Ознакомительная версия.
Не рухаючися з землi, вiн вийняв обережно з кишенi ножа i найближчому товаришевi розрiзав мотуза. Нiж пiшов по руках, а вартовий татарин i не догадувався нiчого. Поглянувши на бранцiв, що лежали вкупi, не рухаючись, вiн пiшов далi. Бранцi одначе не рухались, дожидаючи слушного часу. Та в тiй хвилинi пригнало в кiш кiлька татар i стали щось балакати. Вiд того в кошi наче запалило. Татари сiдали на вози i почали рушати з мiсця.
Бранцi посхапувалися i гуртом скочили над берiг рiки в комиш. За ними пiгнало багато й таких, що не вспiли розв'язати рук. Татари бачили це, та не було часу їх ловити. Вони втiкали з тим, що їм лишилося.
Тi, що не вспiли втекти, мусили тепер бiгти, мов собаки, попри татарськi конi, а хто нездужав, тому зараз вiдрубували голову, коли нагайкою не могли його пiдiгнати.
За хвилину лишилось тiльки потоптане мiсце, де стояв татарський кiш.
Втiкачi сидiли тихо в комишi, боячись промовити й слово. Вони не знали напевно, що сталося. Може ще поганцi вернуться? Догадувалися, що була стрiча з козаками, та хто побiдив?
Настала темна нiч. Довкруги було тихо. Аж тепер рушилися втiкачi.
- Не багато либонь наших спасiвчан урятувалось, - каже один, зiдхнувши.
- От лiпше не говори, - каже Степан, - бо серце ножем краєш. Моїх усiх чи не в полон забрали…
- А моїх вимордували на очах.
- Боже, Боже! За що ми так терпимо тяжко! - стогнав другий.
- От мовчи, не стогни, а то ще бiду накличеш.
- Всi ми на однiм конi їдемо, усiм дiсталося.
- Та, либонь, дехто заховавсь у тернину…
- Хiба дехто з того боку. Ти бачив ясир? А кiлько трупiв лежало…
- А якби ми так були всi боронилися, таки були, б не дались. У нас було козацтво…
- Говори здоров! Та хто ж сподiвався? Це вночi, усе спало…
- Гей, братiки, здiймiть з мене мотуза!
- У кого нiж, признавайся!
Знайшовся нiж, i стали розрiзувати решту.
- Ах, бодай тебе! Руку менi скалiчив…
- А хiба ж я по ночi виджу!
- Братчики, їсти страх хочеться.
- Ходiть напитися води, та за їду вибачайте. Завтра вернемось у нашу Спасiвку, то може дещо i знайдемо.
Пiшли усi до води. Вода була тепла. Вiдтак знову в комиш. Посiдали в колесо i кожний важко задумався. Не бiльш, як доба, як кожен був щасливий у своїй хатi, серед любої сiм'ї! Те щастя нiколи вже не вернеться.
- Ой, бiдний мiй синку, що з тобою сталося! - заплакав один: - Не побачать тебе бiльше мої очi на цiм свiтi…
Кожний, сперши голову на колiна, задрiмав. Вже було рано, як втiкачi почули якийсь гамiр. Усi прокинулись. Один пiдвiв голову з комишу i крикнув:
- Нашi!
Посхапувалися. На те мiсце, де стояв татарський кiш, приїхали козаки Недолi.
- Гей, козаки братчики,.не дайте пропасти!
Втiкачi гнали прожогом до козакiв, хапали їх за стремена i плакали з радощiв.
- Хлопцi, - гукав Недоля: - Нагодувати голодних!
Козак добував з торбини, що мав, i подавав.
- Якби вас так передучора Бог принiс, не було б тої халепи, i хрещений народ не пiшов би в неволю!
- Не журiться, догонимо…
В цiй хвилинi скочив з коня Павлусь i прибiг до батька.
- Таточку, тату, де наша Ганна? - вiн обiйняв батька за шию.
- Пропала, синочку, пропала! - говорив Степан. - Татари зловили Ганну i маму…
- Маму нi - її татарин вбив, я бачив…
- А мене ж, тату, не пiзнаєш? - обзивається Петро. Степан не пiзнав зразу, а вiдтак обiйняв старшого сина.
- Сини мої, соколи, ось де ми стрiнулись!
- Гей, люди добрi! - гукнув сотник: - Кому воля, бери коня та зброю i приставай до нас. Нам не можна часу тратити.
Небагато спасiвчан вернулося додому. Хто сподiвався когось iз своїх знайти, той i вертався. Iншi взяли татарську зброю i пристали до козакiв.
До них пристав i Степан. Йому не було до кого вертатися.
Тепер Недоля залишив частину козакiв при таборi, а з iншими вибраними пiгнав слiдом за татарами.
Слiд був значний, бо татари їхали возами.
З тими козаками пiшов i Степан. Вiн надiявся вiднайти дитину.
Козаки пустилися скоком. Слiд показував до берега рiки.
Вже було коло полудня, як передовi козаки повiдомили, що побачили татарський табор.
Недоля казав напоїти конi й вiдпочити. Тепер уже татарва не втече.
Попас тривав не довго. Вполудне найкраще нападати, бо татарин лiнивий вiд спеки i неворухливий. Посiдали знову на конi й рушили. Татари рушили теж. Їм пильно було до Криму. Козаки їхали пiдтюпцем.
Недоля послав бiльшу частину своєї сотнi далеко вбiк. Вона мала об'їхати колесом i забiгти татар збоку. Так i сталося. Козаки наближались з двох бокiв. Вони бачили табор, як на долонi. Вiн тягнувся довгим мотузом понад берiг, наче велика гусениця. Вози тягнули воли, а татари їхали на конях боками.
