— І коли атлантична ніч накриває нас, наче пелена, виткана з воронячого пір'я, кольори починають набувати такої інтенсивності, яку неможливо побачити вдома, у небо підіймається помаранча, спершу неприродно м'ясиста, а потім пахучо-невагома, з темно-золотим контуром, як на картинах старих майстрів, а довкола ніжні і пухнасті хмарки, таке цілковито неземне сяйво над кривавими морськими хвилями!
Зі своїм причепленим під шиєю орденом він примушував гриміти і шелестіти орган фарб, перестрибуючи від водянистого голубого через холодно-глазуровану цитринову жовтизну до насиченого темного пурпуру. У нього на небі раптом розцвітав мак. А поміж ним були хмарки, спершу сріблясті, а потім усе темніші.
— Так стікають кров'ю птахи і ангели! — сказав він своїми вологими вустами і раптом з так сміливо описаної, ідилічної картини природи, з оцих буколічних хмарок випустив літак типу «Сандерленд», який узяв курс на підводний човен. І на цьому місці опис раптом обірвався, а капітан-лейтенант перейшов до другої частини своєї промови, сухої і діловитої, без поетичних порівнянь, ніби йшлося про речі маловажливі:
— Сиджу біля перископа. Атакуємо. Здається, рефрижераторне судно, закривається кормою. Починаємо занурення. Сто десять. Есмінець іде по пеленгу на зближення — сто сімдесят, лівий борт — десять, новий курс — сто двадцять, стукотіння гвинтів затихає, потім знову стає голоснішим, сто вісімдесят градусів, глибинні бомби: шість, сім, вісім, одинадцять, згасло світло, нарешті увімкнули аварійне освітлення, і тут же підряд кілька повідомлень про готовність бойових постів, есмінець сповільнює хід. Останній пеленг сто шістдесят, лівий борт — десять. Новий курс — сорок п'ять градусів…
На жаль, після цього надзвичайно цікавого моменту знову пішли описи природи у стилі «атлантичний вітер», «світло на Середземному морі», а також настроєвий опис «Різдво на підводному човні» з обов'язковою мітлою у ролі ялинки. Під кінець він вигадав уже зовсім містичне повернення після успішного походу, приплів до нього Одіссея і всіляке таке: «Перші чайки віщують наближення до гавані».
Я вже не пригадую, чи вчитель вищої категорії Клозе завершив цю доповідь своїм звичним формулюванням «А тепер до роботи!», чи співали всі хором «Ми любимо шторми». Пригадую тільки ввічливі і стримані оплески, а також дівчат із косами у перших рядах, які першими піднялися зі своїх місць. Коли я озирнувся у пошуках Мальке, то не побачив його, і тільки його проділ кілька разів з'явився у натовпі біля правих дверей, але у мене під час доповіді затерпла нога, тому я не відразу зміг зіскочити з віконної ніші на напастовану підлогу.
Я зустрів Мальке вже аж у перевдягальні біля спортзалу, але не міг знайти слів для початку розмови. Поки ми переодягалися, пішла чутка, яка відразу ж підтвердилася, що нам випала велика честь, і капітан-лейтенант попросив свого колишнього вчителя гімнастики Маллєнбрандта ще раз потренуватися у спортзалі, хоча і не відчуває себе у формі. Під час двогодинних занять, якими зазвичай у суботу завершувався шкільний тиждень, він показав усе, що вмів, спершу нам, а потім дванадцятикласникам, які приєднувалися до нас на початку другого уроку. Невисокий, з рясним темним волоссям на тілі, м'язистий. Він узяв у Маллєнбрандта традиційні червоні спортивні штани і білу футболку з червоною смугою і чорною літерою «С» на грудях. Коли він переодягався, усі накинулися на нього з питаннями:
— Можна подивитися зблизька?
— Як довго триває?
— А якщо все ж таки?
— А друг мого брата, який служить на торпедному човні, сказав…
Він терпляче відповідав. Часом сміявся без причини, але хотілося засміятися разом із ним. Перевдягальня двигтіла від реготу, і тільки завдяки цьому я зауважив Мальке: він не сміявся, а діловито розкладав свої речі.
Свисток Маллєнбрандта скликав нас до поперечини у спортзалі. Вправами керував капітан-лейтенант, Маллєнбрандт тільки обережно допомагав йому, і це означало, що нам не доведеться надто сильно напружуватися, бо лейтенантові хотілося насамперед продемонструвати нам щось, наприклад оберти із зависанням на поперечині і зістрибування з перемахом ноги. Крім Готтена Зоннтаґа вправу повторив ще Мальке, але на нього ніхто не хотів дивитися, бо він рухався дуже негарно, напружено і з вивернутими колінами. Коли лейтенант почав проводити з нами гімнастичні вправи на матах, не дуже складний, але старанно продуманий комплекс, борлак Мальке все ще стрибав як божевільний. Під час стрибка через сімох зігнутих людей, який мав закінчуватися перевертом уперед через голову, Мальке криво приземлився на мат, боком, і, мабуть, травмував собі ногу, сів збоку, кадик шалено стрибав, а він більше не пхався наперед, після того, як на початку другого уроку прийшли дванадцятикласники. Він приєднався до нас аж під час гри в баскетбол проти дванадцятикласників і навіть закинув три чи чотири м'ячі в сітку, але ми все одно програли.
