Ознакомительная версия.
Той, що хотiв танцювати, був невдоволений з цього. Вiн переступав з ноги на ногу, чухав потилицю i спльовував крiзь зуби.
Але перебирати не смiв. А далi вiдiйшов на бiк i лiг у травi…
Дума була довга сама собою, та коли почав її дiд перетягати та переплiтати грою, вона вийшла ще довша.
Настала тишина. Гамiр замовк. Усе слухало.
Вiд монотонного спiву деякi стали дрiмати, не виспавшися вночi.
Дiд закiнчив, вдаривши це кiлька акордiв.
За той час i каша заварилася.
Порозбирали казани. Кожен виймав з-за халяви ложку i став голосно сьорбати, дмухаючи в кашу…
Дiд Панас був з себе радий. От чого вiн доказав своєю пiснею: заспокоїв козакiв, що вже починали сваритися…
А той козарлюга, що так хотiв танцювати, хропiв у травi…
- Чому йому танцювати забаглось? У животi бурмоче, наче б гримiло, цiлу нiч не спав, а вiн танцював би…
- А хiба ж ти його не знаєш? В нього така вдача, що й в могилi танцюватиме. Раз були ми в походi… його поставили на сторожi. Усi були втомленi, кожен був радий, що прилiг у травнi, а вiн не видержав та й пiдсвистуючи, пiшов навприсядки…
- А з ворогом теж любить потанцювати, бравий козак.
- Та й хропiти вмiє не абияк…
- Ану, Петре! скажи що не будь… Твiй язик не любить дармувати…
- Не можу, братчики…
- А то чому?
- Кашу їм…
- Хiба ж не можна їсти й говорити?
- Можна, та, не при кашi. Кашi шкода…
- А хiба ж воно як?
- Ов недотепний! Сказано: мовчи язичку, їстимеш кашу…
Значить: балакатимеш, кашу вiдберуть…
Всi засмiялися…
- Не бiйся, не вiдберуть… Ось ти що-небудь збреши та душу розведи, а ми усi подбаємо, щоб тобi каша лишилася…
- А знаєте, братчики мої любесенькi, вiд чого каша гаряча?..
- Вiд чого?
- Егеж!
Нiхто не вiдповiдав. Кожен задумався, яку дати б вiдповiдь, аби й дотепно й не по-дурному… Воно щось у тiм є, коли Петро таке загадав. То дуже хитра голова…
- Нiхто не знає?..
- Та вiд цього, що при вогнi варилася…
- Овва! Хiба ж ми цього не знали… то не жадна штука…
- А чого ж не сказали, як знали?..
- Воно, братчики, так: я тобi покажу коня та питаю: це кiнь, правда, а чому вiн кiнь?
- А може бути й кобила…
- Може, але воно тому кiнь, бо має чотири ноги, хвiст, гриву, вуха й можна на ньому сiдати…
- Ти щось нинi недотепний. Тобi спати хочеться…
В тiй хвилинi Павлусь прокинувся i сiв на лежанцi.
Того лише ждав Петро Судак, який щойно балакав про коня.
Вiн пiдiйшов до хлопця.
- Ти, хлопче, iз Спасiвки? Чи знаєш ти Судакiв у Спасiвцi?..
- Як не знати? Це мiй рiд… Я Павло Судак…
- Братiку мiй рiдний, - заговорив Петро i кинувся хлопця обiймати: - Ти й не пiзнав мене, я ж Петро…
Павлусь дуже зрадiв…
- Скажи, Павлусю, чи живi батько-мати, сестра Ганя вже мабуть велика буде… та й вирiс ти не абияк… А що дiдусь Андрiй?
- Батька й сестру в ясир взяли, дiдуся й маму вбили на моїх очах…
Петровi показалася сльоза в очах, вiн її обтер, щоб нiхто не бачив… та перехрестився…
- Як же ти втiк? Розкажи…
Павлусь розплакався. Козаки обступили їх, i вiн почав розповiдати всi свої пригоди…
- От чого Петро сумний був, як сова вполудне, - говорили козаки…
- Тепер, панове товаришi, нам би подумати ось що, - говорив Трiска. - Татарва недалеко, вона тепер вертається з тим, що награбила. Чи не скочити б на них так зненацька та перерiзати, а добичу вiдбити?
- Воно б гаразд було, - обзивається хтось iз гурту. - Тепер татарин, як спутаний кiнь або свиня, що добре наїсться. Вiн неворухливий. А воно пiшла б слава, що ми вiдбили християнськi душi з ясиру…
- Дайте й менi старому слово сказати! - говорив дiд Панас. - А вiдтак, коли моя мова вам не до ладу, то вже робiть, як знаєте…
- Говори, дiду, говори! - гукали.
- Воно було б гарно та й по-молодецьки, ось так злiтити на татарву та вiдбити добичу. Та ось воно говориться: не скачи в воду, як не знаєш броду… Ми не знаємо, скiльки поганцiв є. Я гадаю, що їх буде бiльше, як нас. Якби менше, вони б не важилися нападати на Спасiвку. Там були славнi лицарi, сiчовики, а було їх багато. Ну, коли б ми так напали на Спасiвку, то як нас є 51, ледве чи вийшов би один живий.
- Правда твоя, дiду, правда…
- Це би все гаразд розповiдати, а тодi, як можна, так помагай Боже! Коли ж покажеться, що нi, так годi починати, бо було б нерозумно йти так на зарiз, як з цього нiчого путнього не вийшло б… Вам би насамперед розвiдати…
- Пiшлiмо кiлькох… Добре, гарно!
