— Із отцем Ґузевскі я сьогодні розмовляв після заутрені, — а потім знервований жест долоні, — він ніколи не міняється, що б не трапилося!
І відстань між нами збільшилася, бо кожен відступив на крок.
Ні, я не озирався за ним. Неправдоподібно? Зате речення на зразок: «Мальке не озирнувся за мною» не викликає жодного сумніву. Я змушений був постійно озиратися, бо ніхто, навіть малюк зі своєю галасливою іграшкою, не трапився мені дорогою і не допоміг мені.
Потім я Тебе не бачив, якщо порахувати точно, то понад рік. Але не бачити Тебе не означало, як і досі не означає, можливості забути Тебе і Твою напружену симетрію. А крім того, залишилися сліди: щойно я бачив перед собою кота, не має значення, якого саме — сірого, чорного чи смугастого, як перед моїми очима відразу ж з'являлася миша, але я і далі перебував у сумнівах і не міг вирішити, що саме мені зробити — захистити мишу чи підштовхнути кота до нападу.
До самого літа ми розташувалися у бараках навчальної і бойової батареї, без кінця грали у гандбол, а по неділях, коли дозволені були відвідини, вовтузилися більш чи менш уміло з дівчатами, щоразу тими самими, та їхніми сестрами у заростях прибережної осоки за дюнами, тільки я залишався одинаком, і досі зберігаю іронічне ставлення до цієї своєї слабкості. Що ще відбувалося? Роздавали м'ятні цукерки, читали лекції про венеричні захворювання, вранці Ґете — «Герман і Доротея», а після обіду кулемет 98К, пошта, мармелад із чотирьох сортів фруктів, співочі конкурси — у вільні від служби години ми часом плавали до нашої баржі, там постійно зустрічали нову порцію подорослішалих восьмикласників, дратувалися, а дорогою назад не могли збагнути, чим саме приваблювала нас аж три літа підряд ця обісрана чайками розвалюха. Згодом нас перевели до батареї в Пелонкен, а ще пізніше — до Ціґанкенберґ. Три чи чотири рази було оголошено тривогу, і наша батарея разом з іншими збила чотиримоторний бомбардувальник ворога. Кілька тижнів усі сварилися між собою, чи було це поцілення випадковим, а поміж сварками — знову м'ятні цукерки, «Герман і Доротея», віддавання честі офіцерам на вулиці.
Готтен Зоннтаґ і Еш потрапили на робітничий фронт раніше за мене, бо вони були записані добровольцями. Я, як завжди, пропустив момент запису, бо тягнув час і постійно вагався, які саме війська обрати. Таким чином, у лютому сорок четвертого я, разом із доброю половиною нашого класу, здавав випускні іспити у навчальному бараці, майже як у мирний час, потім відразу ж отримав повідомлення про зарахування на трудовий фронт і був звільнений із помічників зенітників. Щоб остаточно зарахувати собі зрілість, мені видавалося недостатнім отримати лише атестат, і оскільки у мене було ще чотирнадцять днів вільного часу, я вирішив спробувати, ясна річ, насамперед із Туллою Покріфке, якій на той момент було уже шістнадцять, а то й більше, вона пускала до себе всіх підряд, але й тут мені не пощастило, як і з сестрою Готтена Зоннтаґа. У такому нещасливому стані, який лише час від часу полегшувався листами від однієї з моїх кузин, яку разом із батьками евакуювали до Сілезії, бо увесь їхній квартал було вщент розбомблено, я відвідав отця Ґузевскі і пообіцяв йому, що під час першої ж фронтової відпустки кілька разів буду прислужувати йому в церкві. Від нього я отримав нове металеве розп'яття, такі спеціально виготовляли для новобранців-католиків, молитовник, а на зворотному шляху, на перехресті Беренвеґ і Остерцайлє, зустрів тітку Мальке, яка на вулиці ходила в окулярах із дуже товстими скельцями і пройти повз яку непоміченим було неможливо.
Ще до того, як ми привіталися, вона дуже швидко заговорила до мене сільським діалектом. А коли до нас наближався хтось із перехожих, хапала мене за плече і наближала моє вухо до своїх губ. З її вуст виривалися гарячі речення із вологим осадом на дні. Спершу розмова точилася ні про що. Про закупи:
— Нічого, що положено, по цих талонах не дають.
Так я довідався, що знову настав тотальний брак цибулі, але у Мацерата можна дістати жовтий цукор і ячмінну крупу, а м'ясник Ольвайн очікує поставок свинячих тушонок:
— Знову будуть самі кості.
І нарешті без нагадувань з мого боку вона перейшла до найважливішого:
— Нашенькому вже лучче, хоч він і не пише, що лучче. Та він і ніколи не жалівся, як і батько його покійний. Вони його в танкові. Може, і нічо, не то що в піхоті, на холоді.
Але потім її шепіт проник глибше у моє вухо, і я довідався про нові дивацтва Мальке, який тепер у кінці кожного листа, після підпису нашкрябував дитячі малюнки.
