— Чого ще?
— Я хочу дізнатися про тінь.
— Яку це тінь?
— Тінь, яку ви бачили, — жорстко заговорив Голота. — Я був у вашій кімнаті, пані, і бачив ваше вікно. Воно виходить просто на будинок поблизу «Зеленого лиса». Тієї ночі, коли там помер маляр Войнар, я бачив дещо. Те, що втекло дахами. Я вгледів: ваше вікно світилось, і там стояла фігура. Ви бачили, куди зникла тінь.
— Бачила? — зітхнувши, повторила Гамстова, пожувала губами й, помовчавши, зізналася: — Так, бачила. Пам’ятатиму про це, поки живу, — перехрестилася вона. — Але ж про що говорити, вона мелькнула лише одну мить і відразу зникла.
— Бачили її раніше?
— Ні.
— Я думаю, ви трохи не договорюєте, пані Гамст.
— Богом клян...
— Давайте без цих клятв, — відрізав Голота. — Відразу попереджаю, якщо я не почую відповіді цієї ж миті, я розвертаюся й іду. А як повернуся, то рознесу ваше гніздечко з кількома десятками нервових ченців, у яких макітру зносить від целібату, і тому їхні кулаки чешуться послужити Господу. Дівок розгонять, а вас запроторять до вежі, дай Бог, якщо не Татарської, де дуже незатишно... Але кудись та й запроторять, це я обіцяю. І ваші клієнти вам не допоможуть...
Пані Гамст мовчала, кусаючи губи. Врешті розчепила їх, щоб вихлюпнути на Голоту зливу смачних лайок, що зовсім не в’язалися з її благо-образним виглядом немолодої поважної мотрони, а тоді так само швидко, як спалахнула, заспокоїлась.
— Відразу кажу, я небагато бачила, щоб ви не думали, що я знаю багато. Я бачила ту... фігуру, так. Вона скакала дахами.
— Туди? — показав Голота рукою на захід.
— У бік болота, на захід, — погодилася Гамст...
— Прямісінько в Павутиння? — пробурмотів Голота, стара промовчала. Та її мовчанка була для Голоти красномовніша, ніж слова.
***
Павутиння стояло на пагорбі поблизу болота. Тут починалася справжня околиця — пуста і тиха. Важко зрозуміти, чому саме тут вирішив будувати свою садибу багатий вірменський купець Тодорович. Купець, якого всі у Львові звали Павуком, був не надто багатим, не надто впливовим. Та мав твердий характер і вмів чекати. Що врешті й принесло йому гроші. Однак прославився він по Львову й околицях не своїм багатством, а навпаки — банкрутством. Згубили купця акції перських срібних копалень. їх продавав у Львові шевальє де Блуазом із Парижа. Вихлястий французик у пишному жабо та білосніжній перуці приїхав до Галичини навесні. Він вихором увірвався до розважного й спокійного Львова, вимахуючи паперами, які безперечно доводили: акції перських копалень, що дають тисячу відсотків прибутку, уже купили герцог Шуазель, граф Морепа і сам король Людовік Французький. Лише два дні — і Львів немов здурів. Віддавати гроші худосочному шевальє заради срібла з ісфаганських копалень кинулися всі. Кинулися всі, а найбільше віддав Павук — усе, що мав. За кілька днів шевальє урочисто проводжали до Персії, а вже наступного тижня Тодорович зустрівся зі своїм дядьком, що тільки-но приїхав зі Сходу і з подивом розповів, що ніяких срібних копалень в Ісфагані зроду не було. А ще трохи згодом з’ясували, що й шевальє Блуазома також. Грав його Федько Шегеда з київського Подолу, що славився такими штуками.
Так Тодорович зрозумів, що залишився без шеляга за душею. А оскільки, треба віддати Павуку належне, він вирізнявся діяльним характером, то й учинив рішуче. Зробив зашморг і швидко вдавився у власній вітальні.
Несамовите горе родини стало своєрідним атракціоном для передмістян. На Павука, що розкачувався на люстрі в головному залі, та його вдову, що раз у раз втрачала свідомість біля ніг чоловіка, прибігали дивитися родинами, попутно забираючи з собою кришталь та ложки. Що й казати, смерть Павука ще довго була темою номер один серед мешканців передмістя.