- А друге дiло таке: нашi конi хай спочинуть. Цiлу нiч їхали, знемоглись, вiдпочити треба бодай до полудня. Татарин, навантажений добичею, лiзе, як рак. Його не штука здогонити, хоч би й завтра, не втече!
- Отак i зробимо!'-гукали козаки.-Спочинемо, а вiдтак побачимо…
Всi пристали на те, що говорив дiд. Вони напоїли коней i полягали в траву, декому по пояс…
За той час дiд Панас перев'язав як слiд рану Павлусевi й лiг бiля нього. Павлуся нагодували кашею, i вiн заснув знову…
Один Непорадний лишився на сторожi. Поклався на могилi з рушницею й закурив люльку…
Сонце пiдходило вище й почало припiкати. На небi не було нi хмаринки, а тi, що зрання пiдносилися з нiчної роси, позабирав вiтрець i понiс далеко.
Навкруги царювала тишина; Здавалося, що тепер вiд променiв сонця степова трава з собою розмовляє, бо щось увесь час в нiй бринiло, як це буває в лiтню спеку.
Непорадний, звернений головою в сторону Спасiвки, завважив незадовго, як захвилювала трава, а далi побачив татарина на конi. Татарин їхав поволi та все розглядався за слiдами, куди рано переїжджав Павлусь. Вiд того часу потоптана трава попiдносилася, роси не стало i слiд позатирався. Тому татарин так помалу проїхав ту просторiнь, яку Павлусь минув ще рано.
Непорадний скрився в траву, аби його не видко було, й пильно зорив за татарином. Коли цей наблизився до могили, Непорадний держав уже напоготовi рушницю…
Татарин приїхав аж над саму рiчку i злiз з коня…
"Тепер пора", подумав Непорадний i почав прицiлюватися… Татарин прив'язав коня до куща, а сам пiшов убрiд на цей бiк…
Але Непорадний вiдразу поклав рушницю бiля себе й почав мерщiй зсуватися з могили вниз…
"Дурень я, тай годi!" - думав, наближаючись поза могилу до свого леговища. "Чи то штука на таку вiддаль татарина вбити та й товаришiв розбудити? Я його живого пiймаю".
Вiн вмить вiдв'язав вiд сiдла свiй аркан i скочив за могилу так, що татарин його не помiтив.
Непорадний був мистець орудувати арканом. У цьому була сильна його сторона. Нiхто з товаришiв не запам'ятав, щоб Непорадний не втрапив. I славний був у нього аркан: увесь шовковий, тонкий i дуже мiцний. На аркан ловили козаки ворога, коней, а коли траплялося, то й дику козу, сугака. Непорадний аж усмiхнувся, беручи свiй струмент у руку. Затягнув петлю, вiдтак поскладав увесь аркан. Один кiнець держав цупко в лiвiй руцi, а в праву узяв петлю iз складками мотуза… Приладившися отак i криючись поза могилу, вiн стежив, що татарин робитиме
Татарин пiдкрадався до обозу, як кiт. Вiн, ще як сидiв на конi, бачив, що козаки спали як мертвi, що сонце пекло їм голови, i знав добре, що чоловiк, сплячи на сонцi, має важкий сон, наче б зачадiв… Такий не легко прокинеться.
Йому майнуло в головi зайти сюди й вирiзати всiх, як баранiв, заки хто видасть iз себе голос.
Те, що вiн думав, можна було змiркувати з того, що вiн тепер робив.
Татарин, високий i плечистий хлоп, засукав рукави своєї свитки, поправив шапку й витягнув iз-за пояса довгого ножа. Нiж заблищав на сонцi, як срiбло. Татарин поправив ще щось на собi й узяв ножа в зуби…
Цю хвилину використав Непорадний. Повернувся до татарина боком, розставив широко ноги i махнув правою рукою.
Аркан фуркнув у повiтрi, став блискавкою розвиватися i впав на голову татарина в хвилину… коли вiн брав ножа в руку.
Петля вхопила його впоперек.
Коли перша труднiсть з арканом у тому, щоб потрапити петлею як слiд, то ще бiльша тягнути аркан так, щоб петля засилилася, а пiйманий, не мав часу розмотатися. Легше це зробити, коли пiйманий на бiгу; тодi вiн сам засиляється. А тут татарин стояв на мiсцi й треба було його засилити.
В Непорадного бiгали руки, як у ткача. Вiн великими куснями стягав аркан до себе, а вiдтак, сiпнув з усiєї сили, й татарин упав горiлиць на землю…
Миттю прискочив до нього Непорадний i вхопив лiвою рукою за горло.
Настала скажена боротьба. 'Татарин, пiйманий в петлю, випустив з руки ножа. Вiн став пручатися й звiльнився настiльки, що мав свобiднi руки. Непорадний змiркував, що татарин дужчий вiд нього… Гукнути б на товаришiв, щоб помогли? Знову б його прозвали та ще й насмiялиси. Нi! Мусить собi сам помогти. Скрутив татарина з усiєї сили. Обом зайшли кров'ю очi. Важко дихали один на одного, а жили на руках понабiгали, як мотузки.
Татарин придавив Непорадному руку костистим пiдборiддям до грудей так сильно, що йому аж заболiло. Хотiв її звiльнити, та не мiг. В цю хвилину вихопив татарин у Непорадного з-за пояса гострий нiж, а Непорадний вирвав руку з-пiд татаринової бороди i вхопив його за руку, в якiй цей держав ножа. Ще хвилина, i Непорадний зацiпив з усiєї сили татарина кулаком меживiч.
Ознакомительная версия.
