«…ви не думайте собі, що це як полювання на кроликів, раз-два — і готово. Часом тижнями буває нічого. Але коли ми вийшли на канал, то я собі думаю, або зараз, або ніколи. І було все, як я сказав. Перший мій виліт, а тут під самим носом ескадра під захистом винищувачів, і такі почалися каруселі, то над хмарами, то під хмарами, усе як треба: суцільні віражі. Я намагаюся набрати висоту, а піді мною три «спітфаєри», прикривають один одного, думаю собі, смішно було б не спробувати, і давай на одного, і він задимівся, дивлюся, інший на мене іде, ну я розвернувся і на нього — тримаю курс на пропелер, або я, або він, і як бачите, купатися довелося йому. Ну тоді я собі думаю, вже як два пішло, то спробую і третього і так далі, поки вистачить палива. І от вони, семеро, вже розбитим строєм, збираються драпнути, але добре, що сонечко світить мені в спину, і я собі ще одного пікірую, і цей, мною посвячений, падає, тоді відтягую важіль на себе скільки можу, а тут мені і третій під ніс, і цей падає, здається, я його підбив випадково, я інстинктивно за ним, загубив у хмарах, потім бачу знову, стріляю про всяк випадок, бачу, а він уже в річці, але і я мало не скупався. Досі не знаю, як мені вдалося підняти машину і набрати висоту. Ну і тут уже підлітаю додому і махаю крилами, ви знаєте, мабуть, або бачили у кінохроніці, що ми хитаємо крилами, щоб показати, скільки збили. І ось я собі хитаю, а в мене клинить шасі. Так я і пережив перше приземлення на пузо. Ну і потім, у їдальні, я точно знаю, що не менше шести, хоча, ясно, хто їх там рахував, не до того було, переживав дуже, ну а потім, ясно, тішився. А далі, десь близько четвертої нам знову треба летіти. Ну, коротше, це було майже як колись давно, коли ми тут на нашому старому доброму шкільному дворі грали у гандбол. Може, вчитель Маллєнбрандт пам'ятає, у мене завжди так було: або взагалі ні одного м'яча не заб'ю, або зразу дев'ять. Те саме і того дня: після шести вранці я по обіді підбив ще трьох. І так я досить швидко з дев'яти дійшов до сімнадцяти, десь через півроку вже мав усіх сорок, коли мене викликали до ставки фюрера, то і сорок чотири. На каналі ми висіли вдень і вночі, майже не вилазили з машин, і нам нічого, а наземний персонал ледь витримував. Але що я все про сумне, треба щось веселеньке: на кожній авіабазі обов'язково є пес. І от одного разу була чудова погодка, і ми посадили нашого пса Алекса…»
Приблизно так розповідав обвішаний медалями лейтенант, поміж розповідями про два повітряні бої запхнув для різноманітності історію про пса Алекса, якому довелося навчитися стрибати з парашутом, анекдот про обер-єфрейтора, який під час тривоги ніколи не міг вчасно вилізти з ліжка і кілька разів здійснював бойові вильоти в піжамі.
Лейтенант сміявся разом з іншими, з учнями, які реготали, і вчителями, які стримано посміхалися. Він закінчив нашу школу в тридцять шостому, а в сорок третьому його підбили над Рурґебітом. Він був шатеном, носив волосся зачесаним назад, без проділу, невисокий, схожий на тендітного кельнера нічного бару. Під час своєї розповіді він тримав руку в кишені, але відразу ж витягав розчепірену долоню, коли починав описувати повітряний бій, і розмахував при цьому обома руками. Він розповідав із численними тонкими нюансами, віраж примудрявся якимось чином показувати плечима, при цьому не вживав довгих пояснень, обмежувався лише найбільш характерними для ситуації словами, але перевершив самого себе, коли імітував гудіння мотора, починаючи від старту і завершуючи посадкою, він майстерно ричав і переконливо затинався, якщо треба було показати, що мотор поламаний. Мабуть, він не раз тренувався розповідати у казино на своїй авіабазі, у кожному разі слово «казино» було одним з головних у його розповіді: «Ми сиділи собі спокійненько в казино… Я збирався собі в казино, а тут… У нас у казино висить…» Але навіть поза його явним акторським обдарованням, умінням ефектно жестикулювати і наслідувати звуки, його доповідь і сама по собі була дуже дотепною, бо він умів пожартувати з кожного з учителів, які в його часи мали ті самі прізвиська, що і в нас. Але він був милим, по-хлоп'ячому пустотливим, трохи кокетував, однак не занадто похвалявся і ніколи не говорив про свій успіх, а тільки про те, що йому пощастило: «Я просто в сорочці народився, зрозумів це ще в школі, бо, як пригадую собі тепер деякі табелі…» І після цього школярського жарту він згадав своїх колишніх однокласників, які не могли, як він висловився, загинути марно, але закінчив свою доповідь не згадкою про трьох загиблих, а зізнанням:
— Повірте мені, пацани, на війні в далеких краях найприємніше згадуються шкільні роки!
