— Ти що, п’яний, друже? — Тарас відсахнувся, швидко підвів гвинтівку.
— Карась, почекай. Ти вислухай. Ти ж хлопець з головою і зрозумієш, що я тебе не обманюю. Вепр мене викликав, — ти це знаєш, — і почав питати про тебе. Я бачив, як ти кинув гранату.
— Іди ти! — відштовхнув ройового від себе Тарас. — Що ти мелеш?
— Та послухай, дурню, і не горлай. Коли б я сказав хоч слово Вепрові — зрозумів? — Карася вже не було б.
— Не лякай! Я ляканий.
— Знаю, який ти. Але я сказав Вепрові: «Ні, нічого поганого за Карасем не помічав». А як вийшов звідти, відразу ж, тебе попередив.
Тарасові здавалось, що його ноги грузнуть у баговинні. Ще один крок — і загинув. Хитро все придумано. Який негідник оцей Топірець! Спершу налякав, вирішив, очевидно, що він, Тарас, відразу ж почне тікати з сотні. Не вийшло… Тепер нова, тонша провокація — рятуй якусь там Наталію Миколаївну, дружину радянського льотчика. На почуття націлився. Ні, не вийде й цей номер. Раз стали необхідними такі фокуси, то це означає, що вони не знають точно, хто кинув гранату, тільки підозрівають.
— Слухай, друже, ти мене помилково вважаєш за іншого, — з погрозою промовив Тарас. — Ходімо до Вепра. Там усе вияснимо.
— Загинемо обидва.
— А чого тобі гинути? Хіба ти гранату кинув?
— Я ту жінку визволив. Її ес-бе заарештувало. Це наша вчителька. Мене вже шукають, напевно…
«Негідник і хитрюга, яких світ не бачив. Покласти його тут, на місці? Ні, треба вести до сотенного, розбудити Оксану».
— Ходімо до Вепра, — в голосі Тараса відчувалася злорадність. — Ходім, ходім, друже.
Топірець не рухнувся з місця, тільки тихо покликав:
— Юрку!..
Тарас здригнувся, озирнувся й побачив позаду себе темну постать. І ще хтось, теж з автоматом. Добре насіли на нього, нічого не скажеш. Він намацав пальцем спусковий гачок, набій був у стволі.
— Карась, не поспішай. Я знаю, ти не віриш братові. Я на твоєму місці теж не повірив би. А їв нас іншого виходу нема.
Трохи захриплий, простуджений голос цього, іншого, видався Тарасові знайомим,' але він ніяк не міг пригадати, де його чув. Юрко, Юрко!.. Невже це той Юрко?
— Топірець, стояти на місці. Ти — за мною! — наказав Тарас.
Вони відійшли.
— Як звати?
— Юрко.
— Де ти був уночі п’ять днів тому?
— Навіщо тобі?
— Відповідай.
— У Горяничах… — після короткого вагання відповів Юрко.
— З ким ти зустрічався? Ім’я?
— Стефа.
— Що їй передав?
— Рідний?
— А який же!
Справді, це був той самий Юрко, розмову якого Тарас чув уночі. Виходить, чув і Топірець. Ось чому він зникав тієї ночі, а потім бігав назад до села, шукав касету від автомата… І про якусь Наталію Миколаївну тоді Стефа згадала. Здається, хлопцям можна вірити. А як же з їх старшим братом, про якого казали, що він майже друг самого Баядери?
— А ще у вас брат є?
— Ясний. Його вже нема.
— Куди подівся?
— Німці повісили.
— Байка… — не повірив Тарас.
— Слово честі, — гаряче зашепотів Юрко. — Ти, Карась, вір нам. Якщо хочеш знати, старший брат мало не вбив мене, стріляв, у руку поранив. Треба врятувати Наталію Миколаївну. Це — золота людина, а може загинути. Розумієш, Степан був у ес-бе цієї ночі й визволив усіх заарештованих. Покажи нам шлях до партизанського загону й слово за нас скажи, щоб повірили. А найкраще — ходімо з нами. Адже ти тут на підозрінні. Троє нас буде — два автомати й гвинтівка. Три чоловіки й дві жінки. Дійдемо, ми тут місця знаємо.
Повернулись до Топірця. Тарас змусив детально розповісти про вчительку й про те, що відбулося в ес-бе.
— Ось що, хлопці, — сказав він рішуче. — Я вам зараз нічого обіцяти не можу. Чекайте мене тут.
— Слухай, Карась, не крути, — схопив його за груди Топірець. — Нам потрібна, ясна, тверда відповідь.
— У мене що — всі відповіді готові в кишені лежать? Якщо ви мені не вірите, то як я вам можу довіряти? Сказав — прийду. Чекайте.
