віддавала йому свою половину, аби його нічого не тіснило.
Вони доповнювали один одного словами.
Накривали на стіл дискусіями.
Взувались в щирість.
Одягались в спокій.
Це було безпечно і до істерики вірно.
Так могло тривати вічність.
Вони б цінували кожну секунду і кожну подію ніби в останнє/ніби сьогодні закінчуються життя.
Слова багато значать, але вчинки більше.
Один не вірний крок і ти забортом лайнера, що в країну щасття їде…
Треба зважити кожен крок перед тим, як щось сказати/зробити.
Треба сміливішою бути аби нічого не впустити.
• Венеція
А ти знаєш, як в Венеції небо згортається в долоні? Як вмирають не народженні серця?
Як регочуть в утробі матері діти?
А ти знаєш, як я що ночі в снах зникаю?
Як біль вивертає назовні ребра?
Як твої слова паралізують руки й ноги?
я як безнадійно хворий паціент в неврологічному диспансері… і здається мене скоро випишуть…
от тільки не до дому, а в божевільню.
Ти так, самовпевнено ламав мені ключиці, залишав синці і гемотоми.
А я натомість тобі підкорялась не пожіночому, а психоморальному етикету.
Коли ти вже нарешті зрозумієш, що це літо тобі найкраще пасує?
Що я була найсмачнішою твоєю жінкою?
І такого розуміння ти не дістанеш не на
одному материку чи океані…коли вже
нарешті, ти вимикатимеш на ніч світло?
І
перестанеш мені дякувати – словами?
Знаєш коханий, як непосильно важко
засинати на важкій вологій подушці?
Як вітер шепче про викидні твоїх ненароджених почуттів?
Мені не потрібні відповіді, сповна вистачає запитань…
• Ще декілька годин і я зійду чи з'їду
З цих бетонних стін
обвішаних картинами
Захитаються вікна/дерева/совість
Я не … я не знаю насправді хто ви
Тут надто багато просторів
Сліпих та німих людей
Що говорять та їх не чують
Що закривають очі і клято вірять у свої занедбані істини
Ідеалісти/художники/невростеніки
Одні панічно кидаються з вікон
Другі розмальовують брехню у яскраві кольори
А треті живуть так наче в раю
хоча їх оточують війни
Розгортаю вам радість на груди
Дихай спокійно
Дихай на повні груди
Наче годинники припинили свій хід і в тебе достатньо часу подумати
Вони наче ті фурії зачинені в власних тілах
І оточуючі їх незбагачують і неруйнують
а так як і інші цинічно обходять з усіх можливих боків.
Цей світ жахається й земля щоночі стогне
Тут так багато поранених душ
що плачуть й просять допомоги
Шукайте Бога заклинаю!
Без віри всі ми хворі і пусті
Бо ж більшість з нас загублені серця які тиняються десь поміж пеклом й раєм
• D.
Мінлива реальність, тобі мої привиди ,
галасливі думки і фантазії, зрощені симптоми ніжності й ласки.
Сонце сходило в воду,
Дні випивали ночі
Давай з тобою, друже просто помовчимо.
Чаєм заливаючи сум, виїдаючи очі в очі.
Посиди зі мною тут до дощів, а потім іди.
Не хочу.
Не хочу, аби ти бачив мене в розпачі,
Аби відчував вухами, знервовану призму моїх приречених ідей.
Давай, друже просто помовчимо.
Аби фортепіано назавжди замовкло і наші мрії стали суміжні, реалізовані.
Голодні душі більше не тривожать.
І босоніж по холодному кафелю, ступаю з різкою довірою
Більше не кидаюсь в гарячу воду, аби не багряніти, коли бачу твою посмішку.
Давай, з тобою, друже помовчимо.
Тишу розділимо і снами вкриємо.
А коли дощі і грози – іди, не озираючись.
Аби не бачити мої очі приречені і не розчаруватись в моїй мінливості.
• Ти ж знаєш мила вітри не завжди обвітрюють обиччя / спину
Лети над краями будинків
Стань вітром неосяжно грайливою
Аби від погляду твого чоловіки лізли на стіни
Аби завжди віддано
Та завжди з довірою
Ти ж наче картина написана під звучання громів та блискавок
Наче планета мрій закиданих
ілюзорністю простору та часу
Нічого не вічне а ти літаєш
Розбиваєш серця – серце своє збираючи
Бо ж якщо вірність то тільки з
камнем на шиї та в воду
Якщо правда то до останнього пострілу в груди
Якщо довіра то твоє життя в його руках
Сильних та вірних
Ти просто кохай
• Я неодмінно тобі розповім про те чому замикають на ніч двері, чому кава холоне так швидко і наші заплановані подорожі, ще досі у планах.
Ніч поволі накривала на стіл чорним гірким шоколадом і ховала всі прогріхи та не залатані рани під лішком, там ж ховається все чого ми боємося, ще з дитинства і в, що так наївно віримо. Мабуть, це наші найзаклятіші вороги про яких ми не забудемо ніколи.
Пам'ятаєш, як тільки почала зароджуватись, ця тонка грань рідності? в наших легенях проростала нова хвиля бажань і звершень, ми тоді могли багато і навідь більше.
Та зараз в нас відроджується дещо нереальне те, до чого ми не готові та все одно з нетерпінням очікуємо.
Тому, милий і сонце сходить для всіх однаково, ми ж рівно стоїмо на одній землі і обертаємось навколо сонця.
Тому, все прекрасне у простоті бо ж нічого не має таємного.
Хто ж ми?!
А ми просто ті хто повинен вибрати шлях і людей з якими іти, по яких дорогах.
• Я не війна й не сива волосина.
Не старість я, і не твоя провина.
Душа розп'ята, та невинна.
І наче в тернах тремтять руки.
Кому потрібні, такі муки?
І хто цінує доброту із серця ?
Коли навколо все в брехні!
Кохайте люди, бо ж кохати
Це прекрасно, нема на світі
Чистіших почуттів.
Не бійтесь люди віддаватись
І довіряти тим, хто непокинув
Коли прийшла лиха година.
Цінуйте люди лиш людей,
А не прибутки й величезні статки.
І бійтесь схибити сердечно,
Не на показ, бо це притворство.
Не грайтесь люди у
Життя і в святість.
Бо загориться лиш одни сірник,
А з необачності він спалить хату.
Цінуйте люди, тих поруч з вами!
Сьгодні є а завтра вже немає.
Хто ж знає, де кінець
На нас чекає.
• Я тримаю тебе за руку і в мені прокидається мужність.
Та яка змушує не стояти, а йти.
Йти до бажань і до мрій, і до того, що здавалось мені ірреальне.
Серце, гордо вказує на шляхи, якими, мої ноги будуть не раз падати та все одно підійматись і йти.
Серце – компас, серце – маяк.
І до мрії уже лишилось два кроки,
Я тендітність свою у кешеню сховала.
Аби бути суровою і непохитною.
Аби тільки слабкість свою
