— Це зробив Великий Мальке!
І на цьому папері теж тепер час від часу з'являтиметься вираз Великий Мальке, коли ітиметься про Йоахіма Мальке.
Біля каси ми нарешті позбулися Тулли. Вона попрямувала до дамської купальні, тканина сукні натягнулася на її плечах. Зі схожої на веранду прибудови чоловічої купальні було видно море, білувате і вкрите тінями хмарок, які віщували хорошу погоду. Вода — дев'ятнадцять градусів. Усі троє, ми відразу ж без особливих зусиль відшукали очима за другою мілиною постать, яка пливла на спині у напрямку затонулого трала, здіймаючи купу бризок. Ми погодилися на тому, що тільки хтось один має попливти за ним. Ми із Шиллінґом запропонували Готтену Зоннтаґу, але йому більше подобалося лежати з Туллою Покріфке за стіною сімейної купальні і посипати морським піском її жаб'ячі стегна. Шиллінґ відмовився під приводом того, що забагато з'їв на сніданок:
— Яйця і все таке. Моя бабця із Крампіца тримає курей і часом у неділю привозить півтора-два десятки яєць.
Я не знайшов правдоподібної причини для відмови. Снідав я давно, ще перед службою. Я лише зрідка дотримувався правила приходити на заутреню натще. А крім того, про Великого Мальке придумав саме я, не Шиллінґ і не Готтен Зоннтаґ, тож я і поплив слідом за Мальке, але не дуже поспішав.
На піску поміж сімейною і дамською купальнями мало не вибухнула сварка, бо Тулла хотіла плисти зі мною. її кістлява постать навпочіпки скулилася біля води. Незмінний мишачо-сірий дитячий купальник ще влітку був на неї замалий, крихітні груденята приплюснуті, стегна зашнуровані, а між ногами огорнута потертою тканиною м'яка складка. Вона сварилася, наморщивши носа і розчепіривши пальці на ногах. А коли Тулла нарешті погодилася не плисти в обмін на якийсь подарунок, — Готтен Зоннтаґ прошепотів їй щось на вухо, — я побачив чотирьох чи п'ятьох восьмикласників, непоганих плавців, яких я зустрічав на баржі і раніше, вони стрибнули у воду, мабуть, щось рознюхали, і не зізнавалися, що пливуть до колишнього трала:
— Нам потрібно у зовсім інше місце. Може, до молу, може, ще кудись. Побачимо.
Але насправді прямували саме туди. Готтен Зоннтаґ підтримав мене, попередивши їх:
— Попливете за ним, яйця повідриваю.
Я стрибнув у воду головою вниз і поплив, часто перевертався з живота на спину і нікуди не поспішав. Поки я плив і тепер, поки пишу, я намагаюся думати про Туллу Покріфке, бо я не збирався і не збираюся думати тільки про Мальке. Саме тому я часто плив на спині, саме тому я тепер пишу: плив на спині. Тільки у такому положенні я міг бачити кістляву Туллу Покріфке, яка стирчала на пляжі у своєму мишачого сірого кольору купальнику: вона стає все меншою, все божевільнішою, все болючішою, бо вона застрягла у тілі кожного із нас, немов скалка. І ось вона зникла з поля зору, щойно я дістався за другу мілину, ранка від скалки загоїлася, і не залишилося жодного сліду, а я не плив більше геть від Тулли, я плив назустріч Мальке, я і пишу у Твоєму напрямку: я плив на животі і нікуди не поспішав.
І тепер нотую поміж двома ривками, поки вода тримає мене: це була остання неділя перед літніми канікулами. Що тоді відбувалося? Вони взяли Крим, і Роммель знову наступав у Північній Африці. Починаючи від Пасхи ми вже вчилися у десятому класі. Еш і Готтен Зоннтаґ хотіли піти добровольцями до військово-морського флоту, але згодом потрапили до мотопіхоти, тобто модернізованої піхоти, як і я, бо я довго вагався, хочу я чи не хочу до військово-морського флоту. Мальке не пішов добровольцем, він хотів знову бути винятком, як завжди. Він сказав нам:
— Ви зовсім здуріли, чи що?
І це при тому, що у нього, на рік старшого за нас, було значно більше шансів раніше вибратися зі школи; але той, хто пише, не має права забігати наперед.
Останні двісті метрів я плив ще повільніше, не перевертаючись на спину, щоб зберегти дихання. Великий Мальке, як завжди, сидів у тіні нактоуза. Тільки його ноги були виставлені на сонце. Він, мабуть, уже раз побував унизу. Відголоски якоїсь увертюри булькали і похитувалися на вітрі, їх доносили до мене дрібні хвилі. Це була його типова поведінка: він пірнав до своєї буди, накручував патефон, ставив платівку, виринав нагору, без проділу, вода капала з його волосся, сідав у тінь і слухав музику, не зважаючи на чайок, які криками підтверджували свою віру в переселення душ.