Ми довго плескали йому, кричали і тарабанили ногами. Аж коли мої руки геть почервоніли і запекли, я зауважив, що Мальке сидить, відхилившись назад, і не плескає взагалі.
Біля кафедри вчитель вищої категорії Клозе з ентузіазмом потискав то одну, то іншу руку свого колишнього учня, а в цей час лунали гучні оплески. Потім він поплескав лейтенанта по плечу, від чого худорлява фігура того аж випросталася, і сам став за кафедру.
Промова директора була досить довгою. Нудьга повзла від великих вазонків до олійного портрета на задній стіні актового залу, на портреті був зображений засновник гімназії, барон фон Конраді. Лейтенант, який сидів поміж Брунісом і Маллєнбрандтом, теж час від часу поглядав на власні нігті. Холодний подих директора Клозе мав запах м'яти, який заміняв запах абсолютної, чистої науки і оповив усіх його учнів, що сиділи у перших рядах, але до останніх рядів ця м'ятна свіжість не досягала. Слова директора доходили десь до половини залу:
— Тіхтоприйдепіслянас — уцюурочистумить — подорожнійколитидоспарти — алецьогоразувітчизна — ніколими — швидкіміцнітверді — чисті — якявжеказав — чисті — ахтонітой — уцюурочистумить — залишитися-чистими — завершуючисловамишіллера — несидітипра-цюватийваснікомунездолати — атепердороботи!
Нас відпустили, і ми застрягли, як два виногрона, у занадто вузьких проходах актового залу. Я проштовхався і став ззаду Мальке. Він спітнів, і його зацукроване волосся посклеюваними пасмами стирчало довкола розтріпаного проділу Я ще ніколи не бачив Мальке спітнілим, навіть у гімнастичному залі. Випари трьохсот гімназистів пробкою зависли в дверях актового залу. На шиї Мальке побуряковіли і вкрилися краплями поту два м'язових канати, які вели від сьомого шийного хребця до опуклої потилиці. Я наздогнав і перегнав його вже аж між колонами, біля дверей, де п'ятикласники знову почали свої ігри зі штовханням і галасом, і я запитав прямо:
— Ну що ти на це все скажеш?
Мальке дивився поперед себе. Я намагався не зосереджуватися на його шиї і відволікатися на гіпсове погруддя Лессінґа, яке стояло поміж колонами, але шия Мальке виявилася цікавішою. Спокійно і співчутливо, ніби збирався розповісти мені про болячки своєї тітки, Мальке промовив:
— Тепер вони вже мають збити сорок, щоб їх нагородили. На самому початку, у Франції, і на півночі цяцьки роздавали вже за двадцять. Цікаво, як буде далі?
Здається, Тобі не сподобалася промова лейтенанта. Бо інакше Ти не вхопився б за такий дешевий ерзац. Тоді у всіх вітринах і канцтоварах лежали круглі, овальні і навіть поламані блискучі ґудзики і значки. Деякі з них мали форму риби, інші зелено-молочно світилися у темряві контуром чайки з розпростертими крилами. Такі значки носили на комірах пальт старші пані і пани, які боялися, що можуть зіткнутися з кимось на темній вулиці, були і спеціальні палички з люмінесцентними наклейками.
Дле хоча Ти і не належав до жертв протиповітряної оборони, все одно начепив собі на комір пальта п'ять чи шість таких значків, а потім ще і на шалик — зграйку рибок, які світилися, кількох чайок, букети фосфоризованих квітів, Ти попросив свою тітку, щоб вона нашила Тобі на пальто згори донизу півдюжини ґудзиків, які світилися, Ти зробив із себе клоуна, і таким я побачив Тебе, таким бачу Тебе досі і буду бачити перед собою ще довго. Ти ідеш вниз по Беренвеґ, а довкола все ще зима, сутінки, косо сиплеться вечірній сніг, Ти крокуєш у темряву, яка стає все густішою, Ти ідеш, а на Твоєму пальті можна порахувати знизу догори і навпаки один, два, три, чотири, п'ять, шість ґудзиків, які світяться тьмаво-зеленим блиском — нещасний привид, здатний налякати дітей і бабусь, який намагається відволікти увагу від горя, яке і так надійно прикрите темрявою ночі. Але Ти, мабуть, думав собі: ніяка чорнота не може проковтнути цей перезрілий плід, кожен бачить його, відчуває, підозрює про його існування, хоче доторкнутися до нього, бо він десь поряд; хай би вже швидше закінчувалася ця зима — я знову хочу пірнати і бути під водою.
Але коли настало літо з полуницями, фронтовими новинами і погодою для купання, Мальке не хотів пірнати. Вперше ми попливли до баржі у середині червня. Великого бажання не було ні в кого з нас. Дратували восьми- і дев'ятикласники, які плавали поперед нас і з нами до баржі, постійно стирчали на капітанському містку і безперестанку пірнали звідти, намагаючись відкрутити кожну гайку, яку тільки змогли дістати. І якщо колись Мальке доводилося просити нас: «Візьміть мене із собою, я зможу», то тепер ми з Шиллінґом і Вінтером постійно канючили:
