мій поріг.
Та я все надію плекаю,
Що невдовзі тебе пострічаю,
Як забудеш, що досі не зміг.
До болю, до муки, до жару в крові
До болю, до муки, до жару в крові
Пригадую руки кохані твої.
Та хай обривається кров‘ю життя,
Минуле вертається без вороття.
Душа виливалась назовні віршами
Душа виливалась назовні віршами.
Шукала, в спорідненні спраги, Душі.
Та все відбувалось немов би не з нами,
Як в прорви безодню летіли вірші.
А світ коливався, звивався, струмився
Навколо і ніби в чужому житті…
І вірш мій з оточенням світу не злився,
А жив, як і я, серед всіх в самоті.
Он понесли вже пристрасті коні
Он понесли вже пристрасті коні,
Зупинити їх сили нема.
Хто для тебе я? Сонце в долоні?
Чи сніжинка, що тане дарма?
Хто для тебе я? В Світі єдина?
Половинка Живої Душі?
Чи негадана світла година,
Що раптово відкрилась в тиші?
Хто для тебе я? Знаю. Не треба.
Є слова. Але тільки слова.
Зупинитись отак, просто неба,
І дивитись як гасне трава
Я закохалась у тебе, то смішно, хоч плач…
Я закохалась у тебе, то смішно, хоч плач…
Я закохалась у тебе, то смішно, хоч плач…
Слів говорити не треба, я закохалась у тебе.
Я закохалась у тебе, пробач.
В мене за вікнами стиглі жита.
В тебе за вікнами трави буяють.
Нас розділяють прожиті літа,
Нас не прожиті літа розділяють.
Прагне рука доторкнутись руки.
Прагне плече до плеча притулитись.
У почуттях, мов у водах ріки,
Прагне Душа наче в снах розчинитись.
Я закохалась у тебе, то смішно, хоч плач…
Я закохалась у тебе, то смішно, хоч плач…
Слів говорити не треба,
Я закохалась у тебе. Я закохалась у тебе.
Пробач.
Що ж мабуть ти знов права.
А так хотілось щоб було прощання,
Щоб були тихі, лагідні слова …
Та що слова? Нехай буде мовчання.
Напевно, й справді, вже прийшла пора
І зустріч, що була, була остання …
Нічим нам не зарадять вже слова.
Ми мовчимо. Нехай буде мовчання.
Усіх закликаємо нині до згоди
Усіх закликаємо нині до згоди,
Нехай ми на різних часом полюсах,
Та тільки кордонів нема у Природи:
На ріках нема, у морях, в небесах.
Єднаймось, від «чорної тіні полину»,
Від грубо закутих в бетон ручаїв,
Як кожен спасе свою рідну хатину,
Врятуємо разом планету – свій дім.
Живемо нарізно у суєтнім світі,
По-різному молимось різним богам,
Та в захист довкілля, дорослі і діти,
Єднатись, єднатись потрібно всім нам.
А вам, кому серце з біди не здригнеться,
Кому аби день – і трава не рости,
Нехай чернівецька дитина всміхнеться,
Малеча з Народич насниться у сні.
Колосок:
Хитнувся Колосок і впала на землю маленька Зернина. Але вона ще не знала, що вона – Зернина. Вона ще н і ч о г о не знала. Вона спала. І навіть не знала, що спить. А Колосок тихенько похитувався поруч і думав, думав, думав…
…Зернина… Напевно і я з‘явився на світ з такої Зернини. Не пам‘ятаю. Пам‘ятаю лоскотне і гаряче, і нестерпно тягне вгору, вгору. І раптом – світло. Але ні, того також не пам‘ятаю. Напевно вигадав, бо ж бачив, як проростали поруч молоденькі Зернятка.
Що дійсно пам‘ятаю, то це Сонце і Теплий Дощ водночас. Як то було чудово – тягнутися до Сонця і ще не знати, що будеш дерев‘яніти і сохнути, і нічим не зможеш тому зарадити.
Але про що я? Ах, Зернина… Зернина, яку я проростив у собі. Але ж хіба тільки я? А може і зовсім не я? Вона ж і не подібна до мене. І взагалі, то скоріше вона проростила мене із себе і сама ніби щезла, розчинилася у мені. Хоча ні, не щезла, бо то ж її Зернятка, що я їх вважав своїми, не мої, а її діти. І подібні вони до неї. А я… я, я хіба що відбирав необхідну для них поживу і підставляв її під промені Сонця. А вже воно…
Стривай. Я зрозумів! Зрозумів! Ні Зернина і ні я, а Сонце, Сонце! Сонце! То воно, через нас, втілює життя на Землі. Ми – не різне. Ми – те саме: і Зернина, з якої виріс я сам і ті Зерна, що їх я проростив у собі. Наше буття безперервне. Прощавай, моє старе стебло. Ти добре прислужилося мені, але створене з цеглинок землі, знову повернешся у землю, а я потягнуся назустріч Сонцю в тисячах нових колосків.
