— Мама знає тільки таку любов, яка була тому тридцять літ. Тепер чоловіки інакше дивляться на ці справи. І якщо мама хоче, щоб Філько оженився зі мною, то мама повинна сприяти нам всіма засобами.
Олена підвела здивовані, справді смішні очі.
— А що я маю хотіти? Я? — була прикро вражена таким докором. — Я? Я не думаю, — махнула рукою у повітрі, — жодної з вас намовляти чи відраджувати занадто… Це справа кожної з вас. Коби тільки не так швидко оце заміжжя… Але, богу дякувати, маєш уже багато за двадцять… Скільки часу вже любитесь… Ти сама вибрала його… Покійний татко хотів цього зв'язку, то що мені може залежати на тому? Ні, я присягла собі, як от тобі кажу, що жодну з вас занадто намовляти чи відмовляти не буду. Ідіть за голосом серця, щоб потім… колись… Але все ж таки належить додержати якоїсь форми… Я не знаю, що скаже на це довколишнє священство, якщо дізнається, що ти за три місяці по смерті татка стала під вінець. Я іно це одне застереження маю…
Олена сиділа на ослоні біля гробівниці, задивлена у зеленаву синь, очищена і жертовна. Дивувалась лише, що рідна дитина не розуміє її.
Катерина хвилину придивлялась до матері з лихою цікавістю. Потім стало їй смішно. Просто смішно.
Олена, ображена, ворухнулася на ослоні. Тоді Катерина сіла й собі поруч. Олена схопилась, начеб піти. Дочка безцеремонно притримала її за руку:
— Хай мама не йде. Мені треба поговорити з мамою… зовсім відверто. Дома не можна цього робити хоч би з огляду на Мариню…
— То добре, — погодилась Олена, але по ній було видно, як приголомшила її звістка дочки.
Катерина злагідніла.
— Мусимо, мамо, заглянути правді у вічі, і на це нема ради. Це неприємні справи, тим більше для мами, що з такими речами ціле життя не мала нічого спільного. Але так мусить бути.
Дві великі сльозинки покотились по Олениному обличчі. Плакала за Аркадієм.
Якби він жив, то, напевно, захистив би її тепер перед цим нападом. Ціле життя оберігав і захищав її, як квітку в оранжереї, лише вона не вміла цінити того.
Олена витерла очі білою хустиною з чорними, жалобними беріжками.
— Слухаю тебе, Катрусю…
Катерина пересіла, щоб мати Олену перед собою.
— Нам, мамо, нема чого в цюцюбабку бавитись. Ми заборгувались по вуха, і єдиний для нас вихід, єдиний рятунок — це моє подружжя з Фільком.
Олена, що досі, здавалось, не слухала, раптом зацікавилась.
— Та чекай… А хіба… у Філька є зайві гроші? — запитала з наївністю, що вивела Катерину з рівноваги.
— Господи, як мама нічого не розуміє! Таж у Філька є свої борги, може, ще пекучіші за наші…
Олена звела брови вгору, що й надало їй вигляду дозрілої жінки.
— Ти маєш рацію, я, доправди, нічого не розумію. Ти мусиш за нього передчасно заміж іти, бо в нас є борги… Він знову мусить ще перед кінцем жалоби одружитися з тобою… тому, що в нього борги… Але чекай, — пригадала щось Олена. — А наші папери? Таж мені треба тільки з Орестом Білинським побачитись, і все буде добре, — закінчила бадьоро.
Дивувалась лише, як Катерина могла забути про це джерело.
— Хай мама дасть спокій… з тими паперами…
— Що то значить? — зблідла Олена. Настрашилась, що, може, Орест Білинський її обдурив. — Чи ж би… меценас Білинський…
— Причому тут мамин Білинський? Просто ці цінні папери — тепер без ціни. Розуміє це мама?
— Тепер уже розумію, — з полегшенням зітхнула Олена, — аякже, тепер уже розумію. Я лише не розумію, як же можемо так заборгуватись? Хто, властиво, ті борги робить? Прецінь, це сама мусиш визнати, ніколи ми не жили так ощадно і скупо, як тепер… Хіба без мого відома котрась з вас брала у борг… Бо щодо мене… щодо хатнього господарювання…
— Але ж, мамо! Чи мама не розуміє, що боргів не треба було робити, бо татко залишив нам уже готові борги! Чи мама знає, — Катерина навіть на цьому безлюдді знизила голос, — що Марині за півроку не плачено. Скільки мамина удовина пенсія становить? За будинок треба платити сто двадцять п'ять щомісячно. Чи мама розуміє, в якому ми становищі?