Двоє вікон штабної хати були освітлені. Там біля Вепра чергували лікарі. Біля ганку стояв вартовий. Тарас пройшов повз нього, вартовий навіть не окликнув його. Вояки…
Тополя зрадів зміні, відразу ж пішов відпочивати.
Тарас перечекав хвилини дві й наблизився до вікна. Вікно було відчинене.
— Щось трапилось? — почувся голос Оксани, й її рука трохи підняла краєчок фіранки.
— Так. Надзвичайна подія.
— Розказуй.
Оксана вислухала розповідь Тараса, не перебиваючи. Запитала:
— Ти їм що-небудь сказав про мене?
— Що я — маленький?
— Гаразд, я їх відішлю до загону. З однією умовою — нехай раніше знищать банду Місяця.
— Та їх же тільки двоє… — здивувався Тарас.
— Буде троє.. Підеш з ними. Вранці одержиш дві гранати. Чого мовчиш? Злякався?
— Нітрішки.
— Візьмеш Галю. Їй повинні бути відомі адреси місцевих підпільників, вона йшла до них. Можливо, допоможуть вам. Якщо буде виконано цю умову,’ тільки тоді я зможу послати до партизанського загону братів Ясного. Шлях буде легким. Збір біля хутора Вишневого. Все зрозуміло?
— А як же ти?
Оксана тихо засміялась.
— Це вже моя турбота, друже Карась.
Хлопці чекали Тараса на тому ж місці, але появились не відразу, пересвідчились, чи не йде хто за ним слідом. Швидко відійшли глибше в ліс. Тарас виклав свої умови. На його подив, брати не стали довго обговорювати цього питання й вагатися.
— Ну як, Юрку? — запитав Степан.
— А що тут думати? — загорівся Юрко. — Їх зараз там вісім чоловік. У нас буде дві гранати. Нападемо несподівано. Зробимо. Вони ж боягузи, слово честі. Звикли тільки проти беззбройних воювати.
Домовились, куди повинен буде вийти ввечері Тарас. І розійшлися, міцно потиснувши один одному руки.
31. СИЛА І ТВЕРДІСТЬ ВІРИ
Лише двоє втекло від переслідування.
Можливо, вони виявилися найбільш хоробрими й спритними? Ні. Можливо, більше від інших любили життя? Ні. Їм просто пощастило. Ті, що загинули, прикривали їх відхід. Кожний по-своєму.
Сидоренко чинив опір до останнього подиху й затримав Довбню. Оточенець, який розгубився і почав утікати пізніше від усіх, відвернув увагу вцілілих охоронників Вепра, став мішенню для перших автоматних черг. Поранений Колесник заліг, відстрілювався й затримав погоню. Ахмет знищив вівчарку.
Втекли власовець і Пантелеймон. Не. знали вони, чому татарин, який біг попереду, раптом кинувся назад: Ахмет не міг залишити пораненого друга, хотів йому допомогти. Але Колесник зрозумів, що порятунку для нього нема, й, випльовуючи кров з рота, люто крикнув Ахметові, який намагався підвести його:
— Тікай! Прикрию.
Ось тому Ахмет опинився позаду Пантелеймона й власовця, і вівчарка наздогнала саме його. Татарин зумів відірвати її від себе, схопив покусаними руками за нашийник і розтрощив голову лютого пса об стовбур бука. Майже в ту ж мить його скосила автоматна черга.
Не знали вони, ці двоє, яким пощастило втекти від смерті, й того, що цівку одного з націлених на них автоматів відвела радянська розвідниця. Вона раніше від бандерівців, які сиділи поруч з нею на возі, зрозуміла, що це за люди біжать лісом, тому й огріла батогом коней, перш ніж палець бандита натиснув на гачок.
Пантелеймон і власовець знали одне: смерть десь там — позаду, за плечима, й треба втікати від неї.
Майже добу йшли вони, не зупиняючись надовго, тримаючись північно-східного напрямку. Йшли мовчки, як два сторожких нічних звірі, час від часу прислухаючись, пильно позираючи на всі боки.
Власовець ніс гвинтівку на плечі. Він був поранений у ногу нижче стегна й дуже шкутильгав, але спочатку йшов так швидко, що Пантелеймон ледве встигав за ним. Страх підганяв їх. Їм здавалося, що погоня наступає їм на п’яти й ось-ось пролунає позаду нетерплячий гавкіт вівчарки.
Тільки коли настала темрява, вони насмілилися зробити коротку зупинку. Відсапались. Власовець роздер сорочку й перев’язав ногу. Відразу пішли, далі.
