Ознакомительная версия.
Колорит
Колорит для кожного різний. Москвичці з «Франс-Прес», наприклад, найбільше запам’яталися дівчата в Умані на шпильках і в коктейльних сукнях під руку із хлопцями у трениках і кросівках. Мені — скоріше основна аудиторія мітингів: жіночки старшого віку, часто з коротким, фарбованим у мідний колір волоссям. Ось вони чекають на свого кандидата, поки дивляться на екрані фільм про нього.
— Ви заможна людина. Це добре, — не питає, а стверджує відома телеведуча в екранному ролику, звертаючись до Порошенка.
Трохи пізніше вона таки каже замість нього:
— Ви за консервативні цінності. В хорошому сенсі.
Жінка в уманському натовпі, що прикриває голову газеткою «Свободи», згідно киває. Ми стоїмо під палючим сонцем на площі Леніна, яку тут, на мітингу, називають «майданом».
— Так ви за «Свободу» чи за Порошенка? — питаю я в жінки, показуючи пальцем на газетку.
— За Порошенка, канєшно. А це? Ну просто треба всьо читати, всьо знати.
Мітинг у 86-тисячній Умані в будній день зібрав 1,5—2 тис. людей. Тут непомітно завезених людей, якщо не рахувати десятка однотипних апатичних хлопців-прапороносців.
Більша частина з присутніх визначилася, за кого голосувати. Серед тих, хто вагається, вибір стоїть між Петром Порошенком
і Анатолієм Гриценком. У цих кандидатів і наголоси в кампаніях схожі. Основний — війна.
Верховний Головнокомандувач
Агітаційний ролик на мітингу починається Порошенком на Майдані. Він — «той, хто не сховається, чия стихія — розбурхані лави, той, хто дивитиметься крізь метал в очі посланих убивати, щоб вони задкували та вклякали», — переконує голос за кадром.
Після фільму на розігріві у кандидата виступає Юрій Луценко. В Черкасах був іще й Микола Томенко.
Основний меседж у Луценка й Томенка — ідентичний. Поро-шенко повинен перемогти в першому турі, тому що війна. Ми обираємо не тільки президента, але й Верховного Головнокомандувача. Саме так, з великих літер.
— Другий тур — це ще три тижні, а потім оскарження, а там Верховна Рада йде на канікули, а там розкачка. Хіба ми можемо давати Путіну ще півроку? — питає зі сцени в Умані Луценко. — Не тіште себе ілюзіями. Це війна!
Він входить у раж і починає у своєму стилі витончено жартувати: «Добкін-жопкін, Тігіпко-бібіпко, сині баклажани-регіонали, червоножопі павіани з КПУ» і так далі.
У Черкасах Луценко цього вже не каже. Мабуть, йому зробили зауваження. Або зважає на інтелігентнішу аудиторію обласного центру.
Люди слухають уважно й серйозно, однак без надмірного ентузіазму. Частина чоловіків на деякі репліки навіть невдоволено гукає «Бу!» Але організатори все одно дотримуються пафосної драматургії.
Снайпер Петро
Порошенко заходить на сцену не ззаду, а йде крізь натовп, по-тискаючи руки. Його охороняють принаймні з десяток охоронців. Саме такий прийом 10 років тому використовували в кампанії «месії» Віктора Ющенка.
— Подивіться на себе, які ви красиві, — починає зі сцени Порошенко. Знову ідентично з Ющенком 2004 року.
Образу «месії», як у 2004-му, нині нема, але люди хочуть знайти хоч якусь надію. Жінка з вогняним волоссям дзвонить по мобільному, каже комусь: «Ось, послухай», — і простягає телефон у бік колонок.
Утім, масової ейфорії нема. Порошенко зриває овації лише раз, коли зачитує записку «від народу» про уманську міліцію — бандитів у погонах.
Кандидат починає з новин АТО на сході. Захоплюється патріотизмом жінок, які розігнали блокпост сепаратистів у Краматорську. Розповідає про «снайпера Петра, у якого нема патронів», і тут же обіцяє це виправити.
Як шокувати провінцію
А вже поміж іншим Порошенко представляє й інші пункти програми «Жити по-новому».
— Яка середня зарплатня в Умані? — питає кандидат.
Із натовпу звучать цифри:
— Тисяча! Тисяча триста!
— А знаєте, яка на «Рошені»?
Люди несміливо здогадуються:
— Три тисячі? Чотири?
Нарешті хтось найсміливіший кричить:
— П’ять!
Петро Олексійович шокує уманців:
— Сім тисяч гривень!
Мовляв, чому на «Рошені» таке можливо, а в Умані — ні? До речі, «після обрання» він обіцяє продати весь бізнес, «окрім 5 каналу».
Наприкінці кожного мітингу на сцену виходить дружина кандидата й матір чотирьох його дітей — мініатюрна Марина Порошенко. В Умані розчулені бабусі кричали їм «Гірко!», але Порошенко знітився: «Це ж не весілля». Й тільки обійняв дружину.
