Це запитання викликало в Оксани веселу, поблажливу посмішку.
— Справа не в довір’ї, а в розробленій системі безпеки. Звичайно в мої функції не входить перевірка. Для перевірки до вас повинна була прибути ще одна людина.
— Ще одна? Вони збожеволіли!
— Така система, — знизала плечима Оксана. — Вважається, що так безпечніше. Але, певне, виникли якісь ускладнення з посилкою нового агента, й перевірку доручили мені. Це виняток з правила. Я не повинна цим займатись, але ж ви самі розумієте… наказ є наказ.
— Ви що-небудь знаєте про моє завдання?
Дівчина засміялася.
— Пам’ятаєте, пане раднику, ми ще з самого початку домовились, що на деякі ваші запитання я відповідати не буду.
— На це запитання можете відповісти. Як же ви будете займатися перевіркою, якщо ви не знаєте, що я повинен зробити?
— Я маю вказівку перевірити тільки те, що вже зроблено.
— Ну, а коли я ще не встиг що-небудь зробити?
— Он як! — здивовано промовила Оксана й засмутилася, — Це дуже погано, пане раднику, де може зіпсувати наші стосунки. Я змушена буду повідомити, що ви ще не приступили до виконання завдання. Що буде далі, залежатиме від нових вказівок. Боюся, що мені доведеться сидіти тут бозна-скільки й чекати наслідків. Почнуться запитання, нагінки, а кожний сеанс зв’язку може накликати небезпеку. Ви не потішили мене, пане раднику, ні, зовсім не потішили.
Радник роздумував декілька секунд і сказав рішуче:
— Відсилайте вашу рацію. Якнайшвидше!
— Як це зрозуміти?
— Я вам дам переконливі докази, що завдання успішно виконується.
«Нарешті… Не показувати тільки, що я зраділа. І, звичайно, не треба поспішати з «відсилкою» радистів. Міфічні радисти можуть ще стати в пригоді…» Оксана відповіла заклопотано:
— Я сама хотіла б, щоб радисти якнайшвидше виїхали з міста, але поки я не дізнаюся про наслідки, про це не може бути й мови. Я не можу порушувати інструкцію.
— Добре, але ви можете дати мені слово, що вони не будуть пробувати крутити свою машину?
— Ви маєте на увазі вихід в ефір, передачі? Звичайно. Я сама боюсь відновлювати передачі.
— І що до мене для перевірки не пришлють нову людину?
— Це я можу пообіцяти вам тільки тоді, коли буду переконана, що такої перевірки не потрібно.
— Ви переконаєтесь, — кивнув радник. — Ви побачите все на власні очі.
25. ЧЕРВОНА ШАПОЧКА І СІРІ ВОВКИ
Вони зійшли з поїзда на роз’їзді, до якого з обох боків майже впритул насувався ліс. Залізнична колія пробігала тут, немов по широкій просіці. Сонце ще не зійшло, дерева стояли по пояс у прозоро-сизому тумані. Було так тихо й гарно, що Оксана, оглянувшись навколо, відчула себе щасливою. Її мовчазний супутник з неприємним, ніби наспіх вирізаним з дерева обличчям, відразу ж, не озираючись, пішов до лісу, збиваючи чобітьми росу зі стеблинок трави і лугових квітів, що похилилися на стежку. Оксана рушила слідом за ним. Позаду пролунав тоненький гудок паровоза, й смішний, майже іграшковий поїзд, зібраний з маленьких череватеньких вагонів з довгими підніжками, пішов далі. Колеса постукотіли трохи й затихли в далині.
Ось і ліс. Він зустрів густими кущами ліщини й бруслини з блідими дрібними, схожими на квіти, восковими ягодами, що тільки починали червоніти. За кущами росли великі берези, але швидко вони поступилися місцем соснам і темним ялинам з важкими замшілими нижніми гілками.
