Такі-то Марисині гаразди. А ще кажуть, що всім полякам в Польщі добре. Аби їм таке добро було, поки світа та сонця. От вона, полька з крові й кості, з діда-прадіда, її чоловік так само, — а що це їм дає?
За лікарню треба платити. Могла б за нього оплачувати каса хворих, але біда в тому, що він втратив вже право на неї. Еге ж, ще позаминулого місяця вийшов йому строк. Кажуть, місто могло б платити за лікарню, коли б представив свідоцтво убожества. Але те свідоцтво виходити — несила. Кажу вам, дівчата, просто несила. Як стануть тебе відсилати від дверей до дверей, від номера до номера, то вкінці так замакітрять тобі голову, що вже сам не знаєш, чого від тебе хочуть і чого тобі від них треба.
Марися, слово гонору, вже думає, що таку тяганину з тими номерами навмисно придумали для того, щоб біднякам відхотілося користуватись свідоцтвом убожества! Де ж хто видів, щоб три дні витратити в тому магістраті і все ж не довідатись, як дістати те свідоцтво! Ходили б за ним ті, що вигадали його!
І так мусить Марися щодня, поки піде на фабрику, занести щось чоловікові у лікарню, і то не що-небудь, а щось поживне, бо ж людина на груди хвора! Мусить і дітям залишити щось з'їсти, — хоч ті лобуряки тільки переводять страву, бо он як порозливали юшку та хліб подробили, — а для неї вже не вистачає. Отаке-то! Розповідь Марисі пригнобила Сташку. Отаке-то. Скільки часу, близько п'яти років, працювали разом, ніби й зналися, як лисі коні, як то кажуть, а виявляється, що воно не те. Чи не від того це пішло, що вони там, на фабриці, до тої міри звикли одна до одної, що й помічати перестали?
А може, воно ще й тому, — сама себе зажурила й сама себе розрадила Сташка, — що Марися заміжня, а на фабриці в них здавна завівся звичай, що поза фабрикою зустрічалися між собою тільки дівчата. Крім вільного часу, вони мали ще вічну тему для балачки, яка вже не могла цікавити заміжніх. Це, як зразу ж можна здогадатись, кавалери.
Тепер усе це набік. Тепер треба щось робити, аби хоч трохи полегшити становище Марисі. Певна річ, заправляти всім буде не хто інший, як вона, Сташка. Буде діяти сама, без допомоги Бронка, щоб показати йому, що й вона щось може. Смішно, слово честі, смішно думати, що в кого рум'яні щічки, то нібито й нездатні на серйозні справи. Ха! Ще й як здатні! Ми, власне, це збираємося довести!
Думки ці зачіпають Сташку тільки між іншим, бо ж найголовніше, — вона це розуміє прекрасно, — не в ній і не в Бронкові, а в тому, щоб допомогти як-небудь товаришці, і що теж дуже важливо, — може, навіть важливіше за перше, — навчити старого рахуватися з їх волею!
Марися того дня більше на роботу не вийшла, а Сташка показалась на фабриці наприкінці дня, щоб порозумітись з іншими дівчатами. Отже, ухвалено, що на той випадок, коли б Ізик не захотів зарахувати дня Марисі, Стасі і Вероніці, решта робітниць має виступити в їхню оборону, а не мовчати, як досі бувало, з похнюпленою головою.
— А як прожене з роботи? — вихопилась котрась з нових.
— Не бійся, всіх, якщо будемо лише разом держатись, не прожене, бо тоді хіба мусила б фабрика стати. От була б чудасія!
Та до чудасії не доходить, бо Гольдштром за ніч придумав нову штучку. Не бажаючи, напевно, зв'язуватись з такою пискачкою, як Стаха Кукурба, він передав через Ізика, що він зовсім звільняє Марисю з роботи, тобто, боже борони, не він звільняє, а закон не дозволяє йому у текстильному промислі тримати таку кволу робітницю, як Марися. Особисто принципал, прошу дуже, проти Марисі як такої нічого не має, навпаки, він напише їй найкращу характеристику, але закон є закон.
Марися, намовлена Сташкою, досить сміливо відповіла, що її здоров'я — це її справа. Ясно?
— Дуже перепрошую, — відповів за старого Ізик, — воно трошки так, а трошки не так. За здоров'я робітниці відповідає і власник фабрики. Коли б хтось зробив на нього, скажім, донесення панові старості, що він тримає в себе хвору людину, то йому, ой-йой, як дісталося б! А до того ж неприємності з боку різних робітничих контролів, тих довірених осіб профспілок, що пхають свого паршивого носа там, де не треба! Через таку одну Мариську його комуністи можуть ще й у своїй газеті обмалювати. Треба йому цього? Потребує його підприємство такої реклами?