І з останнім словом просипав Колосок усі Зернини і думка в ньому завмерла. А може Колосок дійсно не пам‘ятав? Може Зернини бачили сни? І снилися їм чудові дивовижні Рослини, що підставляли Сонцю свої смарагдові долоні.
Сонячний Промінчик:
Які щасливі ті створіння – думав Сонячний Промінчик, оглядаючи Землю. Вони можуть бути тут скільки завгодно і нікуди не зникати.
Вони відчувають і мій дотик, і дотик Вітру, і Дощу… Як би я хотів бути таким, як вони, постійно перебувати в одному місці. А тут, не встигнеш і роздивитись навколо, як щось перетне твій шлях від Сонця і ти вже, бажаєш того чи ні, у новому місці… То хмарина, то птах… А ще й Земля обертається… обертається… Нічогісінько не побачиш. Недарма люди «зайчиком» прозвали, скачеш та скачеш…
Промінчик зазирнув на квітучу луку і так йому тут сподобалось, що він забув про усе на світі і занурився в перший же Зелений Листок, що трапився йому на шляху. І Листок полегшено зітхнув. Всередині Листка було затишно і панувала якась особлива тиша, не глуха тоскотна беззвучність, а гармонійно пов‘язані звучання… і хотілося говорити пошепки, щоб не порушити ту невимовну гармонію.
Промінчику стало так добре і весело, що він збудував собі маленького човника і плив, плив у нім рослиною, аж доки не зімкнулися над ним яскраві барвисті пелюстки… І тоді він заснув.
А рослина ще довго підставляла молоденький плодик під тепло Сонячних Променів, щоби майбутня Зернина могла добре дозріти.
– Шановний, Ви куди? Що Ви тут робите?
– Я – конферансьє.
– Ні-ні, ніякого конферансьє нам не потрібно. Це анахронізм. В нас сучасна модернова імпреза.
– Тоді я – ведучий.
– Ви що, не розумієте? Конферансьє, ведучі – це усе елементи командної системи часів застою, коли одна людина могла вийти на сцену і розпоряджатися цілим колективом. А я Вам кажу: ні, і ще раз – ні. Артисти самі вправі вирішувати кому виступати і за яким порядком.
Звертається до глядачів: «Отже, першим номером нашої програми…»
– Але? Але чому ж Ви оголошуєте?
– Хтось же повинен оголошувати.
– Значить Ви – ведучий?
– Ні у якому разі. Я – звичайний член колективу, оголошувач. І не заважайте мені працювати.
Є у мене хороший колега – Петро. Та ні, певно вже треба казати «був». А чого «був»? Бо посварились ми із ним. І через таку дурницю посварились, що і розповісти кому – сміх та й годі. Сміх то сміх, а ось вже третій тиждень не розмовляємо. А почалось усе з вікна.
Зробив я у хаті ремонт. Тільки вікна не помалював. А живу я (то важливо) на восьмому поверсі. І ліфт, як воно ведеться у всіх новобудовах, не працює. Спускаюсь я сходами і міркую: скільки ж то фарби купити.
І тут пригадав собі, що жінка просила підвіконня поміняти. Їй, бачите, квіти нема де ставити, бо підвіконня завузькі. А я вже до третього поверху зійшов. І так мені ліньки було знову на восьмий поверх повертатися, аби з того підвіконня мірку зняти, що я вирішив краще зайти на другий поверх до Петра – вікна ж однакові.
Не встиг я поріг Петрової хати переступити, а він мені й каже:
– Знаю, знаю, чого ти зайшов. Але, вибач, сьогодні ніяк.
– Та ні, – кажу, Петро, – послухай…
– І слухати не буду, бо в гості з дружиною йдемо ввечері, сам розумієш.
– Петро, та я …
– Знаю, знаю, що ти, але я сьогодні ніяк.
І що би ви робили за таких обставин? Я мовчки відсунув його плечем і рушив у кімнату до вікна. Витяг із кишені мотузку і …
І тут почув голос Петра.
– Ти що збираєшся робити?
Мені б мовчки поміряти підвіконня і піти, та я втратив пильність.