Тепер козаки рушили з усiєї сили. Татари побачили їх i зараз загадали отаборитися возами так, як це робили козаки. Почали пiдганяти воли батогами й заїздити на боки. Але було запiзно.
Козаки налетiли на них, як яструби. Татарiї не вмiли гаразд боронитися. Деякi стали по одному втiкати, та тих половили на аркан. Цiлий табор з усiм награбленим добром дiстався в руки козакiв. Степан з Петром увихалися помiж: возами, де були бранцi. На кiлькох арбах знайшли кiлька спасiвських молодиць i парубкiв.
- А да Ганна? - кричав Павлусь, iдучи вслiд за батьком.
- Нема її, синочку! - обiзвалась одна молодиця. - Ще вчора забрали татари всiх дiвчат i малих хлопцiв i поїхали наперед.
Степан лиш руками сплеснув. Павлусь посумнiв. Уся надiя пропала…
- Таточку, Петре, просiть пана сотника, хай прикаже здоганяти, ми їх пiймемо напевно… Господи, що з Ганною сталося?
Козаки не втратили в цiй стрiчi нiкого.
Недоля загадав спочивати тут довше. Козаки розтаборилися, зарiзали кiлька волiв i почали пекти м'ясо.
Спасiвчани, що тут були, порадились i рiшили з возами, кiньми i вiдiбраним добром вертатися вранцi додому. Степан випросив у сотника, щоб пустив i Петра. З цього не був радий Павлусь. Вiн знав з оповiдань Андрiя, що то є татарська неволя, в яку попала Ганна. Вiн знав, бо це знала кожна, дитина в Українi, що поганцi виробляють iз бранцями, що їх продають на базарi. I вiн уявляв собi, як його любу сестричку татарин веде на мотузi на базар, як її поганцi оглядають та торгують, а вiдтак везуть в далеку турецьку землю, геть за море, i звiдти нiколи їй вже не вернутись. Йому збиралось на плач.
- Хiба ж, тату, так її нещасну залишимо без помочi?
- Так мусить бути, коли не можна, iнакше, - каже батько. - От не рви мого серця… Не вона одна…
- Чому не можна? Ось ми три їдьмо в Крим, то її освободимо.
- А знаєш ти, братiку, де Крим? - вiдзивається Петро. - Там усi три пропадемо, i нас розлучать, та й її не видобудемо. Пропало!…
Павлусь затяв зуби i не говорив бiльше нiчого. Вже над вечером надiйшла решта козакiв з табором. Настала нiч. Козаки полягали спати. Павлусь лежав мiж батьком i братом, нiби спав. В обозi затихло.
Тодi Павлусь устав тихенько, надягнув на себе кожушину, взяв сумку з сухарями в брата, його двi пiстолi, мiшочок з кулями й рiжок з порохом, припняв свою шаблю i пiшов, несучи своє сiдло на головi помiж сплячих козакiв просто до того мiсця, де паслися конi. Знайшов свого коня i обережно виїхав помежи ватри вартових козакiв у степ. Вiд'їхавши на таку вiддаль, що його кулею не досягне, вiн потиснув коня i пiгнав скоком.
Тепер поглянув на зорi i завернув коня на пiвденний захiд. "Там i Крим лежить", думав собi хлопець. Бо покiйний дiдусь показував йому частенько зорi на небi, по яких i серед ночi не заблукаєш, i хлопець добре собi запам'ятав. Дiдусева наука стала йому в пригодi. "0сь це великий вiз, - повторяв собi Павлусь, - а ця зоря над нами показує пiвнiч. Ну, напроти неї мусить бути пiвдень". I туди вiн поїхав.
Коли Степан з Петром.рано прокинулись, Павлуся не було. їх аж заморозило. Вони вiдразу догадалися, що завзяте хлоп'я поїхало шукати сестри, а звiдти напевно не вернеться, пропаде.
Коли це сказали Недолi, вiн говорив:
- Як хлопець з цього вийде цiлий, то знайте, що з нього кошовий буде…
Хлопець за цi два днi освоївся iз степом i з татарами, а тепер не лякався нiчого. В нього ж була шабля й два пiстолi, то не те, як вiн утiкав iз Спасiвки. Тепер вiн вже мiж козаками бував у походi i бачив, як татарва б'ється…
Їхав так пiдтюпцем аж до рана. Тепер натрапив на якусь рiчку i напоїв коня та дав йому трохи спочити. Сам з їв кусок сухаря й поїхав дальше, держачись усе пiвденного заходу.
Коло пiвдня вiн дуже знемiгся, спати йому хотiлося. Муха страшенно кусала, їдучи так, натрапив Павлусь на балку. В балцi в найвужчiм її заглибленнi росли кущi, а з-межи них випливала вода з джерела. Тут був гарний холодок, що аж манив до себе. Павлусь загадав тут спочити до тої пори, аж трохи перестане палити спека. Вiн розсiдлав коня i припняв його на мотузi до куща. Кiнь напився води i почав над потiчком пастися. Павлусь з їв жменю смаженої в салi кашi, напився з джерела води i поклався в холодку на сiдлi спати. Якийсь час чув, як кiнь хрупав траву, як бринiли комахи в травi, перекликались пiльнi коники, а далi й заснув твердо.
Прокинувся вiд того, що сонце вихилилося з-поза високого берега i заглянуло йому в вiчi. Вiн вiдразу нагадав, де вiн. Вiд здорового сну йому весело стало на душi. Вiн почував у душi певнiсть, що сестру знайде й визволить. Загадав зараз їхати далi, поки нiч настане.
Ознакомительная версия.
