— Зараз пригадаю, в мене все в голові переплуталося… — Тарас примружив очі. — Перша ніч — ес-бе, друга — хутір Вишневий, ще одна ніч — «експрес». Три дні тому.
— Де вона залишилась?
— Братинський ліс. На карті можу показати точно.
Пошукайло дістав з польової сумки карту.
— Це хто з тобою прийшов?
— Дружина радянського льотчика, Рум’янцева Наталія Миколаївна. Не встигла евакуюватися, залишилася тут. Степан і Юрко Карабаші. Тут я повинен зразу попередити, товаришу командир. Ви знали такого націоналіста Ясного?
— Припустімо…
— Його німці повісили нещодавно.
— Все могло статися. Чому ти запитуєш про Ясного?
Тарас зам’явся, обачно озираючись на всі боки.
— Степан і Юрко — рідні брати Ясного.
Пошукайло не повірив його важко було чим-небудь здивувати, але… брати Ясного в партизанському загоні? Тут було чому здивуватися.
— Не переплутав? Рідні брати?
— Точно. Я знав, що ви будете… Взагалі, вам це не сподобається. Тільки я ручуся за них головою. Це вірні хлопці.
— Не поспішай ручитися… Де їх підчепив? Оксана про них знає?
— Звичайно.
— Чому вона не згадала про них у записці?
— Вана поставила перед ними умову — розгромити ес-бе. Ми вночі напали й перебили. Тільки один утік. Забрали документи. Можете перевірити — документи в Степана.
Командир загону розгорнув карту.
— Покажи, де залишилась. Оксана.
Карта була стара, польська. Тарас погано орієнтувався по ній. Нарешті, він знайшов Братин, Зарічне, тоненьку голубу жилку річки. Це місце на карті було чомусь позначене синім олівцем.
— Тут. Річка Безодня. Тут, на хуторі, розташована сотня.
— Ти був там?
— Авжеж! Цілий місяць там припухав.
— Що там сталося чотири-п’ять днів тому?
— Звідки ви знаєте? — здивувався Тарас.
— Бандерівці розстрілювали радянських військовополонених?
— Хотіли розстріляти.
— Скільки чоловік утекло?
— Двоє.
— Хто?
— Один військовополонений, а другий — начебто власовець. Так казали. В німецькій формі був.
— Пізнаєш його?
— Повинен пізнати. Він у вас?
Пошукайло не відповів. Тягар звалився з його плечей. Тепер він знав, що Ігор Донець казав н-а допиті правду. Все ж таки було б прикро, коли б оцей розумний хлопець виявився запеклим негідником. Пошукайло заховав карту в сумку, привітно поглянув на Тараса.
— Значить, головою ручаєшся за братів Ясного?
— Як за себе самого.
— Ходімо, подивимося на твоїх братів.
Забутий усіма, малий Славко сидів під дубом, розкинувши подряпані брудні ніжки, тихо плакав і здивовано дивився сонними очима на незнайомих людей. Чоловік десять обступили пораненого Юрка. Лікар, молодий, з тонким білим обличчям і чорною кучерявою чуприною, щойно зробив перев’язку й тепер перевіряв пульс.
Юрко лежав із заплющеними очима, його дихання було рідким, нерівним, повіки й губи посиніли, ніс загострився. Стефа, як і раніше, стояла навколішках біля його узголов’я, відганяючи рукою мошкару, і вже не плакала, а, мов риба, яку витягли з води, хапала відкритим ротом повітря.
Лікар відпустив руку пораненого, нахилився над ним, відтягнув синє повіко. Око Юрка непорушно, безтямно дивилося в небо.
— Так… — лікар підвівся, з прикрістю стиснувши губи.
— Що, Веніаміне Львовичу? — тихо запитав Пошукайло.
Лікар озирнувся, подивився в очі командирові загону.
— І нічого не можна?
— Рана не дуже небезпечна. Вся справа в тому, що він надто багато втратив крові.
Стефа підповзла на колінах до лікаря, обняла руками його ноги.
— Пане лікарю, врятуйте. Благаю! Пане лікарю, прошу. Все життя молитися за вас буду.
— Заспокойте її, — роздратовано промовив лікар. — Відведіть звідси.
Наталія Миколаївна й Степан силоміць відірвали Стефу від ніг лікаря, допомогли їй підвестися.
— Візьми себе в руки, Стефо.
— Наталіє Миколаївно, мила! Це я його занапастила. Я винна в усьому.
Якийсь атлетичного складу партизан штовхнув ліктем Тараса й запитав хрипкуватим, окаючим баском:
— Хто вона йому? Сестра?
