Особливо напосідають на Беймбета думки й спогади навесні, коли й у Букачачі починає пригрівати ясне сонечко й навіть у дворі таборового пункту крізь затоптану багатьма ногами землю пробивається зелена травичка. В такі дні Беймбет не витримує своєї вимушеної самотності й злізає з своєї верхотури, підходить до колишнього колгоспного рахівника відкілясь з України, Бондаренка, й сідає поряд нього на нарах.
Трохи помовчавши, Беймбет глибоко зітхає й каже:
— Ех, Бондаренку, якби ти бачив, як у нас у цю пору росте трава в степу, а степом іде один верблюд, а за ним другий, третій, четвертий, а збоку біжить маленьке верблюденя й скубе зелену травичку, — ти б плакав великою сльозою!..
Бондаренко не глузує з Беймбета, не проганяє його, як інші, він тільки мовчки хитає головою на знак згоди й пише далі, підклавши під папір диктову дощечку собі на коліна. Пише він у вільний від роботи час скарги в'язням і на тому трохи заробляє грошима або продуктами з посилок. У бараці є ще один чоловік, що пише людям скарги, — це колишній адвокат Гостицький, що знається на законах і має навіть маленьку книжечку Кримінального кодексу. Але хоч як переконливо пише Гостицький, доводячи, що слідство й суд підійшли до справи обвинуваченого однобоко, не врахували, мовляв, того й того, а до того ж ще й порушили якусь статтю Кримінально-процесуального кодексу, відповідь на його скарги одна й та ж: підстав для перегляду справи нема. Навіть самому собі, незважаючи на неодноразові скарги, він не може добитись бодай зменшення строку. Через те Гостицький мало популярний як скаржнийк, і до нього звертаються по допомогу або новаки в таборі, або велемудрі інтелігенти, яких густо згребла останнім часом у табори єжовська мітла.
Зате Бондаренко зажив серед в'язнів великої популярності своїми скаргами, й до нього звертаються навіть із інших таборових пунктів, обіцяючи за написання скарги добру винагороду. Пише він без усяких юридичних дефініцій, не посилаючись ні на статті Кримінального кодексу, ні на урядові постанови, а просто: «Мене тяжко били на слідстві, і я наговорив на себе чортзна-що. А насправді я не такий, а он який». Тут Бондаренко коротко викладає біографію засудженого й наприкінці звичайно пише: «І де це в радянському законі сказано, що людей можна мучити й змушувати їх казати на себе неправду? Це ж не старий режим!..»
Дехто побоювався, як би такі гострі вислови не призвели до біди й на того, хто скаржиться, не впала з Москви ще більша кара, але чи Бондаренкова немудрована писанина розчулювала когось у Верховній прокуратурі та у Верховному суді, чи просто в Бондаренка була легка на скарги рука, — не раз уже бувало, що людині зменшували строк, а одного разу навіть зовсім випустили на волю в'язня, що мав за плечима аж п'ятнадцять років далеких таборів.
От якби написав Бондаренко й Беймбетові скаргу — може б, і його швидше пустили в рідний аул! Така думка не раз уже западала Беймбетозі, він і сьогодні підсів до Бондаренка не тільки для того, щоб поділитись спогадами про весняний казахський степ, а й з практичною метою — попросити написати йому скаргу. Але як до цього підійти? Адже за написання скарги годиться віддячити, але що може дати Беймбет, коли в нього нема ні грошей, ні посилок він не одержує?
Відколи забрали Беймбета з аулу вночі, і сліду від нього не лишилось. Ні жінка з донькою не знають, куди він подівся, ні Беймбет не уявляє, чи вони ще живі, що роблять, з чого хліб їдять… Хоч би хтось із Казахстану тут був, то, може, Беймбет і довідався б щось про рідню, але на весь таборовий пункт він тільки один казах. Усі інші — з різних країв, про які Беймбет і не чув раніш у своєму аулі. Багато було казахів у алма-атинській казармі, чимало їхало їх з ним степами, та всіх їх розтрусило на довгій дорозі, що тривала мало не місяць, і в Букачачу привезли з Казахстану тільки одного Беймбета.
Але скаргу конче треба писати — може ж, і на Беймбета зглянеться якщо не аллах на небі, то прокурор у Москві. І Беймбет нарешті зважується просити:
— Слухай, Бондаренку, давай пиши скарга. Скільки скажеш, стільки буду давай тобі балик і горбушка.
Баликом Беймбет називає по-казахському шматочок солоної риби-горбуші, що дають в'язням на обід, а горбушкою в'язні звуть хлібну пайку. Не така вже це й знадна плата, бо й «горбушка» в Беймбета — не шахтарська тепер, а поверхнева, важить якихось там шістсот грамів, і, хоч Беймбетові доведеться жити якийсь час надголодь, але це йому не первина — аби тільки погодився взяти таку плату великий майстер у справах скарг Бондаренко.
