Ознакомительная версия.
— Говори по-русски, чтобы не привлекать лишнего внимания, — радить мені водій і одразу переходить назад на український суржик.
Я розпитую, чому в них не закріпився сепаратизм, але не чую патріотичних заяв:
— У нас кажному «сєпаратісту» треба чотири корови подоїти, — каже тьотя Люба.
— До нас пока доїдеш, колеса поодвалюються. Даже у танка, — сміється Ярослав.
Дорогою до Сватового, що зайняла півночі, ми минули три блокпости української армії й МВС, ледь не переїхали трьох лисиць, і у нас ледь не «поодвалювались» колеса. Тьотя Люба і Ярослав поїхали далі на Троїцьке: казали, там дорога ще гірша. Чекаю світанку на сватовському вокзалі з трьома п’яничками.
Щоб краще розуміти: у Сватовому немає жодного будинку, вищого за три поверхи. А, ні. Є чотириповерхова райдержад-міністрація. У місті домінують велосипеди та скутери, які тут продають у кредит. Найпоширеніший тип машини — «Жигуль», за кермом якого сидить дядько з козацькими вусами (як потім виявляється, багато з них — мисливці, учасники місцевої самооборони).
І от ідеш ти о 7-й ранку центром чистенького Сватового, розчулюєшся — й усвідомлюєш, що з-за кіоску «Мобільний зв’язок» знизу на тебе спрямоване дуло кулемета.
Міліцію ми трохи приструнили
Кулеметник відводить дуло й погляд, дає пройти. Він не один. По площі перед Будинком культури — їх кілька десятків. От як собі уявляєш фразу «озброєні до зубів», так і є: підствольні гранатомети, кілька РПГ, у кожного по десятку ріжків до АК. Як потім виявиться, солдати охороняють завезення бюлетенів в окружвиборчком напередодні виборів.
Містечко маленьке, і щоб тебе не зрозуміли неправильно, коли зустрінуть знову, йдеш до РВВС представитись і взяти телефончик про всяк випадок. Вікна першого поверху райвідділу закриті мішками з піском. Десятки людей з автоматами.
На даху райдержадміністрації також автоматники. Пройти до в. о. губернатора, яка передислокувалась у Сватове, можна з заднього ходу. Його охороняють кілька джипів із накачаними дядьками в цивільному.
— Тут демократично налаштоване населення, — пояснює кореспонденту INSIDER різницю між півднем і північчю Луганщини в. о. губернатора Ірина Веригіна. — Тут транслюють українські канали. На півдні нашої області йшло зомбування населення каналом ЛОТ, начебто прийдуть «бандерівці», які будуть чинити насильство над людьми.
Українська влада нині контролює дев’ять північних районів області: по лінії Сватівський—Старобільський—Новоайдарський—Міловський, і всі, що на північ. Попри різницю в менталітеті між Донбасом на півдні Луганщини та Слобожанщиною на півдні, ключовий чинник контролю — армія.
— На півдні області відкриті кордони, і туди пройшли громадяни Росії, — каже Веригіна. — На півночі у нас посилений кордон, а також у нас на території цих дев’яти районів знаходиться українська армія, яка захищає українське населення.
— А що міліція?
— Міліція в Луганській області деморалізована. Більш ніж 90% не готові служити, — стверджує Веригіна. — Дуже довго міліція займалася не тим, чим мала займатися: «кришуванням» копанок і таке інше.
Нині в луганську міліцію скерували «підкріплення» з інших регіонів. Як каже мер Сватового Євген Рибалко, «міліціонери вже починали рахувати, скільки заробляє лейтенант у Росії, але ми їх трохи приструнили». Приструнили, складається стійке враження, присутністю армії.
Віднедавна ГУ МВС у Луганській області очолює Анатолій Науменко. Найм’якіше, що я чув про нього від посадових осіб і місцевих депутатів, — «ненадійна людина». У Старобільську місцевий депутат стверджує, що Анатолій Науменко відомий в народі, як
Толік Железяка — це має відображати як його характер, так і той факт, що міліціонер, як стверджує депутат, «кришував» ринок металобрухту.
А підполковник Міноборони Сергій Мельничук навіть змусить мене записати на диктофон, хто кому і скільки начебто «заніс» за призначення Науменка, але оскільки підполковник не навів доказів, обмежимося одним цікавим фактом. Незадовго до призначення Науменка на посаду начальника ГУ МВС Арсеном Аваковим так званий народний губернатор Луганщини, нині «голова» «Луганської народної республіки» Валерій Болотов призначив-таки того Анатолія Науменка «народним міліціонером».
Ти ж не станеш садити картоплю на асфальті
Мер Сватова Євген Рибалко є водночас і координатором сватовської самооборони, або ж «штабу єдності». Як стверджують недоброзичливці — міськрада перехопила низову ініціативу.
