Люди тягнуться потихеньку, балакаємо…
Зайшли до хати. Пашка відлучився - прийшла якась старша жіночка з хлопчиком за руку. Через вікно не було чутно, та з жестів Антон здогадався: певно, привела свого малого до “школи” православного язичника Пашки. Бо синок продемонстрував навіть декілька рухів, дуже схожих на “па” з гопака.
Веремій оглянув вітальню. На столику біля вікна впала в око районна газета “Прапор перемоги”. На першій шпальті стаття під заголовком “Скільки коштує “живе слово” язичника Влосила?”. І фото Пашки: у вишиваній сорочці, підперезаній поясом, прямий погляд в об’єктив і кулачища на першому плані. Під знімком - підпис: “Жрець-боян самозваної секти “Живе слово” Влосил Крижаний за проповіддю”.
Поряд - відгуки читачів. Зокрема, відомий у районі психіатр місцевої лікарні говорив: “Як цивілізованій людині, мені не зрозуміти людей, які впадають у “дитинство” людства - темне минуле.
Утім, коли людина знаходить щось для себе в поклонінні деревам - чом би й ні. Шкоди від цього мало”. Ще більш відомий аж в області політолог підтримав колегу. Мовляв, звичайно ж язичництво - це крок назад. “Язичники - дивні люди. А їх “вірування” я б назвав духовним збоченням. Я істинний християнин, і мені ніколи не зрозуміти людей, що обрали дохристиянську релігію”. “Та це просто мода - кінчай випендрюватися!”, вторував третій, не менш заслужений артист-гуморист республіканського значення.
З пагорка, куди “Тойота-Кемрі” ледве вибралася вибоїстими ямами колись величного києво-руського Златополя, було видно крайню хату Пашки, сад, присадибний город. І фігуру господаря, що услід за парою коней прокладав першу озиму борозну. Пізня осінь, уся городина у погребі й коморі, - треба готувати землю до наступної весни. “Звуть молодого місяцем і князем, У них дівчина сходить, як зоря.
Шанують предків. А зберуться разом -
У них тут пам’ять замість вівтаря”.
Це ви про кого, пані самотня Поетесо?
* * *
Усе, капець: його викохана роками іронія, за подорожнім професором Мартіном Лютером - перевірений спосіб із найменшими втратами захистити свою “некондиційну шкуру” - закінчилася.
Внутрішні монади - Бог, Слово і навіть Ерос з Жін кою-Україною, усі його давні подорожні пазли ніби намагнітились - і склалися докупи. “Ми такі, як про себе думаємо, як себе бачимо, як сприймаємо Слово. Ми такі, як Боги, яким поклоняємося і яким молимося. Людина вибирає собі Бога до душі, Роду. Вибір здатна зробити лише вільна людина, яка усвідомлює, що Бог знаходиться всередині неї, що вона сама якоюсь мірою бог. Віра - це самопізнання…”.
Чи то баба з порожнім відром перейшла дорогу, чи перевтілений у гусака піп Василь, - внутрішній комп’ютер Веремія завис. Гординя освідченого розуму, впевненості у тому, що ти знаєш, що ти пізнав! Це зараз, під вечір, так здається, а що скаже завтрашній ранок? Тпр-рр, Зорька-Кемрі…
Дзявкнув мобільник, і на екрані висвітилося: “Антон”.
- Добридень, Антоне Омеляновичу, - юнацький голос аж дзвенів енергією бізнес-молодості. - Це - Київ, Антон Перун…
- Радий чути “нову генерацію”, - щиро відгукнувся Веремій своєму тезці, синові екстракорпоральної спасительниці Людмили Сталінітівни. - Як почувається матуся? Як справи у клініці?
З Антоном, “останньою надією” Перунші, молодим головним лікарем клініки “гіпсової ноги” він зійшовся після повернення з кумранського Ізраїлю. Треба ж було “солдатові особливої місії” якось усе-таки прилаштувати вистраждану ідею, а головне - готовий проект договору намірів. Матуся разом з Артем’євою категорично відкинула (“У нас все є!”, “Екстракорпоральна революція степового краю - відміняється!), але ж чого добру, тобто яйцеклітинам пропадати? Не треба нам, потрібно їм, - га, Антоне Вікторовичу?
- Докладаю, - тезка явно підігрував манері незмінного охоронця Перунші, полковника Запашного. - Перші дві сотні ізраїльських рецепієнток запліднені українськими яйцеклітинами і завагітніла на землі обітованній! Оплата - стовідсоткова, черга - на півроку!
- Двісті жінок - коли це ти встиг? - услід за “останньою надією” забув про самопочуття Сталінітівни й Веремій. - Вони що - до Києва косяками прилітають?
- Усе згідно з вашим планом, - “нова генерація” не стала вдаватися у подробиці явно відкорегованої бізнес-схеми поставок стражденного жіночого контингенту докторів Гаді й Аді. - Як полюбляє повторювати мамина подруга Артем’єва: “Лови щасливий момент”… “Давним-давно”, коли на Антона ще чекала Дружина, а він почувався мов канал “1+1” (знову за свою іронію!?), - Ірина усе боялася втратити “щасливі моменти” подружнього життя. Боягузка!