І почалася казка про Червону Шапочку…
Поїздка до цих лісових країв була цілковитою несподіванкою для Оксани. Вона довідалась про неї наступного дня після того, як Хауссер пообіцяв, що вона «побачить усе на власні очі». Радник пропадав десь до вечора, а ввечері прийшов до неї і сказав, що все готове, й через півтори години вона повинна бути на вокзалі. Там, на вокзалі, її чекає людина, яку треба називати Марком. Марко довезе її до Вепра. Саме оцей Вепр і повинен викласти перед нею всі докази успішного виконання завдання. «Про ваш виїзд уже повідомлено, вас чекають, — інструктував свою «помічницю» Хауссер. — Ви дієте від мого імені з повноваженнями інспектора. Не треба нічого розпитувати, вам усе покажуть і розкажуть. Ви тільки скажете самому Вепрові, що вас послав друг України — Малий. Запам’ятайте: друг України — Малий. Більше нікому жодного слова. Імені мого взагалі ніде не згадуйте, навіть у розмові з Вепром. Розмовляйте тільки українською мовою, ніхто, крім Вепра, не повинен знати, що ви німкеня і з якою метою до нього прибули». — «Скільки часу триватиме моя інспекційна поїздка?» — запитала Оксана. — «Це буде залежати від вас. Я б не хотів, щоб ви довго там затримувались. Стан приблизно скрізь однаковий. Усьому, що скаже Вепр, можна вірити. Єдине, чим він може вихвалятися Занадто, — це українсько-польська ворожнеча, Ця заслуга належите мені. Так і можете повідомити ваших…» — «Але ж це тільки слова, пане раднику…» — глузливо сказала дівчина, заохочуючи на дальшу відвертість. — «Я не можу вам виставити свідків, — незадоволено промовив Хауссер, — Операція здійснювалася в обстановці найсуворішої секретності. Ідея була моя, гауляйтер Кох підтримав її. Ми, німці, першими під виглядом українців і поляків почали палити села. Можете перевірити у Вепра. Він признається, хто перший розпочав різню». — «Пане раднику, ви пам’ятаєте моє попередження про взаємну безпеку? — знайшла за потрібне ще раз попередити Хауссера Оксана. — Якщо зі мною щось станеться…» — «Я гарантую цілковиту безпеку, — поспішив запевнити її радник. — Вас будуть охороняти. Радянських партизанів у цьому лісі немає. Щодо поїзда, то він приміський, таких поїздів взагалі не зачіпають. Я вам приготував документи на ім’я Надії Пилипчук».
Потім була дивна безсонна ніч у маленькому, переповненому вагоні, миготіння темних тіней за вікнами, розмови селянок про сіль і мило, довгі зупинки на станціях, і, нарешті, немов у нагороду за подорожні незручності, появився оцей казковий вранішній ліс.
Йшли вже хвилин сорок. Стежка давно вивела їх на лісовий шлях з понівеченим колесами корінням, частими вибоїнами, заповненими брудною водою. Оксана декілька разів пробувала заговорити з Марком, але той насуплювався, від чого риси його обличчя й зморшки ставали ще різкішими й неприємнішими. Він зітхав і вимовляв одну й ту ж фразу: «Е, пані, про що нам говорити?» Коли в далині на роздоріжжі показався високий, почорнілий хрест, Марко зупинився й, дивлячись на нього, зовсім по-селянському почухав пальцями потилицю.
— Заблудилися, Марку? — суворо запитала дівчина. — Ви не знаєте, де ми?
— Ні, не заблудився, тільки, здається, трохи вбік узяв.
— Нам ще довго йти?
— Зараз підводою поїдемо. Тут десь підвода нас чекає.
Але підводи не було видно, і провожатий Оксани занепокоївся. Вийшли на узлісся. Тут біля дороги стояв ще один хрест — невисокий, камінний, побілений вапном, з такою ж біленькою сліпою фігурою, біля ніг якої стирчав пучок засохлих квітів. За хрестом видніли поля і віддалік — декілька оточених садами хат. Марко тихо вилаявся, винувато покосився на дівчину, поспішно сказав:
— Почекайте тут, пані. Я швидко. Тільки з цього місця не сходьте. Зараз поїдемо.
Марко прудко побіг до хаток. Оксана підійшла до хреста. Фігура спасителя здавалася виліпленою невмілими дитячими руками, на стертому, обличчі ледве можна було помітити ніс і ямки очей, маленьку, трохи більшу, ніж кулак, голівку прикрашав іржавий бляшаний вінок. Бог. Великий, всемогутній, суворий і милосердний.
Оксана уявила, як селянки стають тут навколішки, схиляють перед камінним, побіленим вапном ідолом голови, виливають своє горе, надії та благання. Вона пригадала ще в дитинстві прочитані в книжці оповідання про тих дерев’яних божків, яких везли з собою на нартах кочовики тундри, щоб мастити їм салом рота в час удачі і бити їх ремінцем, якщо в отарі оленів починається падіж від хвороб або нестачі кормів. Оцей камінний божок недалеко втік від свого дерев’яного побратима…
Оксані стало сумно. Вона поклала портфель біля хреста й побрела між ріденьким дубняком. Коричневе, зморщене торішнє листя шаруділо під ногами. Раптом носок чобота збив щось тверде, пружне. Це був гриб з білою товстою ніжкою і маленькою, ледь пожовтілою зверху, шапочкою. Дівчина нагнулась, щоб узяти його, й відразу ж побачила другий, а трохи далі — третій під великою коричневою шапкою. Грибів було багато, вони немов миттю виростали перед очима Оксани з землі й гукали без голосу: «Ось я! Візьми мене!» Оксана кожного разу мимоволі здригалася, побачивши нового гриба, й відразу ж посміхалась йому. Ось у траві майнула червонувата голівка. Мухомор? Ні, не схоже, ніжка висока, товста, з чорними ворсинками. Оксана глянула вгору й побачила над головою тремтливе сріблясте листя. Осика. Отже, це підосичник.