— Скаргу, кажеш? — питає замислено Бондаренко, чухаючи потилицю.
— Скарга, скарга! — збадьорішав Беймбет, що діло ніби йде на лад. — Давай пиши! Балик, горбушка тобі — скільки скажеш.
Бондаренко ще подумав, зітхнув і погодився. Що ж — у таборовій житусі знадобиться й зайвий хліб з горбушкою…
Через кілька днів Бондаренко покликав до себе на нари Беймбета й почав розпитувати:
— Ну, так кажи, що саме тобі шили[6], щоб я знав, як писати.
Бондаренко поклав на коліна диктову дощечку з вирваною із зошита сторінкою і взяв олівця.
— Слідчий шив — міліцію. Казав: «Ти, Кунанбаєв, «левосернй конный милиционер», а я ні в кінній, ці в пішій міліції не служив. Неправду казав слідчий…
— Стривай, стривай, — спиняє Беймбета Бондаренко, який нічого не може второпати. — Який «конный милиционер»? А що таке «левосерый»?
— Слідчий так казав, так писав; суд казав — «левосерый», десять років давав… — розводить руками Беймбет і знову повторює: — Я ні в кінній, ні в пішій міліції не служив.
Бачачи, що з уст Кунанбаєва нічого не добереш, Бондаренко каже:
— Доведеться до трудила[7] йти — розпитати про твою справу, бо щось ти не так кажеш.
— Усе так, усе так! «Левосерый конный милиционер», а я ні в кінній, ні в пішій… — запевняє Беймбет, і Бондаренко вірить йому, але від цього густий туман у загадковій справі, що зацікавила вже й Бондаренка, не розвіюється.
Увечері він пішов до завурче спитати, за якою статтею засуджено Беймбета.
Завурче дістав із шафи формуляр з/к Кунанбаєва й каже:
— Стаття 5, пункти 10 і 11, цебто контрреволюційна агітація й контрреволюційна організація, до того ж ще й 5 років по рогах[8]. А що таке?
Бондаренко розповів про незрозумілого «конного милиционера», але завурче зневажливо махнув рукою:
— Бреше падло! Звик морочити слідчим голову, то й тут темнить[9].
Не добившись нічого в завурче, Бондаренко, якого став доймати запал слідопита, звернувся до Гостицького, хоч звичайно уникав радитися з ним у юридичних справах.
— «Конный милиционер»? — стенув плечима Гостицький, одягаючись на нічну зміну. — Може, вилаяв якогось міліціонера або дав чи не дав хабара? — висловив здогад Гостицький, і Бондаренко побіг одразу питати Беймбета:
— Кунанбаєв! А може, ти вилаяв якогось кінного міліціонера? Пригадай добре.
— Ніколи й не говорив ні з яким міліціонером.
— Може, калим давав?
— Калим джок[10] — відповів по-казахському Беймбет, почувши з уст Бондаренка рідне слово «калим».
Так і не з'ясувавши нічого, Бондаренко поспішив і сам на нічну зміну, щоб дорогою до шахти поговорити ще з Гостицьким.
— Мені здається, суть не в «міліціонері», а в чомусь іншому. Може, це був якийсь вигук, що його часто чув Кунанбаєв від слідчого, але розтлумачив по-своєму, — промовив замислено Гостицький і додав: — Але це належить не стільки до сфери юстиції, скільки до звичайних кросвордів, а я не мастак їх розгадувати.
Проте наступного ранку Гостицький, повернувшись з роботи й, видно, сам зацікавившись цією юридичною крутиголовкою, підійшов до Бондаренка:
— А чи не означає цей «конный милиционер» — контрреволюціонера?
Вони обидва підійшли до Беймбета й Бондаренко нетерпляче спитав:
— А може, слідчий казав тобі, Кунанбаєв: «контрреволюціонер»?
— А так, так! Сказав: «конный милиционер», — ствердив Беймбет.
— Ну, ось бачите! — розвів руками, посміхаючись, Гостицький. — А тепер треба розшифрувати «левосерого».
Але «левосерый» ніяк не піддавався тлумаченню. Хоч як прикидали його і Гостицький, і Бондаренко, але нічого з того не виходило. Збивав з пантелику невиразний колір — сірий, що складав основу інкримінаційного прикметника. Усякий інший колір ще можна було зрозуміти: червоний — щось революційне, чорний — йдеться про анархізм, навіть зелений — чимось зв'язаний з ісламізмом, але — сірий? Та ще до того ж — лівосірий?..
— Нічого не доберу в цій нісенітниці! — стенув плечима Гостицький і вже хотів був іти, але спинився й порадив Бондаренкові: — А ви спитайте про «левосерого» нашого вихователя Дєлова…
— А що може сказати цей зледачілий придурок[11] — здивувався такій несерйозній пропозиції від серйозної людини, за яку всі вважали Гостицького, Бондаренко.