Рідні купчині після смерті якнайшвидше виїхали з будинку, що тут же виставили на продаж. Однак маєток самогубці на околиці міста зі зрозумілих причин особливим попитом у покупців не користувався. Так він і стояв закинутий, поки не почав розвалюватися просто на очах, перетворюючись на моторошну пустку. Романтичні особи з міського літературного салону вигадували йому пишні назви. Як його тільки не називали: і будинком-кістяком, і маєтком-упирем, і примарним замком. Та всі ті назви не надто прижилися. А от вигадане якимось місцевим гумористом Павутиння, на якому завис Павук, — так.
— Так, ця назва таки найбільш пасує цьому жахіттю, — відзначив Голота, розглядаючи занедбану садибу купця-самогубця.
— Виглядає він напрочуд... діряво, — погодився з ним Мнішек.
Це слово справді точно змальовувало будівлю. Дім світив виломами в стінах у всі сторони світу. Обдерті кімнати, які можна було розгледіти крізь давно розбиті вікна. Химерне і хитке мереживо із цегли та каміння. Здавалося, наступний буревій першим же подихом розсипле його на порох. Проте рік за роком голий кістяк садиби встоював, лякаючи забобонних місцевих. І їх можна було зрозуміти. Якщо підіймався невеликий вітерець, в нутрощах дому грали моторошні фуги і він кричав протягами так страшно, що у вітряні дні матері зачиняли дітей удома, а самі хрестилися на образи тремтячими руками...
До старої садиби місцеві не наближалися з того часу, як камінням, що впало з верхотури, вбило дияконового хлопця. Хоч і до того часу охочих зайти досередини було мало, та з цієї смерті навіть найраціональніші визнали будинок за дияволовий прихисток.
— Навіть волоцюги, жебраки й цигани не займають його, вдовольняючись менш небезпечними пустками. їх достатньо по передмістю, — слухаючи розповідь Гусака, Голота дивився на Павутиння, не кліпаючи. Сташка, Мнішек і Мірек стояли поруч, склавши руки на грудях.
— Зачароване місце, — впевнено покивав головою Гусак.
— Певне то! Ти не був у Глухах, де в замку привиди камінням кидаються, а в Куневі — домовик чхає у костьолі під час служби, — Сташка не могла не вставити своїх дивних історій...
— Та що там ваша волинська глушина! Ти послухай, як у нас на Руській спудей чорта осідлав і... — образився Гусак, почавши схвильовану розповідь, яку безжально перервали.
— Давайте ближче до справ, шановні. Свої брехні розповісте колись пізніше. Тут справа серйозна.
Голота витяг пістоля й мовчки втупився в арабські письмена, що вкривали всеньке стріливо. Він зітхнув і, не поспішаючи, почав заряджати. Скільки себе пам’ятав, робив він це вперше — пістоль служив йому радше оберегом, ніж зброєю. Несподівано хтось заливисто й відчайдушно заволав, а тоді засвистав, щось гупнуло. Ліценціат завмер. Мнішек, Гусак та Мірек, Ярина та Сташка, що сиділи та стояли у тіні великої верби неподалік будинку Тодоровича, перезирнулися. Крики й свист повторилися. І цього разу було очевидно — гамір іде з будинку. Павутиння свистіло, скавчало, гриміло залишками дверей, неначе було чимось живим.
— Ще раз кажу, ви даремно зі мною поплентались. Я й сам усе подивлюся... — прочистивши горло, промовив Голота.
— А якщо там оте? — запитала Сташка
— Босорканя, — поточнила Ярина.
— Ну то в мене пістоль!
— Краще за пістоль — два пістолі, а найкраще — чотири, — розкрив рота неговіркий Мірек.
— Довготелесий, а ти куди зібрався? Мене захищати? — засміявся Голота.
— Ви мені, пане Голото, дорогі, як свиняча шерсть кобилі. Я за паном Мнішеком іду.
— Значить так, — посерйознішав Голота. — Там, можливо, нічого нема. Навіть не так. Там, найімовірніше, нічого нема. Але Альбрехт дивно обмовився, та й тінь поскакала кудись сюди, а нічого кращого за Павутиння немає, якщо хочеш сховатися. Тож ідемо всі разом, ідемо акуратно, тихо. Говоримо мало. Усі дивіться на мене. Якщо що, зроблю знак. Дівчата лишаються тут.
Він важко піднявся з землі, засунув пістоль за пояс і почвалав у бік будівлі. Його супутники вервечкою, один за одним, потяглися за ним. За хвилину Голота стояв біля дверей. Оглянувшись і пересвідчившись, що не сам, він зробив крок і обережно переступив поріг. Гнилі дошки скрипіли й вигиналися, та Голота почувався в будинку все впевненіше. Було очевидно, жодна жива душа тут жити не може.
