Неля уявила собі, що земля під тими старезними деревами вкрита темною, цупкою травою, вічно холодною
і ніколи не в'янучою. Сонце, мабуть, не зогріває там землі, навіть коли стоїть у зеніті.
Далі простягався монастирський город, огороджений парканом. Деякі дошки в паркані світились широкими шпарами, крізь які видно було, як пораються на вже майже оголених грядках з закатаними рукавами сестри-послушниці. На відміну від звичайних черниць вони носили ясно-сині ряси. Неля знала, що послушниці рекрутуються з простих, без середньої освіти, дівчат, які, навіть прийнявши сан, виконують роботу прислуг. Неля відвела очі від цієї картини. Вона видалась їй надто буденною, надто близькою до світу, з яким вона збиралась розпрощатись.
В середу, двадцятого жовтня, Неля постукала в браму — потягла за ручку дзвоника до монастиря василіянок.
Перший дзвінок не викликав ніякого відгомону. Неля смикнула ще раз, а потім ще раз поквапливо потягнула за ручку.
Здивована таким нетерпінням, сестра-воротар відчинила браму. Кирпатенький, злегка заломлений ніс, бліде лице з свавільними вусиками в кутиках рота не зробили на Нелю черничого враження.
— Я хотіла б побачити матір ігуменю…
— Матері ігумені немає — чемно відповіла черничка, а пальці її тим часом поспішали вже перекрутити ключ у замку.
Але тут прочинились двері навпроти (досі Неля їх не зауважила), і молода жінка запитала:
— Хіба сестрі Єренеї не відомо, що в деяких справах я заступаю матір ігуменю? Прошу, — звернулась вона до Нелі, наче б ці відвідини були давно умовленою справою, — прошу до кабінету.
Кивнула Нелі на фотелик веселого зеленого кольору, а сама стоїть, сховавши руки в рукави ряси. Мабуть, дуже короткозора, бо все мружить очі.
Велика шафа з розкішно оправленими книжками має навстіж відчинену одну половинку дверцят. Це справляє приємне враження. Книжки не виглядають, як мертві предмети за скляними гратами, хоч, можливо, мало хто торкається їх. Такі вони новенькі і пишні у своїх блакитно-золотих плащиках.
В кутку стоїть пальма. Ні, не пальма, а якась дівоча рослина з широко розгалуженим листям. Вона здається сумною, незважаючи на достаток сонця і велику чистоту довкола. Стіл застелений вишиваною, з ще блискучими слідами від прасування, скатертю. На столі — залізний ножик-жабка, що його на селі має кожний пастух. Над дверима — чорне розп'яття. Христос на ньому врівноважений і має майже задоволене обличчя.
— Чим можемо вам допомогти, пані? — таке запитання заохочує до сповіді і водночас бентежить. Неля підводить очі і не бачить нічого, крім білої смужки рук у рясі.
Силкуючись говорити спокійно, Неля мимоволі поворушилася.
— Я хотіла б вступити у монастир, як новичка…
— Гарно, — не дивується сестра, і це здається Нелі нещирим. Приходить їй знічев'я думка, що те мруження очей зовсім не наслідок короткозорості. — Скільки вам років?
— У травні минуло дев'ятнадцять. Два роки тому здала матуру у приватній дівочій гімназії, — додає від себе.
Напевне знає, що з матурою матиме більше шансів потрапити до монастиря.
— Чому ви хочете вступити до монастиря? Що спонукало вас до цього поважного наміру?
Кров припливає до голови. Запитання сестри здається їй непристойним. Не гідним хреста на її грудях. Сестра помічає це і усміхається розуміюче:
— Ви не дивуйтесь, що я вас про це питаю. Хоч, ясна річ, мета й спонука повинні бути тільки одні, але дуже часто трапляється, — сестра підходить до столу, складає ножик і ховає його до шухляди столика, — що люди зі світу (знову поблажлива усмішка) вважають монастир за санаторій, де лікують рани, завдані життєвим розчаруванням, — до нещасного кохання включно. Це романтичне і трохи застаріле уявлення про мету й завдання черничого життя, — посуворішавши, закінчила сестра. Руки знову сховалися в рукави ряси.
Неля стривожилась.
Сестра осуджує тих, що їх приводить сюди розчарування. А хіба задоволені своїм життям, щасливі люди шукають дороги у монастир? А що привело сюди її саму? А хіба коли б у Нелі було все гаразд у житті, коли б жив татко й не було б (ах, як би то зробити так, щоб і з пам'яті викреслити!) цієї гидкої історії з маклером, хіба вона прийшла б сюди?
— Я, — зам'ялась Неля, час від часу позираючи на сестру, наче міркуючи, наскільки можна відкрити перед нею своє серце, — я… не знаю, як бути… Я теж зазнала великого розчарування в житті…
Під білою, прозорою шкірою на обличчі сестри запульсувала жива кров.
— Нещасливе кохання? — запитала з опущеними очима.
— Ні, — таким самим тихим голосом відповіла Неля.
Сестра підняла повіки й подивилась на Нелю сірими, розумними, проникливими очима.
— Тоді я не уявляю собі, яке розчарування могло спіткати таку особу, як ви. Молода, вродлива, напевно, не помилюся, коли скажу — й багата особа…
Неля не спростувала цієї останньої неточності. Не хотіла поки що виявляти ні свого походження, ні прізвища.
— А може, у вас, — знову той проникливий холодний погляд, — надто розвинена фантазія? У вашому віці трапляється… Може, вам лише здається, що ви розчаровані життям? Ви ж його ще так мало знаєте.
— Мені не здається, — відповідає чемно, як учителеві під час уроків, Неля. — Я впевнена, що мені не здається.
Сестра обійшла столик і стала навпроти Нелі, освітлена анемічним жовтневим сонцем. Все на її блідому через брак повітря і сонця обличчі здавалось штучним. Навіть густі рівні брови були наче наліплені.
— У вас трапився гріх, і ви… ви хочете спокутувати його в монастирі?
Неля почервоніла, їй відразу ж стало гаряче.
— Я не согрішила, прошу сестри.
— Ага, ви просто відчуваєте в собі покликання служити Христові?
— Я хочу служити справі… Я думаю, що було б…
— «Справі»? — досить нетактовно перебиває її сестра. — У нас немає і не може бути інших справ, крім спасіння душ і служіння царю землі й неба — Христові. Я жалкую, що якраз відсутня мати ігуменя. Вона б пояснила вам все це глибше. Але я можу попросити сюди отця редемпториста [162] що саме проводить у нас закриті реколекції [163] для пань. Якщо бажаєте…
Неля не встигла висловити своєї волі, коли до кімнати увійшов чернець.
Це був красивий якоюсь жіночою вродою високий мужчина з помітним вже ожирінням. Він глянув на Нелю, і його очі спалахнули наче від магнію, але тут же сховались за лицемірно опущеними повіками.
— Прошу отця, ось ця дівиця, — голос у сестрички шовком стелився перед ним, — задумала вступити у монастир. Оскільки матері ігумені немає, отець зволили б поговорити про обов'язки монашого стану, бо молода особа… мабуть, не здає собі справи… Отець дозволить мені піти?
Вона склала руки на грудях і безшелесно вийшла, наче випливла з кімнати. І хоч двері замкнулись за нею, в Нелі звідкись взялося прикре чуття, що сестра підслуховуватиме їхню розмову.
Монах не сів, а граціозно сперся об поруччя важкого, з високою спинкою крісла.
— Я хотів би знати, що вас привело, дитя моє, до цього дуже поважного, дуже-дуже серйозного кроку?
Монах перехилився через спинку в бік Нелі, і на неї війнуло запахом добірного салонного тютюну.
Неля, яка ще задовго до цього дня приготувалась до цього питання, тепер завагалась, бо не знала, як із завченої відповіді викинути слова «справа».
— Я хотіла посвятити себе молитві за тих бідних дівчат, що… — вона шукала вислову, який крутився в голові, збентежена поглядом отця, що безцеремонно ощупував її постать, — за тих бідних, що… що… пропадають у гріху нечистоти… За малолітніх нещасних… що торгують ними десь там… У Токіо!!! Бомбеї… Стамбулі… не знаю ще де…
— І ви вирішили спасти їх своїми молитвами?
І хоч його голос прозвучав ніби серйозно і питання було доречне, Неля відчула, що він глузує з неї.
— Бомбей, Токіо, Стамбул… Можна б додати ще Касабланку, Каїр… А чи задумувались ви над тим, дитя моє, що ви хотіли допомогти їм спасти свої тіла, а не душі?
