- Ото! - скрикнув Сидiр. - А нiс то одморозила чи хто одкусив?
- Одморозила, - хрипко крiзь сльози одказала Христя. Сидiр замовк, Мар'я уп'ялася очима - як не продивиться.
- Оже ти менi по знаку, - замовила вона. - I голос знайомий, десь я чула i саму десь бачила, та не пiзнаю.
- Рубця знаєте?
- Ну?
- Ми служили у його.
- Христя?! - скрикнула Мар'я. Христя, мов винувата, похнюпилася.
- Боже ж мiй! Де ж се ти була? Вiдкiля й куди простуєш? Христя мовчала.
- Яка ж се Христя? - поспитався Сидiр.
- Та ти не знаєш. З Мар'янiвки. Давно се було, ще твоя мати жива була, вона йшла у город з Кирилом та заходила перегрiватись.
- За царя Гороха, значить? - чухаючись, одказав Сидiр.
- За царя Гороха. Iди, лишень, скотину напувать, бо час i обiдати.
- Та се ж i збираюся, - тягнучи кожух з жердки, одказує Сидiр. Сидiр не забарився вдягтися i вийшов. Мар'я i Христя зосталися самi. Христя присiла на полу коло печi, похнюпилася. Вона боялася пiдвести голову, показати Мар'i своє обличчя. Колись воно яке було, а тепер?.. Мар'я собi вряди-годи скине на Христю здивований погляд та зразу i одвернеться: кругле Христине лице з дiркою посеред носа i крайком невеличкої кульки на кiнцi так її непривiтно вражає. Вона догадується, вiд чого то, та боїться поспитатися.
- Куди ж се тебе бог несе? - перемогла себе Мар'я.
- Додому.
- До якого дому! У Мар'янiвку?
- Еге ж.
I знову помовкли.
- Хто ж там, рiд який зостався? - не скоро знову пита Мар'я.
- Не знаю, чи рiд є який. Хата батькiвська зосталася. Розмова знову загнулася.
- Де, значить, не була, де не ходила, а дома найкраще. - Христя мовчала. - Так оце й я. Спасибi боговi, що прибрав свекруху. Тепер у нас i мир, i лад. От уже третiй год живемо - лайки не почуєш.
- Старе забулося? - тихо поспиталася Христя.
- Нехай йому! Не згадуй. Самiй страшно, як здумаєш. Не до часу, Христе. От би i ти, додому iдеш, а, певне, за собою несеш багато споминок.
- Ох, багато! - зiтхнула Христя.
- Не веселi, значить, що так важко зiтхаєш?
Христя тiльки махнула рукою. Тут увiйшов Сидiр i перевiв розмову на iншi речi, жалiвся на холод, дивувався, як Христя iшла по такому морозу, турбував Мар'ю скорiше давати обiдати, хоч живiт гарячою стравою попогрiти.
Мар'я витягла борщ i, становлячи на стiл, присогласила Христю пiдкрiпитись. Мовчки Христя присiла i, хоч їсти їй страшенно хотiлося, не багато їла, - чогось їй смачна страва оцих добрих людей становилась руба у горлi, думка про своє калiчество не виходила з голови, i вона боялася глянути на Сидора та Мар'ю.
Пообiдавши i подякувавши, вона мерщiй почала збиратися в дорогу.
- Куди ж се? - спитав Сидiр. - По такому холоду?
- Тут недалеко, в Мар'янiвку.
- Сподiвайся, ночi захопиш у дорозi.
- Та вже ж хоч уночi.
- А де ж там нiч перебудеш? - умiшалася Мар'я.
- Та вже ж десь перебуду.
I, подякувавши, пiшла з хати. Мар'я проводила за двiр i довго дивилась услiд Христi, як та, накутавши на себе всякого дрантя, коливалася шляхом.
- Пiшла? - спитав Сидiр, як Мар'я вернулась у хату.
- Пiшла.
- Добiгалася, поки й носа збулася! - додав вiн, та Мар'я мовчала, її чогось така завiйна за серце вхопила!
Полегшало i Христi, як одiйшла вона геть вiд хуторiв. Холодна й безлюдна польова пустиня їй здалася куди милiшою i рiднiшою вiд теплої хати, де недавно вона грiлася. Привiтлива розмова Мар'їна, ввiчливi її заходеньки, жалiсливi погляди, тепла хата - все-все здавалося Христi таким гiрким та неодрадним. Нащо їй усе те, їй, одринутiй людинi? Щоб почувати, як своїм безносим обличчям мутить покiй добрих людей, будить їх гидування? Бог З ними, з їх жалощами! Нiма пустиня не погнiтить душi, як хатня тiснота, не поспитає, як i де свого лиха добулася, куди з ним неслася, тiкала?..
I Христя все йшла та йшла, не думаючи, що iде вона до тих же людей, не гадаючи, що вся Мар'янiвка витрiщиться на неї бiльше, нiж Мар'я витрiщилася, ув один голос поспитає: чого до нас притьопалася?
