— Скоріше, скоріше, цієї ж хвилини надвір! — підганяв їх Гольдштром. Сташка дивувалась, що така щупла Марися відразу так обважніла.
Всі були певні, хоч і здивовані, що Гольдштром насамперед має на увазі стан Марисі, а він тим часом необережно прохопився:
— Надвір! Цієї ж хвилини надвір! — горлав він. — Треба мені цуресу на голову. Ще дасть дуба на території моєї фабрики, і роби що хочеш. Надвір, подалі надвір!
«А, то ти такий пташок», — подумала Сташка. Ті, що допомагали їй виносити Марисю, мабуть, були тієї самої думки, бо, не змовляючись, поклали Марисю на веранді приватної квартири шефа.
На, полюбуйся тепер і спробуй рушити її звідсіля! Одна з дівчат побігла до аптеки телефонувати по швидку допомогу, а Сташка і стара Пйотркова почали приводити зомлілу до пам'яті.
Лікар, що приїхав за кілька хвилин, подивився Марисі під повіки, помацав пульс і тільки махнув рукою:
— Жодних ліків їй не треба. Ви дайте їй тільки попоїсти, і вона сама прийде до себе. Жінка зомліла з голоду…
Дівчата скинулись по кілька грошів, купили булку, масла, пляшку молока і все виклали тут же, на веранді перед Марисею. Очунявши, вона трохи попоїла, решту загорнула у папір для дітей і… заплакала…
— І що ж ви мені доброго зробили? Зомліла, то зомліла, чорт був би мене не взяв. Було хлюпнути на мене водою, і так відійшла б. А тепер?.. Боже мій, боже, старий тепер не зарахує мені дня…
— Вам виплатить каса хворих, — сказав наладчик машин, непомітний чоловік з кривими рахітичними ногами. — Раз ви хворі, то каса хворих обов'язково вам виплатить. Мене спитайте!
— А подохли б ви разом з своєю касою хворих, — вилилась у Марисі жовч на невинного чоловіка. — Не виплатить мені ваша каса, ніц мені не виплатить, бо лікар, самі чули-сьте, не знайшов жодної хвороби в мені… Боже, мій боже, й так не знати, звідки взяти, а тут ще й день урвуть!
В міру того, як Марися лементувала, навколо збиралося щораз більше робітниць. Врешті по цехах не залишилося жодної живої душі.
Від головної брами, з міста, надбіг касир і права рука Гольдштрома — Ізик. Напевно, чоловік мусив мати і прізвище, і повне ім'я, але на фабриці називали того сорокалітнього товстуна не інакше як здрібнілим — Ізик. Він здалека ще замахав своїми коротенькими руками, наче обганявся від мух:
— Ша, ша, ша! Що за рейвах? Що тут — мітинг? Ану, до роботи, а то… — він лапнув за грудну кишеню і витяг блокнот з олівцем. Але на цей раз ця погроза не подіяла. Всі робітниці покинули верстати, а всіх чей же не стане записувати.
Ізик тим часом збагнув вже, в чому справа.
— Чого ви кричите? Ходжу дорогою, слухаю крик, я думав, що пожежа… Чого Марися кинулася в істерику? Марисі Кукурбівна заплатить з власної кишені? Диви, диви, що за гвалт підняла та ідіотка! Кукурбівна дограється! А може, Марися потребувала з чоловіком спати, і від того їй стало млосно? Якщо Кукурбівна має таке м'яке серце, то в чому річ? Хай Кукурбівна забере Марисю до себе на квартиру. Чого стали стояти? Ходіть до Мариськи, забирайте бебехи і діти й носіть все на квартиру Кукурбівни, маме… Ну? — примружив він свої червоні у русих віях очі. — Кукурбівна не має апетиту на таке милосердя з власної кишені?
Сташка виступила наперед. Трохи зблідла, і від того лице мовби хто всіяв ластовинням.
— Ідіть геть, Ізик, поки ми вас не попросили! Ми відведемо Марисю додому, а ви навіть не важтеся не зарахувати нам цього дня! Ідіть… Ідіть… ми не злякалися вашого блокнота… Дивіться, онде старий вже вас шукає… Перекажіть і йому, аби не важився нам дня не зарахувати!..
Сташка була певна, що за таке зухвальство Ізик обіллє її лайкою та прокльонами (а кляв він переважно єврейською мовою), тому і обернулась спиною до нього, щоб словесний бруд не вибухнув їй просто в обличчя. І як же здивувалась, коли Ізик без жодного слова, буркнувши лише собі під ніс щось незрозуміле, поплентався Гольдштрому назустріч. Сташка отетеріла від несподіванки.
