— Маркіяне! — скрикнула і впала йому на груди, щоб там сховатися перед ним же самим.
Івашків непоквапно притиснув її до грудей. На Нелю вдарило запахом давно не митого людського тіла й поганого тютюну.
— І що там? — запитав голосом, що відразу опам'ятав Нелю. Підвела обличчя з його грудей, доторкнулася до чогось чорного й колючого. Тоді помітила пасмо білявого волосся, що звисало над чолом.
Його подряпана щока, сморід, що йшов від зеленкуватого одягу, брудний комір сорочки раптом здалися зовсім неістотними. Це були далекі речі, що не належали до Маркіяна Івашкова. Все те було наче силоміць йому накинене, щоб його принизити й змінити. Тільки тембр і глибина його голосу залишились єдино дійсні, і в них містилась вся питома вага Маркіяна Івашкова.
— Мама дуже турбується… мною?
Була вдячна, що так зручно дав їй знати, що має маму.
— От як мама. Хіба не знаєш?
— Поїдь до неї, — попросив. Взяв Нелю за підборіддя, пильно подивився на неї. Очі мав, як не дивно, ясно-чорні, начеб уже поза межами всього людського.
Неля притакнула. Знала, що зробить все, чого від неї вимагатиме. Почувала, що для нього справді має значення, аби вона відвідала його маму. Чекала чомусь, що він запитає про Орисю. Не запитав. Можливо, не знав, що його дівчина вийшла заміж якраз за Нелиного свояка.
— Тільки ти зійди на зупинці Мокра, бо від станції Березці далі йти…
Нелі здалося, що він уперше глянув на неї уважніше.
— Яка ж ти гарна стала! — сказав радо і вдруге, тепер уже так поривчасто, що аж збентежив Нелю, притис її до грудей, незграбно поцілував у самі уста. Поцілунок той мав виразно солоний присмак.
— Кінець, панство! — чи Нелі здалося, чи Янічек справді підвищив голос.
— Ім'я твоє? — шепнув їй до вуха Івашків.
— Неля…
Мала враження, що почув це слово як «Еля».
Ще одні, цим разом останні двері у брамі, і ще один, теж останній, тюремник.
Гранчасте підборіддя, над яким звисає злий ніс (верхня частина обличчя сховалась під кашкетом), криє вузенький проріз рота, промимрило ніби про себе:
— Така млода… така слічна [167]… цо она тутай шука…
Неля мимохіть повернула до нього обличчя, але ключ заскреготав у замку, і вона побачила білий від сонця тротуар по той бік вулиці.
Впало в очі, що каштани перед тюрмою коричневі від плодів. Такого урожаю каштанів Неля не пригадує собі за все своє життя. Чи буде йому чутно в камері, як вони падатимуть?
Над'їхав з морозивом у візочку хлопець у брудному фартусі і з веснянкуватим носом. Неля щойно тепер осмислила слова тюремника: їй може загрожувати небезпека? Вона може якимсь чином сама опинитися в тюрмі?
Але ж вона цього хоче! Ясно, що коли доля поставить перед нею вибір: життя з ласки Катерини чи тюрму, то вона обере тюрму!
До того ж прохання «нареченого» якоюсь мірою зв'язало її з цим місцем. Оте несподіване вторгнення в чуже життя немов розсунуло вузькі рамки дотеперішнього Нелиного буття. Створилася вигідна для Нелі відстань між її особою і світом Безбородьків та Суліманів. Поміж ними, саме на тій вузькій межі, й містилося оте невідоме, єдиним уособленням якого було заросле обличчя Маркіяна Івашкова.
* * *
Коли вперше після великої перерви Безбородько знову з'явився у Річинських, застав у салоні саму Катерину. Видно було, що чекала на нього, але словом не обмовилась, чому не приходив так довго.
Ідучи до Річинських, Безбородько випив для відваги кілька чарок французького коньяку.
«Як вони мені полегшують дорогу», — подумав з хмільною безпосередністю.
Катерина схопилася назустріч. Помітив на ній новий претензійний комірець, і це тільки підсилило його нехіть.
Ніби скоряючись чужій волі, обійняв дівчину за плечі і посадовив напроти себе.
— Що ж там, дівчино? — наблизив своє обличчя до Катерининого. Носи їх майже стикались. Безбородько бачив її великі зелені очі, але й бачив темні плями на її обличчі. Скривився від внутрішньої огидливості, ніби побачив уперше цей брак краси.