«А що б на моєму місці зробили лодзинські чи іваново-вознесенські робітники? — подумала Сташка. — Як Бронко діяв би у подібному випадку?»
Що б вони вдіяли, Сташка не могла вгадати, а що Бронко зробив би, то вона знала добре: зорганізував би комітет і примусив би Гольдштрома залишити Марисю на роботі. Адже це суща брехня, що Марися хвора! Яка вона хвора, коли, поївши вчора й сьогодні вранці, вона відразу відчула в собі сили за двох.
Сташка подивилась на Марисю, Марися подивилась на Сташку. Сташка повела оком по обличчях робітниць і, впевнившись у тому, що дівчата напоготові, опинилась ногами на стільці, на якому щойно сиділа.
— Товаришки!.. — вигукнула новим для себе самої, трохи хриплим голосом.
В Ізика, який щойно об'явив, що пан Гольдштром якраз вчора замовив нові машини, отже, скоро доведеться звільнити з роботи не тільки одну Марисю, а й ще декого, і при тому дотепно, як йому здавалося, пожартував, що, мовляв, машина не буде піднімати бунту, відразу від самого слова «товаришки» змінився вираз обличчя. Очі перестали роблено жмуритись, губи по-блазенськи усміхатись, а оголене від цього маскування обличчя виявило неприховане занепокоєння.
І справді, непорозуміння з робітницею, якому він досі не надавав жодного значення, набирає, ну, набирає неприємного політичного забарвлення. «Товаришки!» Звідки тут «товаришки»? Що за «товаришки» на фабриці Гольдштрома? Якщо об'явились тут «товаришки», то за їх спинами мусять стояти «товариші», а фабрика Гольдштрома тим і була морально міцна, що, за винятком наладчика машин і слюсаря в одній особі, старий свідомо не приймав на роботу жодного чоловіка. Жодного чоловіка, саме з остраху, щоб не затесався поміж ними який-небудь «товариш» і не заразив фабрики. Звідки тут раптом це паскудне слово?
Кинувши горде сміливе слово «товаришки», Сташка запнулась. Миттю в голові стало порожньо, начеб хто повимітав звідтіля всі до найдрібнішого слова. Думки ще сяк-так плентались у голові, але слово, оте потрібне, оте єдине певне слово, яким треба б їй рушити вперед свій виступ, вислизнуло з пам'яті. Ось-ось мала його на язиці, і знову пірнуло у темну прірву, що утворилась в її пам'яті. І щойно, коли зиркнула на Гольдштромового посіпаку і спостерегла, як той, скориставшись з її замішання, очуняв і знову почав по-блазенськи мружити очі і кривити рот, Стаха перескочила ту прірву.
— Товаришки! — повторила ще раз Стаха не зовсім впевненим, але вже куди спокійнішим голосом. — Що тут таке? Нас тими якимись машинами знову лякають, як тих горобців опудалом? Страхи — не ляхи, дівчата. Хто ми — діти, чи що? Добрих десять років ми чуємо одне й те саме, що прийдуть машини і викурять нас до чортової мами. Доки ж це буде? Гей, товаришки! Хіба не було так, що обірвуть тобі ні за що ні про що півдня, а ти мовчи, бо зараз тобі машини пригадають. Вліплять тобі штраф ні за цапову душу — стули писок, бо зараз тицьнуть тобі під ніс механічні верстати. Агі, доки це буде? Я хочу сказати, дівчата, не даваймося! Не біймося лише! А ще хочу вам сказати, що Гольдштром ніяких машин не замовляв і не замовить. Ні, ні, не привезе, Пйотркова, бо є криза. Криза не тільки в нашому зафайданому Нашому, але у всій Польщі. Машини тепер спродують, а не скуповують. Скажіть, Ізю, хай Гольдштром розказує ці баєчки своїй бабці, а не нам. Це я кажу, товаришки, за себе, і за Марисю, і за вас, Пйотркова, і за всіх нас. І тому ми вимагаємо, щоб Марисю залишили на роботі, бо в неї хворий чоловік і двоє дітей. Ми признаємо, що вона слабосила, слабосила тому, що виснажена, але ми їй допоможемо. Хто чим може. І тому ми таки наполягаємо, щоб Марися працювала тут і далі.
— Я ще хочу від себе словечко, — відізвалась стара Пйотркова, згорблена жінка з запалим беззубим ротом. — Я терплю, як всі знаєте, на геморой. Сім років старий обіцяє купити гумову подушку, — а хто її бачив? А де сам господар? Я хочу йому самому пригадати, що він мені сім років тому обіцяв… Де він задівся?
