"Ти ж зо мною спав!" – огризалася бомжиха. На вокзалі бомжі україномовні, не то шо в нас, на Відрадному.
"Я тобі за те гроші дав! А ти шо зробила? Де гроші діла? Пропила?"
"Я викинула в сміття твої гроші! Он там лежать! Мені твоїх грошей не треба!" – надривалася бомжиха, аж мені розболілася голова, крім того, щось почало кусатися за сідниці і за ноги – напевне, блохи, і я вирішила, що на сьогодні добутої мудрості з мене досить.
Тим паче, що якийсь пристойного вигляду чоловік – в окулярах, із сивою головою, в піджаку в клітинку і чорних штанах – спинився і став розглядати мене, як мікробу, в окуляр.
Робити йому немає чого?
Встала і побрела кудись, через місток – там була втоптана стежечка донизу, до рейок, і по стежечці прямували люди: зайці без квитків пролазили до своїх електричок.
Люблю гуляти по рейках.
Особливо, коли стільки колій. І стрілки.
Спустившись, озирнулася – той, сивоголовий у картатому піджаку, і далі спостерігав за мною, за тим, куди я помандрувала.
Душогуб якийсь. Ну його.
І пішла собі, але скоро помітила якесь підозріле скупчення народу. Стояли, руками махали. "Що там таке? " – наблизилася, придивляючись. Між коліями на землі лежав труп.
Труп цигана в рам’ї якомусь, до пояса накритий, і ще й обличчя окремо вкрите помаранчевою жилеткою, яку колійні робітники носять. Хтось із тих, що стояли, мене за руку – хап!
Ненавиджу, коли мене за руки хапають!
"Подивись! – каже мені і тримає за руку. – Постій тут, бо ж воно таке… Постій – я зараз міліцію покличу".
І пішов, і всі якось розійшлись, одна я лишилася при тому трупі сторожити, міліцію чекати, нікого нема, я стою. І тут труп поворушився, сів, скинув із мертвого свого обличчя накривку, я обімліла, кричати сил не було, ноги потерпли, здалося, що зараз помру від жаху, а він промимрив мертвими губами:
"Інанно?"
Тоді встав і пішов, лупаючи мертвими баньками, ноги йому тяжко згиналися, не дихав.
"Інанно! – тільки стогнав, шукав мене, не знаходив, а я мовчала. – Інанно! Я чую тебе! Ти тут? Інанно! Кажи, де ти? Інанно! Я сторож при воротах. Чуєш? Я сторож при воротах… Я мушу взяти плату… щоб тебе пропустити".
Я спитала:
"Яку плату?"
І він мене знайшов.
Від нього смерділо, в роті чвакала якась чи то кров (щось густе і чорне), він не дихав, і його тверді руки були холодні.
"Звідти не вертаються, Інанно! Не йди. Повернися додому, поки маєш іще час!"
Я нічого не відповіла. Я не розуміла, про що він каже.
"Не хочеш… – заплямкав чорним і липким у роті труп. – Добре. Тоді слухайся законів нашого царства. Тоді покірна будь. І мовчи. Тебе поведе Неті. Чекатиме тебе за брамою. Плати!"
"Що?"
"Плати! Як проходитимеш через кожну з брам – мусиш платити! Корися нашим законам, Інанно, і мовчи!"
"Скільки?"
"Питай "що". Питатимеш віднині "що?". Волосся".
"Яке волосся?"
Труп гупнув на землю, поповзав і налапав ніж. Тоді хапнув мене за ногу, підвівся, чіпляючись за мій одяг, і став обрізати мені ножем волосся.
Я хотіла вирватися, шарпнулась, голова запаморочилася, я замахала руками, очі потерла… і побачила, що стою в залі приміського вокзалу, радіоголос ласкаво повідомляв, що електричка на Миронівку відходить із 23-ої колії.
Примарилося? Нічого не було?
Досі руки тремтять.
Отак мені і треба – щоб ночами спала, а не банячила з Юлькою. Ну, вона з горя, хлопець її все-таки загинув… А я – чого? Од жаху?
Голос іще раз повторив про двадцять третю колію, електричку на Миронівку, і я задумалась – а якими такими дорогами воно їде на ту Миронівку? Здається, точно через Фастів…
І, зірвавшись, побігла купувати квитка хоч до Фастова, це в тому напрямку, бо краще їхати, ніж тут сидіти, тут зі мною щось зле робиться, мариться якась маячня!
Їхати!
Виявилося, що студентський я забула вдома, зате взяла читацький бібліотеки імені Вернадського, але по ньому Укрзалізниця студентських квитків не продає, тож довелося мені брати повний.
Тепер ще аби грошей вистачило добратися!
Перед приміськими коліями – рядком автомати, щоб у них пхати свій квиток, і тоді вони тебе пропустять.
Мудра техніка.
Тільки не потрібна, бо он стоїть жіночка у формі і перевіряє квиточки вручну, автомати ж відключені.
Тоді до Фастова, а далі побачимо – може, підійде якась інша електричка, може, там автобуси ходять?
Потім я сіла біля вікна, відразу ж пошкодувала, що біля вікна – сонце било прямо в очі, і стало жарко, але пересісти вже не було куди.
Треба трохи поспати, бо вже не спала дві ночі. У той злощасний понеділок, це позавчора, – ми одразу поїхали до Юлі, тобто то Артура, в морг, хоч нас там і не треба було, тільки не могли вдома лишатися. Юлю знайшли, а вона так чудово трималася, така спокійна, така стримана! А я ревіла.