Короткий зимнiй день минав. Ясне сонце ховалося за гору, обдаючи червоним заревом чисте небо, по котрому тiльки де-не-де снували легенькi хмари; вiд того зарева по бiлiй землi розстилався жовтогарячий свiт. Було сумно i тихо, мороз дужчав. Христi тодi тiльки ударила в голову думка, що вона iде ще на бiльшу людську дивовижу, на безперестанне допитування: вiдкiля, чого? У неї на душi похолонуло, на серцi повернулося так, мов хто гострий нiж, угородивши у його, повернув. Вона стала, безнадiйно дивлячись уперед, де безкрає поле сходилось з безкраїм небом, де чорнiла якась попружка, може, i сама Мар'янiвка. "Ну, чого я туди пiду? чого?" - допитувалася вона сама себе i повернулася назад. Iти?.. Нi. Вона й так не мало увiйшла. Той один переход вiд губернiї по холоду i по голоду чогось та стое. А й там що їй було?
Жид вигнав, насмiявся; не набреди на Маринину хату - певне, прийшлося б десь пiд тином або серед поля ночувати… Христя повернулася i знову пiшла шляхом на Мар'янiвку все тихше та тихше, мов її що зупиняло або хто придержував, не пускав. А тим часом сонце зовсiм окрилося, зоря почала жовтiти, погасати, над землею розстилалася нiч, окриваючи темнотою дальнi поляни, на небi схоплювалися зорi; блискучi i яснi, вони так i вистилали все небо, мов хто висипав їх з коша.
Христя додала ходи. Тепер нiч, нiхто її не побаче, не зупинить, не почне розпитувати. Незабаром усi обляжуть, бо завтра свято - недiля, нiхто нiчого звечора не робить. От хiба тiльки молодеча збереться у досвiтчаної матерi погуляти. Христя згадала вечорницi своєї молодої пори, згадала подруг-дiвчат, згадала хлопцiв, хто за ким припадав-побивався… Все те перед нею, мов живе, встало тут перед очима, так i майорить, вона чує знайомi голоси, жарти, регiт… Вона не примiчала того, куди i як вона iде, їй здається, що вона на досвiтки бiжить. I вона все скорiше та скорiше ступає… рипотять її ступнi по мерзлому шляху, кров приливає до серця, розходиться по всьому тiлу, грiє… думки здiймаються в головi, все то веселi та безжурнi, легкi та одраднi. А нiч спускається на землю все бiльше та бiльше, мороком кругом окриває бiлi поля, темнота застилає дальнi краї. Бiлий шлях лежить, мов льодина, синiє, а кругом по полю блищать, наче квiточки усякi, iскорки: i жовтi, i синi, i зеленi. То зорi виграють своїм свiтом по снiгу - Христя не йде, а бiжить. Рип за рипом рип, рип i рип!.. I зливається той рип ув один неугавний гомiн, мов хто скаржиться або бубонить безперестанну лайку. А кругом тихо, мов у вусi, хiба коли-не-коли, мов з рушницi випале, трiсне земля вiд морозу i роздається той гук у холодному повiтрi. Христя кинеться i знову йде.
Довго їй прийшлося iти, поки зачула вона дальнi заводи собак. О слава богу, коли не Мар'янiвка, то людське житво. Упрошуся хоч переночувати. Вона чула, що ноги її немилосердно нили, а за пальцi кусався мороз. З зводи собачi все ближче та ближче. Ось i хату видно. Темно усюди, нiгде не свiтнеться, а заводи чуються далi. Певно, це хтось виселивсь на край i Христя минула хату. Ось щось зачорнiло перед нею, високо здiймаючись угору. Що воно? Христя придивилася. Та се ж церква. Мар'янiвська церква! Слава богу! Сюди через майдан по лiву руч i їх хата стояла, тепер шинок жидiв. Христя перехрестилася i пiшла.
Видно, було вже пiзно, бо нiгде по хатах не свiтилося. Христю бiля огородiв, де вона проходила, тiльки стрiвали i проводили однi собаки. Як усе перемiнилося. Колись це голий був майдан, а от тепер застроїлося, улицi стали. Чи пiзна, лиш, вона своє мiсце? "Та се ж i воно!" - скрикнула, зостановившись перед довгою-довгою хатою по один бiк з людським житвом, по другий - з крамницею. "Бач, бiсiв жид, чого тут не набудував на чужому добрi!" - думала вона, радiючи i сподiваючись, що це все незабаром її буде.
Вона пiдiйшла пiд вiкно i постукала. Брязкiт намерзлої шибки гулко роздався в морозному повiтрi, собаки, зачувши, завалували. - Хто там? - донiсся з хати голос.
- Пустiть.
- Кого пусти? Чого? - чується жидiвський голос. Аж ось щось десь рипнуло, щось загарчало. Дверi на улицю розчинилися, i в їх чорну прорiху просунулася жидiвська борода.
