— Торговий дім Басаврейк має багато інтересів.
— Так, так — збирають душі. Вам потрібна і моя?
— Торговий дім Басаврейк має здогадку, — не слухаючи, відповіла знахарка. — Ми думаємо, ти людина, яку вони... тобто ми... довго шукали.
— Я? Я маю таланти, про які не знаю?
— Так.
— Дурня, звичайно, але цікаво...
— Голото, я пропоную...
— Сташко! Якщо ти Басаврюк і тобі треба моя душа, то я не маю наміру її віддавати, — насмішливо скривив губи Голота.
— Господи, Голото, це все казки! А крім того, тобі все одно немає чого робити тут, у Львові. Ти ховаєшся, та рано чи пізно про те, що ти вижив, дізнається Любомирський. Тебе знайдуть і переріжуть горлянку. А ще є ціпаки, є цеклярі. Ти забув, що втік із Татарні? Тобі немає чого робити у Львові, та й у Польщі також. їдьмо зі мною...
— Тестаменту немає, я нікому тут уже не потрібен, — сплюнув Голота. — Та я й не маю наміру їхати з людиною, яка має два обличчя. А може, й більше.
— Голото... ти також не вирізняєшся особливим потягом до правди, проте я була з тобою. Ти постійно брехав, але я ж залишалася поруч.
— Ти ж сама казала — я був потрібен.
— Тебе можна було використати по-іншому. Захопити, підкупити, шантажувати... — не витримала Сташка.
— О, нарешті правда. Уперше за стільки часу, — подивився на Сташку Голота. — Але я не піду з тобою, якщо ти чесно не скажеш, хто ти.
Знахарка подивилася на ліценціата дивним поглядом. Її татарські вилиці заходили, повні губи вона стиснула, аж ті побіліли. За півхвилини напруженого мовчання Сташка заговорила.
— Колись далеко на півдні страчували трьох, — почала вона. — Один був у терновому вінці, двоє інших були злочинцями. Один сказав: «Пом’яни мене, Господи, коли прийдеш у Царство Твоє!» — і так врятувався. Інший до самої смерті проклинав і кричав: «Якщо ти Христос, спаси Себе і нас», — і кричали так його діти. І прокляті вони з того часу. І ходять між пеклом та цим світом. Шукають те, що має зняти прокляття та врятувати їхні грішні душі...
Сташка замовкла, Голота не сказав ані слова. Він пильно подивився на дівчину, розвернувся й пішов геть цвинтарем, згорбившись, як старигань.
***
Він прокинувся від задухи. А ще тому, що закричав й упав на підлогу. Там якийсь час сидів, поводячи головою й торкаючись шиї, на яку стікав холодний піт. Його знову хтось душив уві сні і знову переслідувала моторошна посмішка босоркані. Голота подивився на промені, що пробивали дах жовтими списами, подивився на ламані крокви. Несподівано йому спало на думку, що це все мертве без Кшиштофа, а він не вміє наповнювати все це життям так, як робив це батько. Голота нахилився і зашарудів під тапчаном, шукаючи чоботи.
Коли він ледь відчинив двері й обережно виглянув надвір, уже немилосердно жарило, хоч не було ще полудня. Голота оглядівся. Двері в будинок розпусти пані Гамст були прочинені, та в цю годину сам лупанарій нагадував пустку. Вулицею тинялося зовсім мало народу, хіба кілька похмурих жебраків та водоносів. Усі ховалися від спеки й дивилися в небо, чекаючи спасіння. Воно було близько. Із заходу безладним натовпом сунули масляно-чорні моторошні хмари.
— Зараз почнеться, — подивившись на небо, Голота насунув капелюха на очі. Ще мить він вагався, а тоді рішуче вийшов із-за дверей і пішов вулицею до Краківської брами. — Врешті-решт той бевзь із «У чорного бугая» робить смачні реберця, — пробурмотів ліценціат, припадаючи на одну ногу.
