Ознакомительная версия.
Андрiй Якович Чайковський
За сестрою
(Оповiдання з козацької старовини)
На правому березi рiки Самари, яких десять миль вiд Днiпра, лежало українське село Спасiвка. Даремно шукав би хто його в теперiшню пору. Воно пропало. Зруйноване, поросле травою, як багато-багато iнших тогочасних українських осель.
Спасiвка не вiдрiзнялася своєю долею вiд iнших осель. Так само була подiбна своїм зверхнiм виглядом до iнших осель: такi самi хати з дерева та глини, вкритi соломою або очеретом.
Хати стояли рядком вiконцями на пiвдень, оточенi огородами та садками. Посерединi села великий майдан, де стояла невеличка дерев'яна церква, а побiч неї вбоге попiвство.
Не було тут видко якоїсь заможностi. Кожний клав таку хатку, щоб легше перед холодом i спекою захиститися, а бiльш нiчого. Нiкому не снилося будувати гарних домiв з хоромами, бо нiхто не знав, що завтра станеться, чи його праця вiдразу не спопелiє. То були страшнi часи татарських набiгiв на Україну.
В тих часах вибирали люди пiд свої оселi такi мiсця, якi, на їх гадку, давали б найпевнiший захист перед ворогом та в яких можна б знайти найвигiднiшi умовини до життя: отож недалеко води або над водою, а вiдтак близько лiсу або очерету, де б на випадок татарського набiгу найбезпечнiше скритися та втекти вiд поганської неволi.
Спасiвку заложили на тому мiсцi, бо там найшли цiлий терневий гай, та й до Днiпра було недалеко, а там росли великi лiси, звiдкiля можна було набирати досить дерева.
Першою роботою спасiвчан, що тут поселилися, було пробувати серед терневого гайку крутi стежки та покопати ями на сховок свойого добра на випадок якогось татарського набiгу.
Розмеживши вiдтак землю на оселi, вони обставились густим дубовим частоколом.
Ця праця тривала кiлька рокiв, заки хати стали готовi й село розжилося як слiд.
Спасiвчани зайшли сюди з-за Днiпра, також по татарськiм погромi, а що станули на тому мiсцi на самого Спаса, то й прозвали своє село Спасiвкою.
В той час, як починається наше оповiдання, Спасiвка була вже старшим селом. Вказували на це старi, зеленим мохом порослi стрiхи, втоптанi вулицi, стара церковця i чималий цвинтар iз дерев'яними, почорнiлими вiд старости похиленими хрестами; а далi навкруги частоколу повиростало чимале терня, з чого спасiвчани дуже радiли, бо це також спиняло доступ до села незгiрш частоколу. Лише двi прогалини були на противних кiнцях, зачиненi воротами.
Спасiвчани жили тут, наче в якiй фортецi. Були вони козацького роду, то й розумiли вагу небезпеки й були настiльки обережнi, що на кожну нiч ставили чергою вартових при обох воротах, щоб їх ворог не напав зненацька.
До того вони ще умовились iз сусiднiми селами, щоб у кожному були на поготiвлi бочки iз смолою, якi на випадок татарського набiгу треба запалити й так остерегти iнших перед небезпекою.
Такий лад завiв у селi старий досвiдчений козак, що прийшов сюди з першими поселенцями. Та хоча старий Охрiм уже давно лежав у сирiй землi, то спасiвчани й дальше придержувались тих звичаїв.
Та якось спасiвчанам до тої хвилини жилось безпечно. Чи Спасiвка не лежала на татарському шляху, чи з якої iншої причини, досить, що до тепер нiщо її не тривожило. Спасiвчани жили безпечно, орали землю, годували худобу й кохали пасiки, славнi на цiлу Заднiпрянщину, та позаводили гарнi сади.
В Спасiвцi жив славний козацький рiд Судакiв. Вони славились тим, що не було мiж ними одного, який не бував би на Сiчi мiж низовим товариством. Iз цього виходило, що було їх мало. Багато з них полягло в боях, багато пiшло в неволю, а жiноцтво переходило до iнших родiв.
Тому то цi Судаки, що остались живими, багатiли на цiле село i з того були в усiх у великiй пошанi.
Рiдня Судакiв у той час складалася з старого дiда Андрiя - яких 70 рокiв, його сина Степана, жiнки Палажки, двох синiв Петра й Павла та дочки Ганни.
Властиво, Петра тодi вже не було дома. Пiшов на Запорiжжя.
Другому синовi Павловi було п'ятнадцять, а дочцi Ганнi тринадцять рокiв. Поки дiти були молодшi, цiлим господарством клопоталися Степан iз жiнкою. Дiд Андрiй пильнував пасiки, наглядав хати й дiтей. Уважав за свiй обов'язок привчити Павлуся до лицарського ремесла. Отже, вчив його їздити на конi, кидати списом та арканом, стрiляти з рушницi та з лука й орудувати шаблею.
В iнших хвилинах розповiдав йому про Запорiжжя, про козакiв, їх звичаї та про походи й пригоди iз свого життя.
Дiти слухали залюбки оповiдань дiдуся, а Павлусевi снилися вiдтак бої з татарвою, широкий степ, i вiн мрiяв усе про те, коли то й вiн пiдросте та стане славним козаком. Павлусь i Ганна дуже любилися. Вiн її вчив потай дiда тих усiх штук, яких навчився вiд дiдуся, бо дiдусь усе говорив, що це не жiноче, а козацьке дiло.
