Ознакомительная версия.
Непорадний любувався вогнем. Йому ще вчора хотiлося розложити ватру, бо комарi дуже кусали, та не зробив цього з уваги на татар. Тепер їх повно вештається по степу, а вогонь видко здалека. Тож волiв терпiти вiд комарiв, нiж виставляти себе непотрiбно на небезпеку.
"0т, заки заварю кашу, то й товаришi прийдуть; - думав собi Непорадний. - Та цього добра досить i на п'ять ротiв".
Непорадний вийняв люльку й гаманець з тютюном i почав набивати. Поклав вiдтак вуглика i став пихкати, поправляючи цiпком ватру, в яку з любiстю вдивлявся.
В тiй хвилинi його вороний форкнув два рази, пiдвiв голову i насторчив вуха.
Козак уже стояв на ногах. Кiнь оглядався на пана i звертався головою в той бiк, де рано видко було пожежу. Непорадний пiдбiг до свого леговища, вхопив рушницю i став на могилi. Тепер почув, як земля дуднiла вiд кiнських копит i в одному мiсцi захвилювала трава.
Нараз у травi щось забiлiло. Козак побачив млае хлоп'я в бiлiй свитинi на чорному татарському конi. Воно держалося обiруч гриви, а кiнь садив просто до могили. Прийшовши над рiчку, кiнь одним скоком перескочив на другий бiк. Такого отрясення не видержав хлопчина i впав з коня в траву.
Кiнь побiг просто до.вороного i почав з ним обнюхуватись, наче б iз старим знайомим вiтався.
Хлоп'я лежало обiмлiле горi спиною на травi. Це був Павлусь. З плечей текла йому кров.
Непорадний принiс води, роздягнув хлопця iз свитини й сорочки та й почав промивати рану. Нарвав вiдтак листкiв, приклав, вiддер кусок свого пояса й обв'язав цупко. Вiдтак взяв хлопця наперед себе й занiс на свою лежанку та вкрив кожухом. Павлусь лежав iз заплющеними очима й важко вiддихав. У нього було лице блiде, як у мерця. Вiд того, що вiн бачив цеї ночi i переживав, можна й розум утратити, не то що…
Непорадний догадувався, що бiдне хлоп'я втекло вiд татарiв та цiкавий був дечого вiд нього довiдатись. Козак вiдкрив хлопцевi рота, вляв йому трохи горiлки з пляшки та почав нею натирати виски…
Хлопець скривився, а вiдтак вiдкрив очi; зразу не тямив, що з ним робиться, та згодом опритомнiв. Побачивши над собою козака з люлькою в зубах, не знав, що й гадати про це, чи це на явi, чи може йому так сниться…
- Скажiть, дядечку - каже Павлуоь слабим голосом - що зi мною, чи я ще живу?
- Живеш, небоже, i здоров будеш! Ти звiдкiля?
- Iз Спасiвки… Татари розграбили, спалили, людей вимордували, мою маму, тата й дiда вбили, сестру взяли… - Хлопець скривився до плачу i став дрижати на тiлi, як у пропасницi…
- На тобi, хлопче, глоток горiлки, заспокiйся, засни, все буде гаразд… бiля мене ти безпечний… Павлусь послухав i перестав дрижати.
- Багато було поганцiв?
- Багато, дядечку, цiла хмара. Вони пiдпалили село з чотирьох кiнцiв; люди вийшли з хат: вони тодi ловили, страшно було, ой як страшно… Сетру Ганнусю взяли… - i хлопець знову став дрижати й плакати…
"Нерозумно я чиню!" подумав Непорадний: "Я його лише дратую цими питаннями, а воно знеможене, слабе; хай спочине, то згодом усе розкаже"…
- Егеж, хлопче! Козаковi соромно плакати: Виростеш, козаком станеш, тодi й засоромишся. Ти заспокiйся, проспись… Кажу тобi, ти в мене безпечний, як у Бога за пазухою. Не я сам тут, iншi прийдуть, буде нас бiльше, безпечнiше. Цить бо!
Непорадний почав своїми грубими руками загортати хлопця кожухом з усiх бокiв.
Павлусь знову заспокоївся i став засипляти… Непорадний пiдвiвся потихеньку з землi й пiшов до ватри. Каша вже кипiла. Вiн пiдмiшав її i вкинув добрий кусник сала…
Вiн задумався… Тож саме тодi, як вiн отут спав, татарва рiзала народ хрещений. Боже, Боже! Як воно буває на свiтi; одному добре, весело, а iншому бiда та смерть… Тепер нагадав Непорадний про Павлусевого коня. Кiнь стояв бiля вороного i хрупав траву. Непорадний прийняв його i здiйняв сiдло.
Хоч який Непорадний був сильний, воно видалось йому заважке.
Вiн став його обмацувати та й усмiхнувся…
"Далебi червiнцi!.. о! i таляри… ну дав Бог сиротi долю… доброго коня собi вибрав… Ото поганець награбував, а як поховав штудерно… я бачу, що в татарiв вартнiше сiдло, нiж сам кiнь з татарином".
Занiс сiдло до своєї лежанки й поклав бiля Павлуся, що тепер спав, аж хропiв.
"Та щоб лиш татарин не схотiв доганяти його iз своїми побратимами, поки мої над'їдуть… Та нехай! Не дам себе отак нiзащо в кашi ззiсти…".
Знову нагадав кашу й подався туди…
Вороний знову зафоркав на тривогу. Кiнь Павлуся рванувся втiкати, та припона не пустила, i вiн став.