Розділ 26
У якому злива заливає місто, а очі пітьма
Львів. 4 вересня. 1768 рік. Неділя
Двері до старої Гамстової кам’яниці були прочинені. Вони вели до темного прохолодного коридору. З вереском ним пробігла молодиця, тоді ще одна, що кричала, закриваючи рукою очі, а тоді ще, і ще. У маленькій кімнаті на вбогому ліжку лежала власниця борделю. Пані Гамст важко дихала, її корчило й кидало по ліжку, як дивну ляльку. Обличчя її, зморшкувате й худе, ще більш загострилося й зів’яло, підкресливши різкі риси й довгого носа. Вона закричала. Щоправда, криком це назвати було важко. З горла пані Гамст виривався низький протяжний рев, що змушував тетеріти від жаху. Крик лунав будинком, відбиваючись від його стін страшними стогонами.
— Testimonia-a-a-a! de corde! enim exeunt cogitationes!!! malae homicidia adulteria fornicationes furta! falsa testimonia blasphemia!!!
Слова, що повторювалися знову й знову, змушували дівок, що збилися докупи внизу, у вітальні, тихо пищати від жаху. Гучне ревіння з силою випростало жінку. Вона аж сіла на ліжку, а тоді знов упала без сил, вигнувшись дугою й важко дихаючи.
Несподівано у вікно вдарило вітром. Ще один такий подих відчинив його навстіж, дзенькнуло розбите скло. Стара втупила свій погляд надвір. Небо було в чорних хмарах, що бігли, як скажений табун диких коней. Через них лиш де-не-де проривалися промені сонця — вісники пекла, яке ще панувало на вулицях. Вітер починав потроху завивати, і Гамст подивилась у вікно з марною надією вгледіти пасма синіх гір. Однак там були лише червоні черепичні дахи. Дорогою носило купи сміття, забиваючи піском очі випадкових перехожих, а тоді вихором піднімаючи його все вище й кидаючи жменями у вікна. Врешті вітер завмер, хмари зупинились і нависли над містом чорнильною пеленою. Повільно, крапкою тягучої смоли, на підвіконня впала перша краплина. У неочікуваній тиші вона гучно ляснула по підвіконню, і в ту саму мить кімната провалилася в темряву — відчинене вікно затулив чорний силует. Босоркань у своїй жахливій масці з блакитними очима завмер на підвіконні. Стара повернула до нього голову. Її обличчя, пошматоване гримасою болю і страху, розгладилося. Губи Гамстової скривилися в посмішці:
— Ти прийшов, — поскреготіла відьма, важко виштовхуючи слова. — І прийшов час. Прийшов час збирати врожай, і очі твої по вінця заллє пітьма.
Вона протягла руку й довго протяжно завила. Цього разу це був не низький, а пронизливий тонкий крик. Крик дівчини, що йшов із нутра старезної жінки, Гвинтом увійшов у голову учня босоркані. Він широко розплющив очі. Ще мить тому блакитні вони марніли, а тоді стали чорними, як ніч. Крик обірвався раптово. Сонце, що дивом пробилося крізь хмару, осяяло кімнату востаннє. Босоркань зник. Замість пані Гамст, власниці борделю на Жовківській, лежала суха, немов паперова, оболонка, що віддалено нагадувала силует людини. Обережно війнув вітер, і все, що залишилося від старої босоркані, розсипалося на порох. Із тріскотом розірвавши небо, ударив грім, і сірою пеленою на місто впала злива.
Перші дві книги про пригоди спудея Голоти «Нечиста кров» та «Кременецький звір» від віртуоза українського історичного детектива Сергія Карюка чекають на вас.
XVIII століття. Таємничі смерті у шинку неподалік Острога жахають усю округу. Люди вірять, що у південну Волинь прийшла зловісна пошесть, до якої приклав руки сам Диявол, тож оголошують кривавий хрестовий похід проти нечисті. У вирі подій опиняється жебрак Голота, що мандрує на схід. Аби вижити в страхітливій круговерті, злидар мусить розплутати клубок із загадок і містичних жахів. Однак він і не підозрює наскільки далеко це його заведе.
Стародавній Кременець. 1767 рік. Місто у паніці - на його вулицях і по околицях безслідно зникають люди. Мандрівний ліценціат Болонського університету Голота береться розгадати таємницю, адже один із зниклих -його друг. Та щоб знайти вбивцю, йому доведеться блукати заплутаними стежками Кременецьких гір. Які, як упевнені місцеві, можуть вести до самого пекла.
Ці книги Ви зможете замовити в інтернет-книгарнях. Але скоріше всього, їх уже давно немає в продажі. Тому шукайте їх в електронному вигляді.