— Ти пив, — вимовила збентежена Катерина, намагаючись вирвати свої руки з його долонь.
— Я пив, але п'яний буду тільки тобою, — знову, ніби виконуючи чийсь наказ, повторив Безбородько. Відчув огиду до самого себе за ці слова.
Катерина посміхнулась, приємно засоромлена. Усміх на тому веснянкуватому обличчі немов повернув Безбородькові владу над собою. Постало в ньому нестримне бажання штовхнути Катерину від себе аж до протилежної стіни, але натомість, знову-таки проти своєї волі, притягнув її до себе.
І коли так майже лежала на ньому, пригадав Безбородько служницю родини, де вчив колись синка. Служниця та звела його, коли йому не було й шістнадцяти років…
Кров ударила Безбородькові в скроні. Мало тямлячи, що робить і кого має перед собою, почав безладно й дико цілувати Катерину.
Катерина, приголомшена в першу хвилину цим нападом, тепер вирвалась з його обіймів з такою силою, що перекинула столик.
Від грюкоту того Безбородько отямився. Витер спітніле чоло і машинально поправив краватку. Тепер обоє пересіли на диван, немов заспокоєні, але почервонілі й задихані.
Безбородько радів. Доля і в цьому випадку виявилась рідною мамою для нього. Катерина перестала бути петлею довкола шиї, що мала принести визволення від клопотів і моральну смерть.
Він розумів: потрібний ще якийсь час, поки він призвичаїться до цього обличчя. Але тіла її вже прагнув, а це було для нього чи не найважливіше.
Безбородько обійняв Катерину так, аби кожної хвилини, коли б хто рипнув дверима, міг вихопити свою руку, і, притискаючи долоню до її пишних грудей, прошепотів, маючи перед очима тамту дівку в червоній спідниці:
— Коли вже нарешті будеш моєю?
Катерина не могла відразу відповісти на це несподіване запитання. Була просто приголомшена.
Чи любила Теофіла? Чесно кажучи, сама не знала цього. Не знала іншої любові, крім почуття до Безбородька. Тому не могла порівняти, не могла знати ступінь напруги того почуття.
Одне знала напевно: ніколи не могла б погодитись з тим, аби він одружився з ким іншим.
Чимало пліток ходило в містечку довкола цього кохання, чимало людського здивування, чимало заздрощів, чимало було витрачено енергії, аби зліпити чи розбити цей інтерес, аби Катерина на хвилину могла припустити можливість невдачі.
Якийсь час Катерина перебувала в забутті. Згодом, врівноважившись, зрозуміла, що її вінчання з Теофілом якщо взагалі і має колись статись, то тільки тепер, згарячу, коли він горить до неї і коли… матеріальний стан родини можна ще маскувати деякою невпорядкованістю спадкових справ…
Зітхнула виразно і вже сама притулилась до нареченого.
— Якби ти того хотіла… так я… — прошепотів, лоскочучи вустами її шию, — то ми… могли б навіть тепер повінчатись.
Катерина удала велике здивування, навіть відсахнулась од нього:
— Тепер? Та ми ж у важкій жалобі… Ти не забувай, що татко був священик, і то ще й канонік…
Побачила, як нахмурився, і, до нестями щаслива, що вона так важить для нього, поспішила додати:
— Добре… я поговорю з мамою… Щоб тільки не було зайвих пліток з цього приводу…
Замість відповіді міцніше притис її до грудей.
— Плітки? — засміявся. — Могли б пошкодити панні Катрусі Річинській, але пані докторовій Безбородько не вдіють вони нічого…
* * *
Для розмови з Оленою Катерина вибрала годину на цвинтарі, при могилі батька.
— Мама знає, Філько хотів би вже повінчатись…
Навмисно відразу ж приступила до справи, щоб тим звичайнішою здавалась вона.
Олена спочатку не второпала, а схопивши суть сказаного, почервоніла.
Маючи на думці інше, вголос сказала:
— Це не любов. Любов повинна бути терпеливою і вміти чекати.
І водночас подумала про Ореста Білинського й себе. Якби тоді хто навчив її чекати… якби…
Катерина подивилась на маму з неприязним співчуттям. Не зневага навіть, а просто якась ще не усвідомлена огидливість накопичувалась у Катерини до цієї незрілої, до смішного наївної людини, що дарувала їй життя.