Непорадний заспокоївся, бо вороний обернувся головою на схiд сонця, значить не звiдси, де татарiв сподiватися.
Непорадний був уже на могилi з рушницею i побачив гурток козакiв, що звiдси над'їжджали.
- Пугу! пугу! - гукнули козаки, побачивши Семена. Семен не вiдгукнувся, щоб не збудити хлопця.
- Це ти, Семене? Чому не вiдгукнешся?..
Непорадний збiг iз могили й подався до них.
- Тихше, братiки, тихше! Дитину менi розбудите…
- Ого! А ти звiдкiля узяв дитину? Чи ти її вродив, чи Свиридова могила?
- Та бо ви не глузуйте, я правду кажу. Сьогоднi раненько над'їхало до мене ранене хлоп'я iз Спасiвки. Вирвався з татарської петлi. Бiдне змучене, аж жаль дивитися. Небагато мiг i розвiдати, зараз i заснув…
- Зварив, братiку, їсти? - заговорило кiлька голосiв..
- Та трохи зварив, - каже Непорадний, оглядаючись заклопотано на козакiв: - Не сподiвався тiльки гостей… я ладив на п'ятьох, а вас, слава Богу, чи не п'ятдесят.
- Вгадав, отаманом будеш; далебi нас п'ятдесят. Стрiнули по дорозi ватагу Трiски Остапа, знаєш? Так злучилися…
- Як не знати? А де ж вiн?
- Здоров, Семене! - обзивається Трiска, злiзаючи з коня:- Ну, не турбуйся, решту доваримо самi та й нагодуємося…
- Хiба ж ви цiлу нiч їхали?
- Авжеж. Вiд вечора дотепер.
Козаки оглянулися на сонце. Воно ж уже пiдiйшло високо й озолотило своїми промiннями степ… Вiд того стала роса парувати й пiдходити вгору…
Козаки розсiдлували та припинали коней, вiдпинали казанки, збирали паливо й заходились коло варення кашi. Поклали на двох росохатих колисках списи й повiшали на нiм казани…
Вогонь розгорiвся з усiєї сили…
Тепер стали козаки пiдходити тихо до Павлуся i придивлятися до нього. Мiж тими козаками був старий сiчовий дiд Панас.
Йому було 80 лiт. Хоч час було йому спочити у якомусь зимовику, вiн "не давався старостi" i волочився з козаками, граючи на бандурi та розвеселяючи їх грою i спiвом. Приставав вiд одної ватаги до другої i всюди його приймали. Правда, що не годен був шаблею гаразд вимахувати, зате стрiляв з рушницi так, що птицi на лету не хибив. До того вiн знав лiкувати рани зiллям i через те радо його приймали до гурту. Його знала вся Україна як характерника, цебто, такого, що його куля не береться.
Бо й справдi! Дiд Панас був у походах на Крим, у Польщу, в турецьку та волоську землю, був у не однiй бiдi, а нiколи жадна куля, нi шабля його не дряпнула. Мимо своєї старости вiн голив чисто лоб й бороду та заплiтав по-молодецьки свого сивого чуба. А довгий на аршин вус двома мiтлами звисав аж на груди…
- Чи ти йому промив рану? - питає дiд Панас Семена.
- Промив водою i приложив листкiв.
- Це пусте. Рану промивай горiлкою, бо вода нечиста. Та ми побачимо, як прокинеться…
- То, кажеш, Спасiвка в попелi? - питає один козак.
- Либонь, що так: я бачив сьогоднi на свiтаннi велику пожежу з цього боку. Хлоп'я говорило, що Спасiвку спалили татари; решти не допитався, бо хлопець заснув…
Козак зажурився i похнюпив голову…
- Ну, а ти чого?
- Е, не питай! Я ж i сам iз Спасiвки… там батька-матiр залишив…
- Семене! А як хлоп'я називається?
- Не вспiв запитати.
Козак присiв бiля Павлуся i став йому пильно приглядатися.
- Стiй, козаче! Так не можна, - каже дiд Панас. - Наврочиш хлопця… Ось йому сонце в лице свiтить…, йому холодку треба.
Дiд Панас принiс два колики, застромив у землю i розвiсив на. них свитину, щоб заслонити голову сплячої дитини…
- Чи в вас, дiду, були свої дiти?
- Чого питаєш?
- А того, що ви заходитесь коло нього, як пестунка…
- Хiба ж це не наш брат, не козацька дитина? Хто знає, що з нього виросте? Тодi i спасибiг скаже…
- Та я питаю вас, чи були в вас дiти?
- Хоч i були, так що? Тепер нема своїх, то хай i чужими попiклуюся…
- Що ви, люди добрi, таку нерозумну балачку завели? - обiзвався один: - Яке кому дiло розпитувати? Це не по-козацьки, не питай, а на вус мотай, чого тобi треба… Нам би краще ось танець завести, повеселитися; хто знає, яке буде завтра… Нуте, дiду! Замiсть дiтей лiкувати, вшквар щось, щоб аж жижки задрижали…
- Та я прошу вас, товаришi, не дуже вигукуйте, щоб хлопця не розбудити, - говорив вже сердито Непорадний.
- Який нам чорт до твого хлопця! Сховай собi його за пазуху або де-небудь… степ широкий…
Дiд Панас присiв оподалiк та й став пiдстроювати бандуру. Вiн затягнув козацьку стару думу. Козаки його обступили довкола й уважно слухали.
Той, що хотiв танцювати, був невдоволений з цього. Вiн переступав з ноги на ногу, чухав потилицю i спльовував крiзь зуби.
Ознакомительная версия.
