— …бунтівничі серця…
— «Серце Ісуса, найлагідніше, найтерпеливіше, найпокірніше, найчистіше, як же ж не подібним є ще моє серце до твого!»
— «О найсолодше серце Ісуса, світлом свого серця просвіти мене».
— …просвіти мене.
— «Терпінням свого серця сокруши мене».
— …сокруши мене.
— «Кров'ю свого серця облий мене»…
— …облий мене.
— «Водою свого серця обмий мене».
— …обмий мене.
— «Заслугами свого серця у святи мене».
— …усвяти мене.
— «Хрестом свого серця скріпи мене».
— …скріпи мене.
Молитва тягнеться й тягнеться, і, здається, кінця їй не буде. Неля, що мала повторяти слово у слово, вимовляє тільки останні слова, й то не вимовляє, а лише беззвучно ворушить губами. Фізична втома викликає байдужість до всього, що навколо неї діє. Одноманітний, ніби капання каплі з стріхи, текст молитов ввів Нелю у такий стан душевної тупості, де завмирає всяка воля до опору. Залишилося одне бажання: на щось зручно спертися головою і заплющити очі.
— Я бачу смиренність на обличчі вашім. Я читаю в ваших втомлених очах жаль і бажання щирого каяття. О, я серцем чую, як ви прагнете через святу сповідь скинути тягар з серця, що стільки часу гнітить вас. Так, дитя моє?
— Так.
— Продовжимо, отже, святу сповідь. Ви стояли близько до гріха нечистоти. Прошу вас, відповідайте на моє питання: так?
— Так, — змученим, чужим голосом відповідає Неля.
— Виновник був мужчина чи жінка?
«Жінка? Про що він питає? Як може жінка бути виновником?»
— Чого ви ще надумуєтесь, дитя моє? Я спитав вас: мужчина чи жінка?
— Мужчина.
— О, не мужчина, дитя моє, а сатана в образі людини. Гарний, молодий, майстер володіти улесливим словом обплутав вас сіттю свого чару, як павук свою жертву, а ви, наївне, невинне дитя, довірились йому? Так, дитя моє? Чого ви мовчите? Невже ж диявол знайшов собі доступ до вас у цьому святому місці й знову скував вам серце?
— Ні…
— Що «ні», дитя моє? Ви хочете сказати, що хоч і поведінка ваша була грішною, але не дійшло до остаточного? А щоб б ви подумали, дитя моє, про людину, яка з помсти зранила ближнього дуже важко, однак не вбила його? Не зробила вона важкого злочину? Дитя моє, я не розумію вашої мовчанки. А може, ви хочете сказати, що він не був молодим? Ви це хотіли сказати, так?
— Так.
— Ах, тепер я вас розумію, дитя моє! Винуватець — це літній чоловік, якому ви довірились, як батькові. Чи так, дитя моє? Той злочинець під якимось приводом заманив вас на свою квартиру. Так, дитя моє?
Неля заперечливо хитнула головою. Вона поволі стала відчувати, як її покидає сонливість, що ніби пеленою була окутала її свідомість. З радістю переконалася в цьому.
— Ніхто мене не заманював…
— Розумію вас, дитя моє. Це він, лис, закрався у ваш дім, коли нікого не було вдома?
— Ні… ні…
— О дитя моє, мені залишається думати, що ви самі прийшли до нього. Так?
— Так.
— Так?! О, крига фальшивого сорому, що сковувала ваше серце, розтаяла, і ви заговорили. Я слухаю, слухаю вас, дитя моє…
Неля поволі звелась на ноги. Так ослабла, що аж вхопилась за поруччя крісла, на якому щойно сиділа.
— Що з вами, дитя моє? Ви ж перериваєте святу сповідь. Що сталося?
— Залиште мене… Ще трохи — і я буду кричати… Страх, що відбився на його виплеканім обличчі, цим разом не удаваний. Він метнувся до дверей, а за хвилину в кімнаті була вже сестра.
— Сестро Макаріє, цій дівиці треба відпочити. Заведіть її в сад, хай походить трохи, а пізніше подбаєте, щоб вона була на вечірній науці реколекції для пань. Це буде не раніше як за годину… Дівчина, — він подав потаємний знак черниці, — потребує моральної підтримки.
— Я хочу додому, — заговорила Неля рішучіше. — Пустіть мене додому.
Сестра Макарія кліпнула очима, що означало: «Так, ви підете додому».
— Ми нікого не держимо тут насильно, і вас не будемо держати, але на вечірніх реколекціях ви побудете. Потім докінчите святу сповідь і підете додому.
