…Згодом астронавти дізналися, що на Землі за цей час стався справжній демографічний “вибух”. Землян стало 14 мільярдів чоловік. З настанням космічної ери природа сама розв’язала проблему бурхливого заселення придатних до життя планет. На Землі постійно перебувало близько половини населення. Друга половина освоювала Місяць і Марс. Близько двох мільйонів землян постійно перебували в космічних польотах.
Та крім новин, які астронавти могли передбачати, були й несподівані. Виявилося, що через тридцять років по тому, як у напрямі Сергуса відбув плазмоліт “НБК-119”, на Землі почалося “санітарне століття”.
Шкідливі відходи з заводів через ріки потрапляли в океан. Отруйні елементи підіймалися з димом в атмосферу, а з дощем знов потрапляли в ріки, а звідти — в океани. Так була порушена біосфера планети. Колись природа загрожувала людині, а тепер людина стала загрожувати природі. На Землі зникли сотні видів тваринного і рослинного світів.
Трохи запізно усвідомили це земляни. Зате рятували природу рішуче. На сто років було законсервовано будь-яке виробництво, що дає шкідливі відходи. Термоядерні електростанції знайшли собі місце глибоко під землею. На всій планеті використовувалася лише одна енергія — електрична.
По берегах всіх водойм — річок, озер, водосховищ, морів, океанів — з’явилися заповідні смуги, котрі тепер втричі перевищували потреби біосфери на самооновлювання. “Санітарне століття” стало також століттям штучної сонцефікації всіх куточків планети. Доставлені з плазмо льотом-розвідником подарунки з Сергуса — проекти штучних Сонць — земляни втілили в життя. За “санітарне століття” над Землею з’явилося кілька десятків штучних іонізуючих Сонць.
…Лан відриває погляд від екрану відеофону, на якому Земля вже стала схожою на великий м’яч, і, поглянувши на замріяного Германа, згадує щасливий вираз його обличчя, з яким він годину тому вбіг до неї з сенсаційною новиною:
— Мамо! Вона жива! Вона жи-ва!
— Хто жива? Що з тобою, сину?
— Вона жива… — шепотів, підходячи до матері, Герман. — Ліда Копанюк. Там, на Землі…
— Як же це? — перепитує Лан. В її уяві постала трьохсотлітня бабуся поряд з її юним сином. — Звідки ти знаєш? Тобі сказали чи сам бачив?
— Я розмовляв з нею!
— Ну, і… яка вона?
— Вона прекрасніша, ніж я думав. Ти її зараз побачиш сама. Я попросив повторити відеофонний запис. Увімкни, будь ласка.
Лан підійшла до відеофону і зупинилася, не зважуючись натиснути клавіш внутрішнього відеофонного зв’язку.
— Ну, мамо?
Мати торкнулася пальцем зеленої смужки на шкалі і, знесилена, сіла в крісло навпроти екрану. А на ньому все чіткіше вимальовувалося дівоче обличчя. Досконале кольорове зображення, мов пензлем, виписало м’який овал лиця, свіжий рум’янець на ніжних щоках, високе чоло, пухнасте біляве волосся і великі голубі очі.
Довгі вії дівчини раптом сполохано здригнули, а в очах засвітилася така радість, що Лан мимоволі посміхнулася. На екрані блиснув разок молодих зубів, і дівчина тривожно-співучим голосом запитала:
— Це ти, Серьожо? Я дуже рада. Ти майже не змінився. Немов учора я тебе бачила, коли прощались. А я…
Лан рвучко кинулася до відеофону, натиснула на клавіш вимкнення і звернула повні жаху очі на сина:
— Який Серьожа? Германе, який Серьожа?
— Бачиш, мамо… — знітився Герман. — Вона прийняла мене за мого батька Сергія Чуєва, розумієш?
— Серьожа… — прошепотіла Лан. — А як же батько? Вже знає? І звідки вона, Ліда, взялася?
— Вона разом з дружиною капітана Юрія Чуєва, моєю прабабусею, через кілька років по тому, як стартував плазмоліт “НБК-119”, прибула в Академію наук і перебувала в стані штучного анабіозу. Понад триста років… Коли на Землі були одержані позивні нашого корабля, Ліду за її заповітом вивели зі стану анабіозу. Тільки-но став можливим відеофонний зв’язок, вона попросила побачення з Сергієм Чуєвим. Я не хотів розчаровувати її, говорив від імені батька. Так вийшло, що не міг я її відразу засмутити. Адже я такий схожий на батька, що вона не відрізнила одразу.
— Так, синку, ти дуже схожий на свого батька, — гаряче обійняла Лан Германа. — Я щаслива, рідний. Посидьмо трохи разом. Мені так добре, коли ти біля мене.
Вони вже годину тихо сидять в каюті. Герман взяв якусь “земну” книгу з полички, але лише гортав сторінки.
Лан стежить за сином, радіє з нього, і не збагне, чому з очей її котяться сльози…
На екрані відеофону — відтепер дорога сергусіянці голуба планета, батьківщина її чоловіка. Лан тихо підводиться і виходить з каюти. Германові тепер добре й на самоті з своїм невимовним, тривожним щастям. У її чоловіка — Сергія Чуєва — теж радісна подія. Вчора по космічному відеофону він зв’язався з плазмольотом—ракетою, на котрій в цей же час поверталися на Землю Головний теоретик далеких рейсів Сергій Петрович Кедров і рідні Сергія — батько Віктор Юрійович Чуєв та сестра Людмила зі своїм чоловіком.
— Звичайно, вас важко чимось здивувати, — говорив низенький молодий, але вже з ознаками лисини чоловік, широко крокуючи попереду групи високих астронавтів. — Але скажу вам від душі — оазис в кратері Коперніка — наша гордість. Погляньте на соснові гаї, на басейни, на лани гіллястої пшениці.
— Справді, аж не віриться, що ми вже на Місяці, — звернувся до Лан Сергій Вікторович Чуєв. — На цьому супутнику Землі мій дід Юрій кілька разів бував до відльоту на плазмольоті “НБК-3”. Тут були голі скелі, гнітючий морок, смертельний холод вночі або немислимо сліпуче сонце і спека вдень. А тепер… І все-таки, Павле Терентійовичу: яким чином вдалося “виготовити” на Місяці атмосферу?
— А вона не скрізь є, — зрадів можливості чимось стати в пригоді Павло Терентійович Козлов, гід прикосмодромного оазису. — Уявіть на мить карту того боку Місяця, який завжди звернений до Землі. Уявили? Так от. Кожен кратер на ній перетворено на такі оазиси, як наш. Спершу навколо кожного місячного цирку, в гірському його кільці, встановили апаратуру для створення могутніх натягів з магнітної “плівки”. Потім ці плівки мов сферичними невидимими ковпаками “накрили” місячні цирки. Найближчий від нас великий цирк Архімеда має в діаметрі 80 кілометрів, а висота його “ковпака” з електромагнітних полів досягає в центрі 10 кілометрів. Уявляєте, скільки треба було доставити туди рідкого кисню, щоб наповнити такий “балончик”? А інші кратери!
— Заводи по виробництву кисню, звичайно, в Антарктиді? — запитав Чуєв.
— Так. Льодовий покрив її тепер значно поменшав. Беруть його на виробництво кисню і води всі міжпланетні транспортні кораблі. Там тепер справжній конвейєр.