Ні, поки не пізно, я хотів би ще раз перевернутися на спину і поспостерігати за хмарами, схожими на мішки з картоплею, які регулярно і старанно сунули з Путціґер Вік через нашу баржу у південно-східному напрямку і відповідали за світлові ефекти і за прохолоду, яка тривала рівно доти, поки хмара не пропливала повз. Я більше ніколи не бачив таких гарних хмар у формі картопляних мішків, хіба що на дитячих малюнках із виставки, яку два роки тому з моєю допомогою організував у Кольпінґгаузі отець Альбан, виставки під назвою «Діти нашої парафії малюють літо». Тому повторюю ще раз, перед тим як невидима наразі іржа нашої баржі знову опиниться у мене перед очима: чому я? чому не Готтен Зоннтаґ або Шиллінґ? Можна ж було послати на баржу восьмикласників, або Туллу із Готтеном Зоннтаґом. Або і всіх разом із Туллою, тим більше, що восьмикласники вічно лазили за нею всюди, особливо один із них, який, здається, був родичем Тулли, всі називали його кузеном Тулли. Але я плив один і нікуди не поспішав, залишивши Шиллінґа пильнувати, щоб ніхто не поплив за мною.
Я, Пілєнц, хоча до чого тут моє ім'я, колишній церковний служка, а тепер секретар у Кольпінґгаузі, мав багато планів на майбутнє, та і досі морочу собі голову різними дивними речами, читаю Блуа і ґностиків, Бьолля, Фрідріха Геера, і часто, вражений зізнаннями доброго старого Августина, просиджую цілі ночі за горнятком чорного чаю, іноді занадто міцного, і дискутую про кров Христа, про Трійцю і таїнство милосердя з отцем Альбаном, відкритим і досить побожним францисканцем, розповідаю йому про Мальке і його Пречисту, про кадик Мальке і його тітку, про проділ, цукровану воду, грамофон, засніжену сову, викрутку, китиці, люмінесцентні ґудзики, про кота і мишу, і mea culpa,[5] і про те, як Великий Мальке сидів на баржі, а я, не поспішаючи, плив до нього, то на животі, то на спині, бо тільки я був із ним настільки близьким, що можна було б вважати це майже дружбою, якщо взагалі можливо було дружити з Мальке. У кожному разі я докладав до цього максимальних зусиль. Ні, зусилля тут ні до чого! Я просто ходив за ним і за атрибутами на його шиї, які постійно змінювалися. Якби Мальке сказав мені: «Зроби те чи те!», я зробив би це і ще багато всього іншого. Але Мальке нічого не казав, він мовчки і без жодного знаку симпатії чи незадоволення дозволяв мені ходити за ним, заходити за ним на Остерцайлє, хоча це було мені і не по дорозі, щоб пройти разом із ним до школи. А коли він увів у моду китиці, я був першим, хто почав наслідувати цю моду і носити китиці на шиї. Деякий час я навіть носив на шиї викрутку на шнурку, щоправда, тільки вдома. І якщо я продовжував старанно прислужувати отцю Ґузевскі під час служби, попри те, що моя віра і всі інші переконання були втрачені мною ще у восьмому класі, то робив це тільки задля того, щоб спостерігати за Мальке під час причастя, роздивлятися його борлак. І саме тому, коли Великий Мальке після великодніх канікул сорок другого, — у Кораловому морі у боях уже брали участь авіаносці, — вперше поголився, через два дні і я старанно шкрябав лезом своє підборіддя, хоча у мене ні про яку бороду ще не могло бути й мови. І якби Мальке після промови капітан-лейтенанта сказав мені: «Пілєнц, викради у нього цю штуку!», я би, ні хвилини не роздумуючи, зняв із гачка орден на червоно-біло-чорній стрічці і заховав би десь для Тебе.
Але Мальке піклувався про себе сам і тепер сидів у тіні на капітанському містку і слухав уривки своєї підводної музики: «Сільська честь» — чайки вгорі — море то спокійне, то вкрите брижами, а то раптом набігають слабенькі хвильки — два старих судна на рейді, тіні хмар непомітно прослизають повз — біля Путціґа кілька торпедних катерів: пройшло шість носових хвиль, а між них затесалося риболовне судно, вже булькає вода біля баржі, я поволі пливу на животі, дивлюся кудись убік, на рештки вентиляторів, — цікаво, скільки їх було врешті-решт? Перед тим, як мої руки хапаються за'іржу, бачу Тебе, уже понад п'ятнадцять років бачу: Тебе! Підпливаю, хапаюся за іржу, бачу Тебе: Великий Мальке нерухомо сидить в тіні, платівка під водою затинається і торочить одне і те ж місце, закохана у це місце, нарешті замовкає, чайки відлітають геть; а у Тебе на шиї той самий орден.
Це виглядало дивно, бо більше нічого на ньому не було. Сидів у тіні навпочіпки, голий, кістлявий, з вічно попеченою на сонці шкірою. Тільки коліна стирчать. Його довгий, припіднятий прутень і шкіряні мішечки під ним, розпластані на іржі. Долоні затиснуті поміж колінами. Волосся пасмами закладене за вухами, але навіть після купання все ще із проділом посередині. Обличчя ніби повторювало вираз Спасителя, а нижче, під ключицями, єдиний предмет одягу — велика цукерка, нерухома, велетенська, гігантська, завбільшки з півдолоні.