— Эй, репортер, иди сюда! — гукає він мене.
Рибалко сидить на лавочці під міськрадою, де вранці тусили місцеві ханурики. Мер — кремезний чоловік у футболці й кепці, на вигляд і не скажеш, що очільник міста.
Коли я починаю ставити запитання, на які він не може відповідати у присутності місцевих, Рибалко веде мене з лавочок у мерію. По дорозі показує актовий зал: тут на підлозі розстелені десятки матрасів для самооборонців. Про всяк випадок.
Відому в інтернеті історію про те, як сватовські та старобіль-ські начебто не пропустили бойовиків ЛНР напередодні «референдуму», Рибалко розповідає значно менш драматично. Насправді бойовики ЛНР таки побували у Сватовому (та й у Старобільську), але тут усе обійшлося переговорами. Навіть прапор України не зривали (а в Старобільську зірвали).
— Ты же не станешь садить картофель на асфальте, — пояснює Рибалко неспроможність сепаратистів закріпитись у Сватовому. — Нужен подготовленный грунт. А тут его не было. Если в других регионах ЛНР встречали, как освободителей, то тут они не встретили ликующей толпы.
Але не все так однозначно: по-перше, в’їзд перекривала Нацгвардія, по-друге, «референдум» у Сватовому таки пройшов — без дільниць. На тих таки лавочках, де ми зустрілись із Рибалком.
Рибалко тоді сказав міліціонерам не заважати людям, аби не провокувати їх, а лише попередити, що ті здійснюють правопорушення. Нині, коли в місті українська армія, організатори з КПУ заперечують свою керівну роль у цій події.
Наше тривале спілкування з мером Сватового закінчується, коли до Рибалка приходить «військовий» координатор проук-раїнської самооборони з дядьків із козацькими вусами. Координатор — Леонід Привалов, родом із Брянської області (Росія). Привалов скаржиться, що влада не хоче озброїти їхніх самооборонців справжньою зброєю:
— У нас под тысячу охотников. Но ведь с гладкостволом против «калашей» не попрешь.
А потім приїжджає чорним джипом під охороною автоматників Анатолій Науменко, голова ГУ МВС.
— Большой начальник, — сміється Рибалко. — Как по званию, так и...
Він показує руками розміри Науменка.
50 відтінків сірого
У Старобільську й особливо Сватовому нині складніше знайти й розговорити так званих проросійськи налаштованих людей. Не тому, що їх немає: кон’юнктура не та, в містах тепер українські силовики. Але люди налаштовані по-різному. Так, окрім людей, які голосували на лавочках за ЛНР, були сватовчани, які їздили голосувати на південь області.
У регіоні — просто райдуга з різних поглядів. Є україномовні люди, які проти сепаратизму, але не визнають українську владу. Жінки сперечаються:
— Людка каже: «Якщо ми прийдемо на вибори, тим самим ми признаємо цю власть». А я їй: «Так, а шо ти прєдлагаєш»?
Є ще більш парадоксальні погляди. 31-річний Влад, з яким ми розговорилися на вулиці, каже:
— Я за отделение от этой п**стической власти. Лучше бы в Россию вступить — а нет, так хоть автономия. Но слушай: хорошо, что сюда армию ввели. А то «ополчение» ЛНР — это уже перебор. Я сначала очень поддерживал: вот, люди борятся за свое. Но когда они начали грабить и убивать? Все началось, когда «калаши» раздали кому ни попадя. Так что пусть здесь украинская армия еще постоит.
У регіоні нині транспортний колапс. З одного боку, дедалі менше людей наважуються хоч кудись їхати, а з іншого — через це скорочується кількість маршруток і електричок. У підсумку й ті, хто таки хоче їхати, не можуть цього зробити.
Водій автобуса Харків—Сєверодонецьк:
— Сегодня Сватово конечная. Вчера была Кременная.
— А там, дальше — что?
— Война.
Худорлявий дід, який не може виїхати, матюкається через слово:
— Понаоб’являли «народних республік», а на народ їм начхать!
Дядько з козацькими вусами називає представників «Луганської народної республіки» яскравим словом, яке місцеві, котрі не люблять ЛНР, вживають щодо бойовиків:
— Шелупєнь.
На автостанціях збираються люди з усього регіону. Люди злі, навіть ті, хто зберігає почуття гумору. І починають лаяти «їх». А під час розмови виявляється, що погляди співрозмовників відрізняються на кілька відтінків сірого. Для когось погані «вони» — це нова українська влада, для когось — армія й міліція, для когось — ЛНР. Але як би не різнилися погляди співрозмовників, спільну мову завжди знайти можна:
Ознакомительная версия.
