"Нічого не питала?"
"Да нє. Ушла потом".
"Куди?"
"Да в ту вулицю, кажеться".
Ох і вкусна піца!
Ще пива, і можна було б жить.
Нада спитать для годиться про гроші, а то подумає, шо я якась некультурна.
"Скікі з мене?"
Він достав з кармана чєк і сказав, скікі. Я чуть не встялась. Де я стільки грошей зараз йому візьму? Ну вєчно в мене тєма грошей! Ну вєчно! І шо тепер дєлать?
А цей чудік крутить чек і дивиться на пам’ятник придурку з зонтіком.
"А очі в неї які?" – питає без усякого інтєрєса.
І тут я рішила обнагліть, все одно мені тірять нєчєво.
"Да обичні очі, – кажу. – Слухай, парніша… В мене таких грошей нема…"
А він так безразлічно:
"Да нема – то нема. Мені не треба. А шо ти тут робиш?"
Танцюю, блін.
"Да жду чєловєка".
"І довго ще будеш чекати?"
Він шо – в кафе мене пригласить собрався?
"Да пока не прийде".
"А він прийде?"
Точно собрався, видно, понравилась – он і на ти перейшов уже. Класний парніша, піцу подарив. Тільки пізно ми встрєтілісь.
"А шо?" – питаю.
Він зібрався шось казать, але тут по мене прийшли…
"Тобі, бачу, не скучно, Наталі! – сказав той клоун, якого я ждала. Анді, чи як його там звать. І взяв мене під руку. – Ну, пішли".
З ним був якийсь циган. Навєрно, забоявся сам іти. Думав, я тож приведу кого. А шо мені вже тєрять?
Даже з парнішою тим у жовтій хустці, Артуром, попрощатись не дав. Поволік. Вулиці за три притормозив трохи, я вже задихалася: жара – і так пертись. Питає:
"Ти нічого не відчуваєш ще?"
"Да нє".
"Ну, вже скоро".
Що скоро – питать не стала. Нічого харошого.
"Оце твій колега, – знову сказав на ходу і показав на цигана. – У нього немає імені. Можеш звати його Крадій".
Канєшно. Як же ще цигана називать? Всі вони ворюги. В мене один раз чуть малу не вкрали. Ми з нею по парку гуляли в неділю… Може, цей самий і крав. Колєга! Хароша мене жизнь жде!
Як дошли до проспекту Свободи, за пам’ятником Шевченку той клоун одкрив якийсь люк і сказав мені:
"Лізь".
Щас! Всю жизнь мічтала лізти в каналізацію в туфлях на платформі. Так йому і сказала.
"Наталі, – каже він мені, – по-перше, це не каналізація, а Полтва, а по-друге, забудь слово "не буду". Ти вже не людина, з учорашнього вечора. Я ж тобі казав – тепер ти не така. Тепер ти, наприклад, ніколи не постарієш і жити будеш довго-довго. Ну, скільки жити будеш, це від твоєї дочки залежить. Я тобі потім поясню. Але жити будеш не тут. І там усе не так, де ти віднині. Там треба слухатися наказів. І самій уміти наказувати. Он йому, наприклад", – показав на цигана.
Шось я очєнь сумніваюсь, шо цей ворюга-циган мене слухать буде.
"Анді…" – почала казати, а він перебив:
"Енкі, мене звати. Енкі – ясно?"
І тут мене хтось вроді покликав. Не те щоб мене, ну а вроді як і мене, і не те щоб кликав, а вроді як надо було на цей голос реагіровать.
"Неті!" – казав голос.
Я стала крутить головою, Енкі оживився:
"Що? Що?"
"Хтось вроді як мене кличе…"
Він засіяв.
"О! – сказав. – Це вже вони. Покійники. Полізли швидше!"
Ну, і ми полізли.
Юля: студентка Києво-Могилянської академії;
Юля прокинулася серед ночі у Львові, на третьому поверсі старого розкішного польського будинку з високими кімнатами, в квартирі батьків покійного Артура, в ніч після його похорону.
Юлю розбудило якесь брязкання під вікном, щось розбивалось, розліталося, хтось реготав грубим голосом.
Спочатку вона лежала, зіщулившись, перелякана зі сну.
Потім встала і помалу підійшла до вікна, відсунула слизьку шовкову штору скраю, з острахом подивилася, що ж там таке.
"Сєня, ну шо ти робиш?!" – закричали знизу.
Вона ще нічого не бачила, бо не розуміла, звідки голоси.
"Сєня, ну ти і клоун!" – закричав той самий дурний голос, і машина з підйомником повільно виїхала на освітлене місце з-за крони дерева, прямо під її вікном, так, що добре видно, як двоє в картузах стали викручувати з ліхтаря здоровенну лампу і вкручувати на її місце нову, при цьому вони брязкали і скреготіли залізом і чимось гриміли.
Юля нервово хихикнула, подумала – яка ж стала перелякана… І хотіла йти лягти, заспокоєна, коли один із них повернув голову і глянув на неї – а обличчя в нього не було, тільки чорна корчувата морда з вишкіреними білими зубами й очима, з яких світився вогонь.