Розпачливому голосові Катерини відповів лагідний Оленин:
— Ти кажеш, що за будинок так багато. Або то ми мусимо займати весь будинок? Покійний татко любив, щоб було багато кімнат, багато простору, але мені байдуже… Я тобі скажу: якщо ідеться про мою особу, то я б воліла жити десь на передмісті. Мати городчик перед хатою… Пригадую собі, які малесенькі кімнатки були на лісництві у моїх опікунів, а було так приємно. Якщо для нас тяжко оплачувати такий великий будинок, то можемо перенестись кудись на передмістя… хоч би першого — про мене. Може, Філько чув коли про такий будиночок…
— Та що мамі бог дав? — скрикнула Катерина. Губи в неї відразу побіліли. — Фількові говорити про такі речі? Гарно постелила б мені мама і… собі. Хай мама тільки пригадає собі, що йому татко пообіцяв, як тільки заносилось на те, що він буде старатись о мене.
Чужа, зловтішна усмішка заграла довкола Олениних уст. Канадець хотів брати її в одній сорочці.
Богослов Річинський аж образився був, коли тітка Ладикова почала обчисляти перед ним, що Олена, хоч і сирота, одержить у посаг.
Орест Білинський, якби на тому стало, теж не питав би за посагом. Олена, забуваючи, що ця негарна дівчина — рідна дитина, доля якої тісно переплітається з її власним завтра, тріумфувала, як жінка. Може, вперше у житті чітко і приємно відчула свою вищість, свою винятковість над своїми дочками.
Перемога, замість зробити Олену лагіднішою, напустила в її серце солодкої отрути:
— А я була переконана, що ви так любитесь. Була б ніколи не сказала, що Безбородько такий матеріаліст…
Катерина відчула, що це не випадковий укол.
«За що вона так мститься?»
— Це не він матеріаліст, але я… ми… І не він нас, але ми його вводимо в оману. Коли Філько заручався зі мною, то він не питав про придане.
— Так? — запитала безжурно Олена і чомусь взялася скубти траву, якою вже обросла стежка. — Хіба тоді він пам'ятав, що з ним діється?
— Що з мамою сьогодні? — вороже запитала Катерина. — Чого мама така ущиплива? Чи мама не розуміє, що тут йдеться не тільки про мою майбутність, але й про мамину забезпечену старість? Мені має мама за зле, що я хочу прискорити наше вінчання, але мама не розуміє, що коли ми з тим вінчанням зачекаємо ще рік, то Філько взагалі не ожениться зі мною. Бо не зможе оженитись. Ще місяць, ще два — і всі в місті знатимуть, що ми — жебраки, а лікар, хоч який би був закоханий, не може оженитись з голою панною, бо сам вийде на жебрака…
— А от Мажарин теж лікар і, напевно, знає, що за Славунею не візьме доларів, а як вони гарно любляться…
— Ей, мамо, я не хочу думати, чим скінчиться та гарна любов. Згадає мама моє слово…
Олена не хотіла цього чути. Підвела голову і стежила за парою горобців, що чубились на сусідній калині.
Потім, поминувши Славу й Мажарина, вернулась Олена до справ Безбородька й Катерини.
— Я б на твоїм місці, Катрусю, поговорила відверто з доктором. Треба чесно ставитись до людей.
— І що мама доброго наробила б своєю чесністю? — запитала Катерина з погрозою в голосі. — Хай мама краще не втручається між нас. Я хочу, щоб мама допомагала мені грішми… спочатку, а зрештою, я вже сама собі дам раду.
Оленині очі навіть змінили колір від здивування:
— Я… тобі… грішми? А де ж я маю гроші? Що ти, доправди?
— Мамо, — стиснула її Катерина за руку так, що Олена не могла рухнутись з місця. — Мамо, — повторила тьмяним голосом, — я знаю, що мама має дорогоцінності. Я знаю, — упередила скоренько, бо побачила, що материні очі стали аж скляні від переляку, — що то мамині дорогі пам'ятки, але тут не йдеться тільки про мене. Йдеться і про маму. Головним чином про маму, а потім про дівчат! Чи мама здає собі справу з того, що чекало б їх, якби мама перенеслась кудись на передмістя і відразу опинилась на становищі бідної удови по священику? На кого вони тоді можуть надіятись? На слюсарів хіба… Інше ж, як будуть при нас… До Філька приходитимуть товариші… І взагалі то ліпше товариство, — розуміє мама?