«Невже ж таке щось могло і раніше бути, лише ми не знали, не пробували?»
Проводжати Марисю пішли Сташка і Вероніка. Сташка навмисне вибрала саме Вероніку. Це була нова робітниця з недалекого села, яка дивилась на свою роботу на фабриці, як на тимчасовий підробіток, і тому й не дуже запобігала ласки в старого. До того ж життя на фабриці їй не сподобалося, і вона однаково збиралася кидати роботу й найматись десь за няньку.
Невеликого росту, на коротких пружних ногах, весела і вертка чорнобривка Вероніка користувалася симпатією серед фабричного колективу. Дівчата сміялись, що навіть сам Ізик задивляється на неї. Вероніка плювалась від самого звуку цього імені, але свідомість того, що вона впала у око правій руці Гольдштрома, додавала їй впевненості.
Вона охоче погодилась провести Марисю. Марися, попоївши, хоч і трохи оклигала, та все ж виглядала дуже жалюгідно. Її ясне, негусте волосся, змочене водою, поділилось на пасмочка, і голова здавалась мало що не лисою. Від змоченої блузки і сорочки Марисі було холодно, і вона видзвонювала зубами. Дрібні й надзвичайно правильні риси обличчя ставали майже непримітними при її землистій шкірі і вимученому виразі хронічно запалених очей.
Придивившись до її профілю, коли йшли отак втрьох, сказала Сташка вголос те, що думала саме у ту хвилину:
— Марисю, та ти ще пєнкносць!
— Може, була колись, — байдуже відповіла Марися.
Жила Марися на околиці міста по вулиці Кривій. Хатка «на курячих лапках» була замкнена на колодку. Коли Марися відімкнула нехитрий замок, вони з двору попали в довгі сіни, що служили і за сарай, і за комору. Тут був також хмиз, валялася колода з застряглою в ній сокирою, дитячі санчата, старе поламане крісло (дивно, що Марися ще не спалила його), ванна без дна, стояла діжка з капустою, від якої тхнуло смородом на всю хату, в кутку лежала піраміда всіляких пляшок і пляшечок, стояв мішок з картоплею, а на стіні висіло присипане пилюкою старе чоловіче пальто і жмуток засушеної червоної калини.
З сіней праворуч вели двері до кімнати. Як тільки Марися відчинила двері, звідти бухнуло у ніздрі кислими помиями.
На підлозі бавилося двоє діток. Років трьох хлопчик
і, може, на рік старшенька від нього дівчинка.
В кімнаті не було майже ніякої меблі, крім ліжка, збитого з нефарбованих дощок, стола і лав під стінами. На одній з лав лежала їжа для дітей — розкришений шматок чорного хліба і мисочка з юшкою. Юшки лишилося на денці. Годі було вгадати, скільки її з'їли діти, бо лава довкола миски і дитячі сорочки від коміра до подолу були мокрі. На ліжку не було навіть соломи. Голі, заплямлені дошки прикриті лахміттям, що служило за матрац і ковдру.
Сташка, в якої вдома була навіть стара, куплена по знайомству червона плюшева канапа і домоткані підстилки на підлозі, не припускала, що люди можуть жити в такій нужді. Квартира батьків з підстилками, плюшевою канапою, кольоровими шлюбними портретами батька і матері видалась їй розкішшю, за яку Сташці аж совісно стало перед лицем цієї безпросвітної нужди.
Найперше, що зробила Марися, це повитирала подолком дітям носи, повикручувала просто на них змочені нижче пупа сороченята й вигнала надвір бавитись. Поки поралася в хаті, розповіла дівчатам свою біду. Її чоловік вже другий рік не може знайти собі постійної роботи. Останнім часом працював на каналізаційних роботах. Отруївся там газом. Забрали в лікарню. Але там, замість видужати, він ще тяжче захворів. Відкрився в нього туберкульоз легенів. Колись, ще підлітком, хворів на груди, і от, коли палатна сестра побачила, що він харкає кров’ю, зараз же хотіла сповістити про це головного лікаря.
А лікар, відомо, наказав би негайно забрати його додому. А куди забирати? Про санаторій і мови не може бути, бо тут нема на хліб, а не на санаторій. Куди ж тоді забирати? В цю темну конуру між дітей, щоб і вони болі набрались? Ублагала, таки ублагала сестру, щоб та затаїла від лікаря хворобу. «А що буде, коли виявиться? — спитала сестра. — Я тоді через вашого чоловіка шматок хліба втрачу». — «Не викриється, сестричко, не викриється! Лікарі так рідко заглядають до хворих, що всі хвороби викриваються щойно по смерті».