— Тут інша справа, братику. Любов…
— Ти бач, — здивувався партизан. — Дуже побивається, одначе.
— Його може врятувати тільки переливання крові, — сказав лікар, звертаючись до командира загону. — Але…
— Лікарю, — кинувся до нього Степан. — Я дам кров.
— Я теж можу дати, — стрепенувся Тарас.
— Ви знаєте, яка у вас група?
— У мене друга, — відповів Тарас.
— Я його брат, у нас одна кров.
Лікар заперечливо похитав кучерявою головою.
— Спорідненість не має значення. Потрібна перша група.
Той партизан, який, окаючи, запитував Тараса, крякнув, подивився на пораненого.
— Веніаміне Львовичу, я дам кров.
— Група?
— Та сама, що всім підходить. Навіть коням можна вливати.
— Уралець, ти точно знаєш? Коли помиляєшся…
— Донором у шпиталі був, одначе. Не сумнівайтеся, кроїв та, що треба.
— Крові треба багато, — попередив лікар.
— Ну, скільки? Піввідра вистачить?
— Літр візьму…
— Порядок, товаришу лікар.
Веніамін Львович запитливо подивився на Пошукайла. Той схвально кивнув головою.
— Так. На ноші його. Обережніше! Несіть до моєї землянки.
Стефа побігла слідом за ношами.
— Куди? — зупинив її лікар. — Якщо хочеш, щоб він вижив, то не заважай.
Наталія Миколаївна схопила дівчину за руку, повела до дуба.
Пошукайло пошепки щось сказав черговому й підійшов до жінок.
— Заспокойтесь, товариші. Веніамін Львович зробить усе можливе. Влаштовуйтесь поки що тут, відпочивайте. Зараз вас нагодують. Ми живемо небагато, але каша з салом знайдеться. Ну, й треба мені познайомитися з вами, порозмовляти з кожною окремо.
В першу чергу командир загону цікавився тим, як розгорталися події в час розстрілу радянських військовополонених і яку роль відіграв у тих подіях Ігор Донець.
Тарас і Степан майже слово в слово повторили розповідь власовця. Коли поблизу них конвоїр правів Ігоря, вони відразу ж упізнали його.
— Він тільки дуже схуд і неголений.
Показали хлопців Ігореві. Він довго розглядав їх, вивчав обличчя й показав на Тараса.
— Цього пам’ятаю, приносив обід нам у льох. А цей мені на очі ніколи не попадався.
Ігор Донець казав правду.
Це був щасливий день для Пошукайла. Знайшлась Оксана, за долю якої він уже почав хвилюватися. Таємницю експерта в східних питаннях було розкрито повністю. До загону прийшли хлопці, яким можна довіряти. Веніамін Львович ще раз довів свою лікарську майстерність. Не встигли прибулі до загону підкріпитися пшоняним кулішем, як прибіг санітар: «Веніамін Львович сказав — буде жити! Вже очі розплющував… Зараз обоє сплять, немов новонароджені. Уралець теж ослаб…»
Вночі в ефір полинула шифрована телеграма з повідомленням Оксани.
Полковник Горяєв відповів:
«Зрозуміли. Робіть усе можливе, щоб зірвати злочинні плани. Передайте подяку Гелені. Тривожусь за долю племінниці. Сивий».
ЕПІЛОГ
Полковник Горяєв у кожній радіограмі запитував: «Де племінниця? Терміново повідомте все, що знаєте». І одержував таку ж стереотипну відповідь: «Продовжуємо розшуки».
Від Оксани не було жодної звістки.
Вже за наказом Горяєва відпустили з загону Гелену — після довгої розмови з капітаном Армії Людової вона поїхала туди, де загони цієї армії боролися з окупантами за свободу й незалежність своєї батьківщини;
вже одержали партизанське бойове хрещення Ігор Донець і Степан Карабаш, а Юрко, який видужав, мріяв про той день, коли він зможе відзначитися в бою;
вже звикли в загоні до невтомних трудівниць Наталії Миколаївни й Стефи, які встигали доглядати поранених, прати білизну й обшивати партизанів;
вже давно поховали Вепра, Місяця й на їх посади були призначені не менш жорстокі катюги;
вже зрозумів штурмбаннфюрер Герц, що він не зможе дати ходу донесенню Осики — Єва не повернулася з службового відрядження, а радник Хауссер був знайдений у своїй кімнаті мертвим — чи то хтось його вбив, чи сам наклав на себе руки;
