— Ти, ти! — вирячив очі Любомирський, відступивши на крок. — Не підходь. Тобі заплатили більше? Хто?!
Чорний плащ босоркані зашелестів, її рука лягла на кинджал, що висів на поясі почвари.
— Заспокойтеся, Любомирський! Не робіть різких рухів! — крикнула Сташка застережливо.
— Це ви? Ви?! — закричав магнат до Статки, не зводячи переляканих очей із відьми. Губи його тремтіли, кутики рота сіпалися. — Я знав, вашій триклятій сімейці не можна вірити. Клята диявольська родина! — Голота здивовано дивився то на Любомирського, то на Сташку, то на босорканю. Він і досі був у тумані, і йому здавалося, що все це — плід його уяви.
— Та заспокойтеся ви вже! Нікому не вигідна ваша смерть... — заспокійливо підняла руки знахарка.
— То ви тепер так на все це дивитеся, так?! Не вигідна?! — не слухав її князь, просто фонтанував словами, адже ще ніколи він не бачив свою смерть так близько, як тепер. — То вас для цього направили сюди? Басаврюк? Щоб ви дивилися? Як мене? Вбивають? — Голота отетеріло покрутив головою, проганяючи оману. Лише тепер він остаточно зрозумів, до кого це говорить Любомирський. Він подивився на знахарку, яка, щоправда, нині мало була схожа на саму себе.
— Заспокойтеся! Ви, істерик. Ви тільки-но зробили те, що не можна було робити в будь-якому разі — розкрили мене. Ви втратили всю свою капіталізацію для компанії буквально за хвилину, — спокійно проговорила Сташка.
— А, байдуже! Мені байдуже до ваших дурнуватих вигадок, ваших планів і пекельних справ. Плювати мені на вас і на вашу родину. У мене своя гра!
— Ваша гра — ніщо, — скривила свої красиві татарські губи Сташка. — Вона може закінчитися будь-якої миті. Наприклад, зараз, якщо далі робитимете дурниці. І піде на той світ разом із вами. Наша — буде завжди, як була сотні років до цієї миті. І забудемо про слова. Думайте про себе. Думайте про те, що все це з вашої ж вини. Ви вирішили порушити домовленості.
— Я вам не вірю. Це ви зараз сказали щось цій потворі. Це ви її обплутали якимись чарами. Це вона тепер хоче мене вбити! Усі наші домовленості розірвано, ти, мала проклята сучко! — аж захлинався від переляку князь.
— Із вас вийшов не дуже добрий союзник, княже. Нерозумний. Ви надумали обманути нас, а це не надто розумна думка. І навіть якщо ви виживете тепер, а шансів, треба сказати, небагато, то ваша жадібність врешті зведе вас із розуму. Ви потроху втрачатимете все, всі ваші гроші, безмежні володіння, вашу пиху, вашу гордість. Але... Це більше не моя справа. Виплутуйтесь, як хочете, ваша світлість. Буде цікаво подивитися на щасливця Любомирського в такій непростій ситуації.
Увесь цей дивний діалог Голота слухав, не вірячи своїм вухам. Дивно, та він зацікавив і босорканю. Вона завмерла, уважно слухаючи, і ворухнулася лише тоді, як Сташка склала руки на грудях і замовкла. Під ошелешеним поглядом Голоти почвара витягла й підняла кинджала лезом догори, вказавши ним на Любомирського. Гра змінилася. Тепер могутній князь став мишею.
Стояла мертва тиша. Князь обіруч тримав стріливо. Та пістоль був важкий, а князь — немолодий. Дуло тремтіло, і було очевидно — Любомирський не зможе втримати пістоля. Знав це і він, а тому заплющив очі й натиснув на гачок. Бахнув постріл, що оглушив усіх. Кімнату заполонив дим. Коли він розвіявся, босорканя стояла на тому ж місці незворушно. Руки Любомирського надто тряслися, тож куля вп’ялася в шафу, позаду босоркані, відбивши добрячий шматок дерева. Доля, яка все життя була союзницею, явно зрадила щасливого досі князя. Пополотнівши, він кинув розрядженого пістоля і схопив величезного канделябра, яким зібрався захищатися. Лице магната, завжди пихате, тепер посіріло, його зсудомило й перекосило. Повновладний господар усього, на що дивилися його очі, майстер інтриг, гросмейстер політики несподівано зрозумів: зараз його заріжуть, як вола.
— Пане!