— Він раніше не малював. Хіба в школі, як вам що задали. А, ото глянь, посліднє написав, уже, правда, пом'яли. Всім же хочеться почитать.
І тітка Мальке показала мені його лист, відправлений польовою поштою.
— Ну, осьо, читайте.
Але я не читав. Просто тримав листа в руці без рукавиці. З площі Макса Гальба повіяв сухий вітер і нестримно закрутився довкола мене. Копнув моє серце і хотів відчинити двері. Семеро братів заговорили в мені, але жоден не писав мені листи разом із Мальке. І хоча сипонуло снігом, папір, на якому був написаний лист, продовжував біліти в моїх руках, хоча був грубим і сірим, дуже неякісним. Зараз я вже впевнено можу сказати те, що тоді відразу відчув і збагнув, щойно глянувши на листок паперу, мені не треба було роздивлятися його детальніше, бо ще до того, як я розгорнув папір і підніс ближче до очей, раптом збагнув, що черга дійшла і до Мальке — покручені кривулі під ретельно виведеними рядками, хоча і нерівними, бо папір був нелінованим. Вісім, дванадцять, тринадцять, чотирнадцять неоднакових і нерівно набазґраних кіл, і на кожній із цих нирок — паросток, маленьке коло, формою схоже на бородавку, а від кожної з цих бородавок тяглася лінія до зовнішнього краю листка, виходила за межі перехиленої округлої ванни, з якої виростала. І всі ці танки, бо якими б не були ці малюнки безпорадними, але у кожному з них я без труднощів розпізнав російські Т-34, і кожен із них в одному місці, переважно поміж корпусом і баштою, мав знак поціленого снаряда, таку собі хрестоподібну бородавку. А оскільки реєстратор цих поцілень враховував деяку тупість людей, які розглядатимуть малюнки, то кожен із танків додатково був перекреслений великим синім хрестом, більшим за сам танк, усі чотирнадцять були перекреслені.
Не без задоволення собою я пояснив тітці Мальке, що тут, мабуть, ідеться про збиті Мальке танки. Але тітка зовсім не здивувалася такому поясненню, бо їй і раніше багато хто так говорив. Але вона все одно не могла зрозуміти, чому у кожному наступному листі намальована різна кількість цих танків, раз тільки вісім, а у передостанньому листі відразу двадцять сім.
— Пошта нікудишня стала. Але ви почитайте, що він пише. І про вас так, за свічки, та ми вже дістали пару.
Я пробіг листа лише краєм ока: Мальке дбайливо розпитував про всі болячки своєї матері і тітки, лист був адресований обом жінкам, питав про жили на ногах і болі в спині, хотів, щоб йому повідомили, як виглядає сад: «Урожай сливок знову був добрим? А як мої кактуси?» Потім кілька скупих речень про свою службу, яку він називав напруженою і відповідальною. «Звичайно, у нас теж є втрати. Але Діва Марія захистить мене і в майбутньому». А в кінці прохання до матері і тітки сходити до отця Ґузевскі і попросити поставити одну, або, якщо можливо, то і дві свічки біля вівтаря Пречистої: «Можливо, Пілєнц допоможе дістати свічки, їм виписують талони». Окрім того, він просив жінок помолитися святому Іуді Леввею, двоюрідному племіннику Богоматері, — Мальке знав усе святе сімейство, і замовити службу панахиду на покійного батька — «Він пішов від нас і не встиг потурбуватися про свою душу». У кінці листа були вже всілякі дрібниці, досить безпорадні описи природи і таке інше: «Ви не можете уявити собі, які тут бідні околиці, люди і їхні численні діти. Немає електрики і водогону. Часом хочеться замислитися над смислом, але, мабуть, так воно повинно бути. А якщо у вас буде настрій і гарна погода, то поїдьте поїздом до Брьозена, але тепло вбирайтеся. А коли будете там, то гляньте, чи ліворуч від входу до гавані, не дуже далеко від берега все ще видно палубні конструкції якогось затонулого судна. Раніше там була одна така розвалюха. її видно навіть неозброєним оком, а тітка до того ж має окуляри — цікаво, чи вона все ще там…»
Я сказав тітці Мальке:
— Можете не їхати туди. Баржа нікуди не поділася. І передавайте вітання Йоахіму, коли будете писати йому. Хай спить спокійно, тут нічого не змінилося, і баржу ніхто так просто не вкраде.
А навіть якби корабельня Шихау й купила колишній трал, точніше, підняла його з дна і переплавила на металобрухт або ж відремонтувала, це допомогло б Тобі? Чи перестав би Ти після цього малювати у своїх листах з польової пошти дитячі і точні контури російських танків, а потім закреслювати їх олівцем? А хто здав би на металобрухт Пречисту? Хто міг би зачарувати нашу стару добру гімназію і перетворити її на шпаківню? А кіт і миша? Бувають історії, які можуть закінчитися?