Після мітингу іноземні журналісти звіряють свої враження. Москвичка з «Франс-прес» вагається:
— Как-то не хватает в его речах... ммм... перца?
— Пороха, — підказують їй, але москвичка-іноземка не розуміє, чому українська перекладачка з Le Monde регоче.
Зовсім новий
Попри відсутність пороху, люди тягнуться до Порошенка, вважаючи його «новим». Це ключовий епітет, яке вживають практично всі, кого я питаю.
— Якось довіряю йому. А там час покаже. А Тимошенко себе вже показала, — каже 73-річний Василь Михайлович.
48-річний Микола, який чекав на Порошенка з пропозиціями, бо «особисто його знає»:
— Порошенка ж визнають у світі. Правда ж? Єдине, що я хочу в нього запитати: чого така слаба у нього команда?
— Порошенко — единственный достойный кресла президента, — дуже чітко висловлює думки 27-літній Влад. — Он много сделал для Майдана и для Украины. А Тимошенко — ни в коем случае. Это — тот же Янукович. Та же власть.
Але з Владом проблемка. Влад сидить із десятком хлопців у затінку ялини за квартал від мітингу в Черкасах, поряд з автобусами, якими привезли прапороносців. Влад схожий на десятника прапороносців.
— Хлопці, ви звідки? — питаю у рядового.
— З Черкас. А ви думали — «тітушки»? Та нас всігда автобус з роботи розвозить. А оце всі разом захотіли подивиться на мітінг.
Тим часом на мітинг дивляться й батьки з дитячого майданчика через дорогу, і випадкові перехожі, які не визначилися.
— Ти за кого будеш? — питає один молодий перехожий іншого. Той непристойним жестом показує, що йому байдуже, й товариш лізе до нього обійматися на знак солідарності.
Артем Чапай, Insider 22 травня 2014
25 мая в Украине прошли внеочередные выборы президента. В отдельных районах Донецкой и Луганской областей избирательные участки не открылись в целях безопасности. На выборах с 54,70% победил Петр Порошенко.
Життя на кордоні війни і миру
І це ще не все
— Поїзд через Сватове не йде, — одного за одним ошелешує пасажирів провідниця вагону.
— А чого?
— Ви шо, з Луни свалилися? Там война!
— Я ж позавчора їхав! — обурюється літній чоловік.
— Так то було позавчора!
Того дня стріляли в Рубіжному й Лисичанську, й поїзд № 126 Київ—Луганськ перенаправили через Лозову. Тим, хто не дістанеться своїх зупинок, провідниця від імені «Укрзалізниці» пропонує «робіть, шо хочете», й усі вирішують зійти в Харкові.
— Харашо хоть так ходимо, — бурчить провідниця. — А то ж ми можемо забастовать. Чого ми должни под пулями їздити?
57-річна тьотя Люба їде у Троїцький район. Повинна була, як і я, зійти у Сватовому. До нас приєднується студент Ярослав. Ми вирішуємо ночувати на вокзалі в Харкові разом.
— Самій дуже страшно. Щас таке врем’я!
У мене стискається серце. Пізніше виявляється, що вона боїться злодіїв. Тьотя Люба — сварлива, кремезна, коротко стрижена сива селянка — розповідає, як по селу їздить армія, а все село ходить годувати «голих-босих-голодних дітей».
— Через «них» танки в селі, а тепер через «них» і доїхать до села не можеш. От собачі душі! — тьотя Люба не уточнює, кого «них», це стане зрозуміло лише потім. — Паддддлюки. І це ще не все!
— Що ще? — знову завмираю.
— Дві неділі нема дощу!
Великий город
— Сватове тепер стало великий город, — іронізувала тьотя Люба.
Містечко нині — адміністративний центр області: сюди переїхала в. о. губернатора, сюди перевели й ГУ МВС у Луганській області, попередньо кинувши дезу про переведення у Старобільск.
Ми з тьотьою Любою та студентом Ярославом уже налаштувалися ночувати на харківському вокзалі, але дивом опівночі знаходимо попутку.
— Говори по-русски, чтобы не привлекать лишнего внимания, — радить мені водій і одразу переходить назад на український суржик.
Я розпитую, чому в них не закріпився сепаратизм, але не чую патріотичних заяв:
— У нас кажному «сєпаратісту» треба чотири корови подоїти, — каже тьотя Люба.
— До нас пока доїдеш, колеса поодвалюються. Даже у танка, — сміється Ярослав.
Дорогою до Сватового, що зайняла півночі, ми минули три блокпости української армії й МВС, ледь не переїхали трьох лисиць, і у нас ледь не «поодвалювались» колеса. Тьотя Люба і Ярослав поїхали далі на Троїцьке: казали, там дорога ще гірша. Чекаю світанку на сватовському вокзалі з трьома п’яничками.
Ознакомительная версия.