Вiд цих оповiдань вироблялася в Павлуся завзята козацька вдача. В такiм молодечiм поривi робив вiн не одне таке, за що хотiли його батьки покарати. Тодi вiн утiкав або до дiда в пасiку, або в тернину, звiдки не вийшов би нi за що в свiтi, хоч не раз бував дуже голодний.
Тодi вже Ганна просила за нього, так уже просила, так плакала, поки не випросила вибачення.
Тодi бiгла в тернину. Вона одна знала, де Павлусь ховався, i звiщала йому добру новину.
Верталися разом додому веселi й щасливi…
Батько, звичайно, в такiм випадку грозив Павлусевi пальцем, а до Ганни промовляв:
- Козир-дiвка! Тебе лише в посли слати…
З цього завелась мiж дiтьми така любов, що одне без одного жити не могло i, здасться, не було нiчого такого, чого б не зробив Павлусь для Ганнусi…
Було це одної лiтньої недiлi в червнi.
Люди поприходили вполудне з церкви.
На дворi стояла гарна погода. Пообiдавши, розiйшлися спочивати. Старi полягали в холодку пiд деревиною, жiнки порались iз посудою, а молодь проходжувалася по майданi. Так тривало, поки не задзвонили до вечiрнi.
Тодi все, що могло ходити, пiшло до церкви. Та церква була маленька й не могла всiх помiстити.
Тож хто приходив пiзнiше, ставав або сiдав пiд церквою. Парубки йшли на дзвiницю, а дiвчата ставали гуртками по другому боцi.
По вечiрнi розбрелися всi по майданi. Старi посiдали на призьбах пiд хатами або таки на травi. Недалеко церкви сидiли, балакаючи, старшi жiнки.
Дiтвора ганялась по майданi, а парубки, засунувши бадьоро шапки на одно вухо, проходжувались повагом по вулицях, зиркаючи за дiвчатами, що теж оподалiк збиралися й ладились заводити вулицю.
Як тiльки сонце перестало пекти, взялися дiвчата за руки й почали спiвати пiсень. До них наблизилися парубки i стали собi ж пiдтягати.
Пiсня притягнула i старих людей. Вони теж окружили молодих, придивляючись до їх забави, хоч була така звичайна рiч в українському селi, яка кожного лiта в недiлю або свято повторялася. Оподалiк вiд того гуртка те саме робило молодше поколiння Спасiвки: дiти недолiтки, хлоп'ята й дiвчата. А все те в святочних строях, вмите та вичесане, заквiтчане й прибране.
Любо було глянути.
Навiть панотець Амвросiй не видержав i вийшов на майдан подивитися на вулицю та послухати пiсень.
Над самим вечором пригнали пастухи худобу з пасовища.
Знову новий образок. Пастухи вигукували й заганяли товар у ворота. Поважнi корови та воли, гойдаючи головами, йшли до своїх загород. Вiвцi мекали, тиснулись в гурток, а конi розбiглися по майданi та скубали траву.
Корови й не гадали виминати вулицi, а йшли в саму середину мiж дiвчат. Настав великий крик i смiхи, усе розбрелось. Дiд Андрiй сидiв iз сусiдом Панасом на призьбi. Покурюючи люльки, розмовляли про господарство.
- Цього року, мабуть, урожай буде, - каже Панас.
- Дай Господи! Щоб лише в злу годину не вимовити…
- Ходив я сьогоднi вранцi в царину, - аж душа радiє, таке все повиростало.
- Щоб хоч сарани не було…
- От i не говори! Хай свята Покрова заступить, - сказав Панас i перехрестився…
- Та я цього не бажаю, але всяко буває…
В цiй хвилинi надбiг гурток малих хлопцiв, що гнались за дiвчатами ровесницями та вигукували, смiючись…
- Мурашки, ховайте подушки, татари йдуть…
- Не викликуй чорта з пекла! - гукнув дiд Андрiй.
Та хлопцi на це не зважали, а ганяли далi. Один хлопець пiймав Ганю за плече та так сiпнув, що дiвчина впала на землю. В цiй хвилинi прискочив до нього Павлусь i схопив за в'язи.
- Як" ти смiєш? Це моя сестра…
Цей обернувся i вхопив Павлуся теж.
Стали борикатися.
Павлусiв противник був старший i дужчий. Вiн ухопив Павлуся пiвперек i тиснув цупко руками. Оба червонi, мов буряки, стали змагатися. Зараз обступили їх iншi i придивлялися, хто кого переможе, хоч усiм здавалося, що Павлусь не дасть ради.
Та воно не так сталося. Павлусь пiднiс вгору свого противника та, як лише цей вiдстав вiд землi, розмахнув ним i кинув на землю.
Тому стало соромно i лежачи ще, вiн став Павлуся бити кулаками…
- Гов! Пiвнi! - гукнув якийсь парубок i вмить розiрвав воюючих… - Досить з вас, обидва ви славнi козаки будете…
Хлопцiв наче б водою обiлляв…
- Не зачiпай Ганi, - говорив Павлусь, - нiхто не смiє її торкнути, а то поб'ю…
Ознакомительная версия.