Гучно грюкнувши, розчинилися двері. З божбою й прокляттями в кімнату ввірвались охоронці Любомирського. Першим ішов пихатий Тишко-Тишкевич — найкращий меч воєводства відразу отримав від босоркані ножем у горло й упав, запатравши ногами по підлозі. Та вірний слуга виграв час — князь моментально отямився й кинувся до дверей, швиргонувши в портьєру, біля якої стояла босорканя, канделябром. Портьєра миттю спалахнула, майже відразу загорілася висока шафа та полиці з книжками. Задзвенів метал — це відьма відбила відчайдушний удар шаблі другого гайдука, який наступної миті впав, харкаючи кров’ю. Інші ризикувати не стали — висипали в коридор. Відьма метнулася за ними, однак відразу застрибнула назад — почулися залпи з рушниць і пістолів. Вірні гайдуки прикривали князя, який, голосно тупочучи, тікав сходами вниз. Босорканя завмерла на секунду, а тоді прожогом кинулась у вікно і зникла. Було очевидно, що так просто Любомирський не втече. І справді, зараз же десь там, унизу, почулися крики поранених і помираючих, дзенькіт шабель і постріли.
Події розгорталися так швидко, що Голота, який усе ж схопив якусь деревину, щоб мати чим відбиватися, не встиг зробити й кількох рухів. Оглянувшись, він побачив, що в кімнаті, крім нього й Сташки, нікого немає — лише два тіла лежали на підлозі з розрізаними горлянками.
— Дивина, та розповіді про удачу князя таки виявилися правдою. «Fortuna caeca est» [17], — здивовано проговорила незворушна Сташка. — На диво, удачливий курв’ячий син. Однак справи з ним мати не можна. Ти бачив, як він дивно кривив губи? Думаю, скоро князя остаточно забере Ата, богиня безумства... — знахарка закашлялася — кімнату заполонив дим, а полум’я, що швидко проковтнуло портьєри, охопило книжки й письмовий стіл князя. — Треба йти, Голото.
— Хто ти? — Голота пильно подивився на коханку, яка видалася йому зовсім не знайомою. Сільська неграмотна знахарка ніколи не говорила латиною, не згадувала давньогрецьких богинь і навіть дивилась якось інакше.
— Не зараз. Треба йти! — відрізала дівчина. — І швидше, бо згоримо. Богусю, — додала вона ніжно своїм звичайним голосом. Голота, обвівши поглядом палаючу кімнату, слухняно посунув до дверей. Перед тим, як вийти, він зупинився й кинув погляд на стіл. На ньому яскраво палахкотів тестамент князя Вишневецького.
Розділ 24
У якому серед полум’я розповідають історії
Львів. 3 вересня. 1768 рік. Субота
Голота вів Сташку вузьким коридором. Навколо клубочився дим. Довгий перехід затягло білим, і лише чутно було, як десь грюкають по дереву важкі чоботи й металево брязкають шаблі. Ліценціат завмер і прислухався. Сташка шарпнула його за рукав, приклала палець до губ і тепер уже сама повела за собою. Обережно ступаючи, вони натрапили на сходи — навшпиньки пішли нагору. Крики, верески за спиною віддалилися й затихли. Повсюди тріщало й палало. Голота зі знахаркою забилися під самий дах. Скоцюбив-шись під низькими кроквами, вони завмерли.
— Наче нікого... — прошепотіла Сташка.
— Може, це не так добре, як здається. Де це ми взагалі?
— У будинку Любомирського, у Галицькому передмісті, — тихо відгукнулася знахарка.
— У Любомирського, — повторив Голота, який враз згадав, що було кілька хвилин тому. Голотина голова знову почала тріщати. Він ковтнув диму, який потроху діставався й сюди, на горище, оповиваючи їхні ноги, і закашлявся. Підскочив до віконця в даху, висунув голову й нишком подивився вниз. Там юрмилася купа народу. Він відразу помітив Любомирського, що сидів на жеребці, оточений своїми людьми.
— Босорканя до мерзоти так і не добралася, — пробурмотів Голота. Любомирський явно відійшов від переляку. Товсте обличчя магната знов набуло пихатого виразу, й оглядався він зі своїм звичним почуттям гидливості. Його люди стояли, не рухаючись. У животі в Голоти несподівано захололо. Він виліз у віконце й, чіпляючись за черепицю, кинувся до однієї, а тоді до другої сторони даху. З усіх боків будинок оточували озброєні челядники. Голота прошепотів прокляття й заліз назад на горище.