Юля крикнула, і тоді другий повернувся до неї, побачив її, а перший легко підскочив угору до вікна, ніби мав крила, вчепився в стіну, ніби мав товсті пазурі, і вона побачила його – худого, чорного, з гострими іклами. Закричала пронизливо, кинулася до кімнати, але вони вже лізли через вікно, плутаючись у слизькій шторі. Юля вибігла до коридору, пошарпала непіддатливий замок вхідних дверей, відкрила і кинулась униз кам’яними сходами, завмираючи від жаху, що там вони вже чекатимуть біля брами. Але вони лізли у те вікно і не помітили, як Юля боса вискочила на вулицю, на холодний осінній приморозок, у якійсь доісторичній нічній сорочці з мереживом, що їй увечері дала Артурова мати, біжить униз по брукованій вузенькій львівській вулиці, до площі, до людей, і кричить, сама не чуючи свого крику.
Юля сіла віддихатися на лавку на трамвайній зупинці, вилізла на ту лавку з ногами. Тремтіла від холоду, нервово терла долоні і позіхала.
Думала, що все те їй наснилось, і вона вилетіла з теплої квартири на холод, у ніч, і як тепер вертатися назад?
Вулиці порожні.
Тільки коти шастають.
І ще в смітнику риється великий чорний пес.
Юля зіщулювалася, мотала шию в тоненьке мереживо і дивилася на пса, поки не зрозуміла, що то не пес.
Істота, що рилась у смітнику, була худим чорним чоловічком із гладкою шкірою, здоровенними кігтями на руках-лапах і такими зубами, що легко перекушували залізні банки, які знаходила у смітнику. Істота гарчала, як пес, а як знайшла і розгризла щось скляне – завила вовком і сипонула іскрами.
На її виття відповіли з провулків, і Юля зрозуміла, що цими створіннями повні вулиці. Істоти лазили по будинках, заглядали в чорні діри каналізації, стукотіли кігтями по дахах, перебігали дорогу і сипали іскри.
Хто вони такі?
Що тут роблять?
Найближча з них вилізла, нарешті, зі смітника і стала принюхуватися здоровенним пласким носом.
Юля побачила, що в неї немає очей.
І Юля зрозуміла, що істота винюхує її.
Юля бігла містом боса.
Юля не чула холоду, не відчувала болю, коли наступала на гостре.
Юля падала, її сорочка обляпалася, сорочка плуталась у колінах і заважала бігти.
Чорні істоти бігли вслід, сиплячи іскрами, хекаючи, як собаки, поклацуючи своїми здоровенними зубами, якими легко могли перекусити і залізо, і кості.
Юля плуталась у вулицях.
Юля боялася, що з нового повороту вискочить оте їй назустріч, але не вискакувало, тільки мчало вслід, і вона втікала, аж у грудях пекло.
Десь за третім поворотом, знову послизнувшись на трамвайних рейках, Юля закричала – ніхто не почув її, всі спали, жодне вікно не світилося в будинках.
Щойно вона закричала – страшно заволали її переслідувачі, так страшно, що зубами вкусила себе за язик і спазматично ковтала свою гарячу кров, не розуміючи нічого.
І ще кожен із них засвітився, вона вже бачила, де вони, їхні тіні лягали перед нею, далеко попереду.
Де люди?
Де хоч хтось?
Паніка вже не давала їй подумати, зрозуміти, навіщо їй люди.
Юля згадала якусь ригалівку, типу генделика, цілодобову і вічно повну алкоголіків.
Згадала і побігла туди, це ж недалеко, це десь між найтісніших вуличок найстарішого району цього порожнього старого Львова.
Годинник на Ратуші пробив третю годину ночі, і Юля здивувалася цим звукам – годинник б’є – аж спинилася на секунду.
Одразу їй занили ноги, побиті коліна, відчувся холод осінньої ночі і страх, і запершило горло, запекло в грудях, почав боліти прокушений язик.
Отих чорних не було. Тяжко дихаючи, Юля повільно пішла далі до тієї ригалівки, шастали злякані нею коти.
Нарешті штовхнула двері і зайшла до підвальчика.
Три худих довговолосих алкоголіки співали хором.
Інтелігентного вигляду пані пила, курила і читала книжку.
Решти Юля не встигла роздивитися в диму і тьмяному освітленні, коли пронизливо закричала дівчина з глибини, посипався на підлогу посуд, інтелігентна пані здивовано дивилася на Юлю, і Юля, мов уві сні, побачила, як на інтелігентну пані накинулись оті чорні істоти, рвучи її кігтярами, перекушуючи кості і вилизуючи чорну кров із підлоги.
Юля ступала вперед, кудись до чорних дверей, куди бігли всі, їй чомусь було погано видно, що відбувається, тільки скавучали демони, рвучи живу плоть, і хотілося жити.
Вона дійшла до дверей – кожен крок болів – ступила…
І вже не боліли ноги, не було сорочки, не було холоду. Довга сукня, сережки відтягували вуха, намисто ковзало по шиї, а на лоб з’їжджала якась діадема.