Ми тоді Юлю забрали до нас, і вона сиділа мовчки в нас на кухні цілу ніч, а ми варили чай, поїли її.
Потім були пари і його – Артурові – батьки, міліція, допити, я вже не ревіла, я за Олега боялася – він як дурний став, а потім поїхала до Юлі, вона в гуртожитку живе, бо в Артура батьки строгі, хоч квартиру йому купили на Подолі, але Юля там рідко бувала. Тоді в гуртожитку ми знову не спали – цілу ніч сиділи, балакали, пили якусь гидоту, чи то самогон, чи то вино якесь, а потім на пари.
Десь годині о дванадцятій… чи пізніше… їй подзвонила його мати, і вона мені так одразу – їдемо на похорон, він уже там, його вже завезли, завтра там ховатимуть… їдемо…
Ну от.
Перон нарешті смикнувся за моїм вікном, із сонцем у очі, і електричка рушила. Пасажири-люди подіставали свої мобілки, телефонували родичам і казали: "Вже виїхав! Да! Вже в елєктрічці! Да! Подзвоню, як будемо під’їжать!". Розпитували: "А ви як там? Ну, нормально?" – і таке всяке інше. Я подумала, що це так добре, коли є кому подзвонити, хтось за тебе переймається. І написала есемеску Юлі, що вже їду, щоб вона не хвилювалась, а спокійно йшла напиватися з чужими дядьками до підозрілого купе.
А вона так і зробить, я її знаю.
Бо їй хочеться ревіти.
Потім я трохи подивилась у вікно, як минали київські передмістя, а як дивитися вже не було на що – пішли рядком за вікном дерева жовті – то знову трохи подумала про Юлю, і написала есемеску нашій колишній одногрупниці Улясі, добрій душі, щоб вона вийшла її до поїзда зустріти, бо потяг приїде вночі, Юля буде п’яна і дуже нещасна. Хай би її хтось провів до Артурового дому.
А так добре трималася спочатку… Я тоді ревіла, як дурна, а вона – нічого.
Заснути на цьому сонці було неможливо. Через якусь годинку я вже стала вся мокра і червона, а воно палило, нагріваючи все, що у вагоні. Мою червону морду – в першу чергу. Краще вже вийти до тамбура, трохи постояти – там дме, там холодно, там не буде оцієї тітки, що сидить навпроти і витріщила очі, ніби бачить перед собою не нормальну студентку з Києво-Могилянської академії, а медузу Горгону або щось гірше.
І отой дядько якось так глипає, підозріло.
Мені здалося, що від мене пахне трупом, понюхала светр – ніби ні, але той самий запах, і голос ніби мариться: "Інанно! Інанно! – як грамофон старий, деренчливий. – Поведе тебе Неті!"
Зараз знову ще щось примариться…
І я вийшла в тамбур, подихати.
Там стояла, спершись об стінку, і палила блондинка в джинсах і рожевій кофтинці, помахуючи скрученим журналом.
"Прівєт! – фамільярно сказала вона мені. – Це тебе треба вести? Ну і причосочка! Ножом він тебе, да? На – хоч розчешись".
Я аж оглянулась – ні, таки ні, каже, і тикає якогось пластмасового гребінця.
Я взяла.
"Ти мене знаєш? " – спитала її.
"Да, я тебе вже полчаса жду! Він мені сказав…"
"Хто?"
"Ну, цей… циган".
"А ти хто?"
"Ну, тіпа Неті. Провідник. Вобщє-то – Наташка. А тебе як звати?"
"Марина".
"Харашо. Ну шо – пашлі, Марина?"
І відкрила хляпаючі залізні двері тамбура, ніби зібралась іти в сусідній вагон.
Київ-Фастів. Друга брама
За дверима тамбура, куди мене повела Наташка, тобто древнє божество Неті, за тими дверима не було з'єднання вагонного, а було там слабеньке світло і якийсь земляний печерний коридор.
Поки ми йшли, я встигла подумати, що тут мусять бути сутінки і вода, вкрита пилом, сіра, непрозора… І тіні квітів, які не пахнуть, не ніжні, сухі, сірі і ледве-ледве видимі… Ну, якось так має бути тут…
Я ще і додумати не встигла, як побачила якийсь смітник.
"Осторожненько! – сказала Наташка і викинула цигарку. – Пашлі, тільки не наступи на шось! Давай за мною".
За Першими воротами, за тамбурними дверима і земляним коридором, починалося щось таке, як звалище, тільки все там валялось не поламане, а новеньке, і не в пакетах, а просто так. Були перемішані речі з різних часів, тобто: новий монітор стояв на швейній машинці Zinger – а машинка мала вигляд, мов щойно із заводу. Або велика гора старовинних диванів, із подушками ручної вишивки, а між ними – купи поганих пластмасових брязкалець і котушки ниток. Гори тарілок, рівними колонами, гігантські піраміди кухлів, стоси пляшок, синіх, зелених, непрозорих, старих, товстого скла, з кривими стінками – не машина робила, вручну видувались, а на них зверху – прозорі, тоненькі, дзвінкі нові пляшечки з-під горілки, кетчупу, старі радянські з-під молока та кефіру. Гора пляшок була така височезна, що не видно її верху. Пляшки дзвеніли, ніби самі по собі співали.