- Пустiть переночувати, - проситься Христя.
- Яке тут ночувати? Тут не постоялий. Iди собi далi! - скрикнув жид i засунув перед нею дверi.
Христя зосталася надворi. "Куди ж далi? - думалося їй. - Куди далi, коли се моя хата, моє добро? Чого я до чужого пiду?" I вона знову постукала у вiкно. Тихо - не чутно нiкого. Переждавши, знову стука.
- Та пустiть, а то околiю! - гукає.
- Iди, iди, поки не дали втришия! - одгукуе з хати.
"Чого доброго!" - подумала Христя i напрямилася улицею далi. Собаки З сусiднiх дворiв кинулися до ворiт. Христя повернула назад. "Ще собаки розiрвуть. Краще отам, пiд крамницею, сяду - все ж затишок. До свiту перебуду, а там ми i на жида знайдемо управу. Ти, бiсова невiро, не пустив переночувати, я ж тебе серед зими випру з своєї хати!" - гострила вона зуби, умощуючись на лавочцi у закапелку, де здалося їй затишнiше. А в закапелку справдi добре, широка i довга лавка вподовж стiни - утомившись, i прилягти можна. I Христя, присунувшись до стiни, сiла. От тiльки холодно, немилосердно холодно та спати хочеться, аж хилить. Христя, пiдобгавши пiд себе ноги, прищулилася до стiни. Спершу її зло брало на жида, що не пустив ночувати. Розкоренилося гаспидське насiння не тiльки по городах - i в села налiзло та й дуре нашого брата… Трохи згодом зло почало улягатись. Думки перейшли на iншi речi, стали спокiйнiшi, рiвнiшi. Вона пiде завтра у волость - хай вертають їй її добро. Що ж вона буде робити? Що? Пустить кого у сусiди, крамницю найме. Аби зиму перебути, а святе лiтечко їй не завгорить. По теплу та по добру вона роздивиться, як i що повернути… Вона загадалася про те, забуваючи про все на свiтi. Сон колише її, наганяє ще бiльше забуття. Це Зразу наче що по зашийку її трiснуло, аж кинулася вона, посипали iскри з очей - i… диво… перед нею лiто. Гаряче iскристе сонце котиться по високому небу, золотом горять зеленi поля пiд тим сонячним свiтом, пташки спiвають, летючi метелики в'ються перед очима, у повiтрi пахощi. Вона ходить по полю, по котрому поросло буйне жито, пшениця. Лани без мiри, без краю, вiтер гойда молодий та довгий колос, хвилею мчиться вiд лану до лану. "Чиє се поле?" - пита вона прохожого шляхом чоловiка. "Христине поле", - каже той, скидаючи перед нею шапку. "Якої Христi?" - "А от, коли знаєте, з Мар'янiвки. Бiдного батька i матерi була дочка i хороша з себе, та пiшла у найми, не звiсно де швендяла по свiту, а вернулася у село калiкою. Та вже, видно, за муки тяжкi бог їй талан послав - розбагатiла. Оце скiльки оком не скинеш - все поле її. Там i лiс столiтнiй, а в Мар'янiвцi - дом панський. На всю Мар'янiвку дом! I в йому повно дiвчат та покриток. Оце яка прошпетиться - вона зараз до себе й переманює. Грамоти вчить, майстерству научає. Школу таку вiдкрила. I дивно: зовсiм непутяще що запопаде, а, дивись, год другий побула - такою невсипущою хазяйкою робиться: i усе знає, i все вмiє. зеiдти, коли схоче, i замiж виходе, а не схоче - довiку там живе. Спершу люди сторонилися її, а як розчовпали, то i хазяїни своїх дочок почали їй у науку давати. Добра душа, багато добра робить! Не то що другi: як розбагатiло - забуло i бога, i людей. А Христя нi - все для людей. За їх, каже, лихо я їм добром оддячу!" - закiнчив чоловiк i не знать де скрився. "Де наша мати? Де наша мати?" - доносився до неї стоголосий клекiт. I от з усiх сторiн, З усiх країв, з-за густої пшеницi i високого жита почали витикатися дiвочi i жiночi голови, гладенько причесанi, гарно заквiтчанi. Личка у їх рум'янi, очi яснi та тихi… I всi кинулися до неї. "Ось наша мати! Ось наша мати! Пiдтомилася, бiдна. Вiзьмемо її та донесемо до хати". I, пiднявши на руки, молодi та дужi, понесли її полем. Широким шатром розстилається над нею небо сине, по йому нi плямочки, нi хмарочки, хiба де чорною точкою тремтить жайворонок, сиплючи свою пiсню на землю. Пiд нею - буйна рослина чiпляється своїм колосом об неї, стиха лоскоче, а кругом - неугавний клекiт молодих та дзвiнких голосiв… Любо Христi так i легко - сон колише, очi стуляються, тихе забуття в'ється над нею. Все дужче та дужче, так, наче вона застигає, замирає…