Антон підхоплював свою не дуже тендітну дівчинку на руки, і вони кружляли кімнатою під телезвуки каналу “М-1”. А потім - падали на кошлатого “ведмедя” біля одного з трьох камінів великого дому й, зідравши одне з одного одяг, кохалися до нестями!
На десерт - заради хохми (є такий населений пункт у Полтавській області, - чи там Хухра?) - “Камасутра”. Антон якось необачно подарував Іриночці це розкішне імпортне видання на Восьме березня. І от…
Це потім він десь вичитав, що індуїстська “Камасутра” писалася ледве не євнухом і призначалась переважно для медитацій, а тоді - вперто освоював, мов четвертий том молодого Карла Маркса (і ти диви, поперек не хапав!”). Вони терлися і любилися скрізь: на кухні, у ванній, басейні, кріслі, на підлозі, велотренажері, під розлогою калиною в кутку присадибного саду - добратися до ліжка ніяк терпцю не вистачало! Бувало, й у дорозі встигав тишком-нишком десь подалі від людських очей солодко злитися в соняшниках, кукурудзі й навіть… гречці. Остання “не дуже”, - занизька, холодна та ще вічно з бджолами, добре - не колюча.
Полетіли до Шрі-Ланки - першим ділом у Сігірію, колись величний центр Кандійського царства, у середині V століття - резиденцію принца Кашяпи, затятого поціновувача древньоіндійської Тантри. О, Тантра-йога, майже Камасутра, тільки ще “глибше і далі”, майже на відстані!
Серед рівнини джунглів - як випадкова ґуля на маківці голови височить колосальна глиба, уся брудно-коричнева від потоків дощів і часу. Вхід - у формі камінної промежини Жінки! Піднімаєшся довжелезними сходами на плато - на висоті орлиного польоту в п’янкому тропічному повітрі пливе примара королівського міста-палацу. На одному з напівзруйнованих склепінь збереглися дивовижні фрески… 500 дружин принца Кашяпи (принаймні, так сказав місцевий гід)! Оголені жіночі чарівності - довершені пишні груди, манливий пупок, тонкі риси обличчя, гнучкий стан фігури стандарту мінімум 90х60х90, розкішні прикраси. У витонченій руці - символ вселенської любові: квітка лотоса… Смагляві, вродливі, чорняві, біляві, золотокосі, квітучі, розкохані, сліпучі, юні, ясночолі…
Загадкові, блудливі, величні, всемогутні, мудрі, норовисті, ніжні, поетичні, пристрасні, пустотливі, розпусні, темпераментні… І оце з кожною ясочкою принцу Кашяпі якось-таки вистачало сили бавитися зранку до ночі?
Виявляється, не все так просто. Спочатку потрібно освоїти “ткацький верстат” (так зі санскриту буквально перекладається слово “Тантра”). Інструмент, що розширює стан свідомості, можливості пізнання світу, плете мереживо духовноеротичного павутиння, а потім раз - і щось-таки попалося. Знання, філософія, духовні й тілесні техніки, - ціла наука! Его, “я” - тюрма, де людина приречена на самотні муки та страждання. “Ми”, злиття жіночого й чоловічого начал, зокрема через усвідомлений, “духовний” секс, аби “відчути і пізнати космічну єдність усього живого”, - оце дорога міжнародного значення!
Що цікаво: судячи з археологічних кам’яних знахідок, будувати цей автобан розпочинали ще за часів Трипільської культури в Праукраїні. Круг вселенської рівноваги, гармонії, взаємодії енергій, краси, кохання, дві сплетені сутності-пуголовки жінки й чоловіка, дня і ночі, зими і літа, чорного і білого, електрона з протоном, - символ універсальної єдності цих начал - Інь і Янь Антон бачив у все тому ж археологічному музеї. П’ять тисячоліть до нашої ери!
Принц Кашяпа також доклався до будівництва тієї дороги. Тантра-йога! Що характерно: про всяк випадок взагалі не віддавав ні краплини “надзвичайно цінної енергетичної сировини”. Ні одній з 500 ясоньок-дружин! І ніколи!! Зранку до ночі - тільки твої очі… Мовляв, інакше - капець фізичному здоров’ю, розумовим і духовним здібностям.
А на рівні підсвідомості - чуєте, куме, - наростання ненависті до жінки.
Мудрий Кашяпа! Не дослухався навіть до поради доктора Фройда. Що Фройд казав? Вивільняйте накопичені бажання! Кохайтеся поки кохається! Не тримайте в собі ту чортову сексуальну енергію! На крайній випадок - сублімуйте в написання романів. Інакше - богадільня… І де воно поділося, куди вивітрилося? Мандруєш тією ж “сексуальною” Індією, - серед аборигенок оку немає за що зачепитися! Жінки - вибачте, якісь однакові, з голови до п’ят у матеріях-сарі, поголовно “старші”, зморшкуваті, зачухані, краснороті від жованого тютюну. Усі щось продають або стоять з простягнутою рукою, - яка там Камасутра!