Наш новоготичний спортзал виглядав ще більш урочисто через те, що Маріїнська церква у Нойшотланд зберегла аскетичний гімнастичний характер колишнього спортзалу, оновленого за сучасною модою. І цього враження неможливо було позбутися, скільки б яскраво пофарбованих фігурок і предметів церковної розкоші, пожертвуваних парафіянами, не наставляв по кутках отець Ґузевскі, намагаючись розташувати предмети таким чином, щоб на них падало якомога більше світла з високих вікон. І якщо там усі таємниці були яскраво освітлені, то ми тренувалися у таємничій напівтемряві, бо у нашому спортзалі були шпичасті вікна, обрамлені орнаментами із цегли, з розетками на вікнах. І коли у Марийській церкві проскомидія і причастя нагадували якісь механічні дії, позбавлені всілякого чару, простий виробничий процес, і замість облаток тут із тим же успіхом могли 6 роздавати дверні клямки, інструменти чи, як колись, гімнастичні снаряди, наприклад ключки або естафетні палички, а у містичному світлі нашого спортзалу навіть звичайне жеребкування двох баскетбольних команд, які швидкою десятихвилинною грою завершували урок, виглядало урочисто і піднесено, як посвячення в сан священика чи конфірмація; а відступання команд після жеребкування у напівосвітлений зал відбувалося із покорою священної євхаристії. Особливо коли надворі світило сонце і ранкові сонячні промені пробивалися крізь каштанове листя на шкільному дворі, а потім проходили крізь шпичасті вікна. Тоді під час вправ на кільцях або трапеції можна було побачити просто неймовірні світлові ефекти, які створювали дуже особливий настрій. Коли я напружую пам'ять, то і сьогодні можу уявити, як невисокий капітан-лейтенант у спортивних штанах червоного капланського кольору, які носили учні нашої гімназії, легко й елегантно виконує вправи на трапеції, бачу його ноги, — він тренувався босим, — бездоганно витягнуті під певним кутом і занурені у косий промінь золотисто-мерехтливого сонячного світла, бачу його руки; коли він повис на трапеції, зачепившись за неї зігнутими в колінах ногами, тоді його руки теж вхопилися за сонячну доріжку, яка тремтіла золотом і пилюкою. Таким чудово старомодним був наш спортзал, а до перевдягальні світло також потрапляло через шпичасті вікна. Тому ми і називали перевдягальню захристям.
Маллєнбрандт свиснув, і дванадцятикласники після гри в баскетбол мали зібратися і проспівати для капітан-лейтенанта «Рано-вранці в горах ми», а потім розійшлися перевдягатися. І у перевдягальні всі знову повисли на капітан-лейтенанті. Тільки найстарші поводили себе стримано. Лейтенант швидко і ретельно помив руки та підпахвини над єдиним рукомийником — душових кабін у нас не було, — вбрався у свою білизну і форму, віддав назад спортивний костюм, ми навіть не встигли помітити, коли саме, а потім із посмішкою продовжував відповідати на запитання школярів. Він і далі робив це спокійно і трохи зверхньо, аж поки раптом різко не замовк поміж двома реченнями. Невпевнено помацав руками, пошукав щось спершу потай, а потім уже відкрито, навіть під лавкою:
— Секунду, хлопці, я зараз повернуся на палубу.
А потім він у своїх синіх штанах кольору моря, білій сорочці, босий, у самих лише шкарпетках, пробіг поміж учнями і лавками, посеред тваринного запаху нашого невеличкого зоопарку. Його комір був незастебнутий і піднятий, готовий, щоб на нього причепили стрічку з орденом, назву якого я боюся вимовити. На дверях вчительської кімнати Маллєнбрандта висів тижневий розклад занять із гімнастики. Капітан-лейтенант постукав і відразу ж зайшов.
Хто ще, як і я, подумав у той момент на Мальке? Я не переконаний, що відразу так подумав, хоча, можливо, що і так, але я, звичайно ж, не крикнув відразу на всю перевдягальню:
— А куди це подівся Мальке?
Шиллінґ теж не крикнув нічого такого, як і Готтен Зоннтаґ, чи Вінтер, Купка або Еш, ніхто не крикнув; більше того, ми всі відразу ж погодилися між собою, що це зробив Бушманн, пацанчик, який навіть після десятка ляпасів не зміг зігнати з обличчя свою вроджену дурнувату посмішку.