«А звідкіль ти знаєш, що я сповідалась? Таки підслуховувала?»
— Підемо, — сестра Макарія взяла Нелю легенько за плече, — підемо в сад.
Монастирський сад був багато де в чому подібний до того, яким його вирисувала Нелина уява.
Крислаті крони дерев, покручене віття, пов'язане вгорі суцільним плетивом, крізь яке просочувалося сонце, мов крізь велике решето. Всі дерева, здавалось, були ровесниками. Великий порядок і акуратність панували в цьому тихому, відгородженому від світу саду. Дерева були дбайливо підчищені. Зрізи всохлих гілок обліплені глиняним пластиром, земля біля коренів скопана і удобрена, а купки попелу свідчили про господарські запобіжні заходи. Дерева тихо розмовляли поміж собою, як і личило в їхньому поважному віці. І тільки час від часу якесь з них підносило голос на тон вище.
На зеленій шорсткій траві, що справді своїм ростом нагадувала рід мохів, то тут, то там лежали, немов повтикувані для краси, цитриново-червоні яблука та круглі, подібні до картоплин, груші.
Краєм саду йшла викладена камінними плитками доріжка. Ні одна травинка не пробивалась поміж чистих, дібраних не тільки за формою, але й за кольором плиток. В саду стояла прохолода, але вона йшла не так від землі, як від оброслих мохом мурів, і тому не мала духмяного запаху чорнозему, а тхнула грибами.
Скісне проміння освітлювало тільки половину саду. Саме тут, у мурі, була хвіртка з високим порогом, подібна до вікна, яке вело у город. Хвіртка була з масивними скобами для замків і, напевно, міцно замикалася на ніч, але тепер була відчинена. Сестри-послушниці вносили через неї коші з білими, вже почищеними головами капусти.
Неля переступила високий поріг і опинилася на городі.
Дві загорілі на сонці, майже однакового росту послушниці, що їх черничі плаття робили схожими з обличчя, запитливо подивились спочатку на Нелю, а потім одна на одну.
Неля вирішила не вітатися з ними і взагалі не помічати їх присутності, щоб уникнути будь-яких запитань.
Що б могла відповісти, коли б запитали, кого шукає, чи не заблукала часом?
Сестрички не брались за роботу, а стояли з опущеними долу руками, чекаючи, що Неля сама звернеться до них.
Неля, вперто не помічаючи їх, розглядала город. Паркан був досить високий, але в одному його кутку височіла купина компосту… Неля, не довго думаючи, попростувала до неї. Сестрички здивувалися ще більше. А Неля, повернувшись до них спиною, простує картоплинням. Грудки землі сиплються їй у черевики, нога, не звикла до нерівного грунту, спотикається, а Неля йде в наміченому напрямі, як за компасом.
Купина зблизька виявляється значно вищою.
Притримуючись за паркан, Неля видирається на неї. Струхлявілий бур'ян всуміш з глиною западається під ногами, як трясовиння. Нарешті Неля хапається за дашок паркана, перекидає ноги і вже висить по той бік. До землі не так далеко, але вся вона вкрита буйними і дорідними зарослями будяків та кропиви, підживленими, мабуть, соками тієї компостної маси. Неля хвилину повисіла у повітрі. Руки починають мліти, а вона не наважується скочити додолу. Врешті руки не витримують, і Неля падає у кропиву. Через панчохи відчула її пекучі уколи. Вибравшись з небезпечного місця і сяк-так причепурившись, вона ще раз зазирнула крізь шпарку в паркані. Одна з сестричок ще дивилася в Нелин бік, а друга, підібравши спідницю, чимдуж поспішала до монастиря, мабуть, сповістити про втечу.
Нелі довелося чимало покрутитись, поки вона вибралася на вулицю. Дивно, що місто, таке знайоме з обличчя, видалося чужим, коли повернулося до Нелі спиною, тобто городами та подвір'ями.
Дома ніхто не спитав Нелі, звідки в неї глина на черевиках і чому панчохи обліплені будяками.
Сталося так, що на другий день після цієї історії з монастирем прибігла до Річинських Оксана. З галасом, червона від обурення, почала нарікати на брак патріотичних почуттів в української нашівської інтелігенції.
— Це ганьба, скандал, щоб не було кому носити обідів політичним в'язням. Пані охоче дають щотижня по черзі обіди, але годі вимагати від них, щоб вони ще й самі носили їх у тюрму. А вас п'ятеро сестер сидить, і жодна не може цим зайнятись!
