— Бо мати за спиною Вишневеччину — то добрий козир?
Любомирський не став відповідати, а просто повільно відкинувся в кріслі.
— Інколи я дію не так, як від мене чекають, — Голота й собі зціпив пальці в замок. — Точніше, я завжди дію не так, як від мене чекають... І саме тому... я відмовляюсь...
Запала довга мовчанка. Любомирський дивився на Голоту, не моргаючи. А тоді його губи розкрилися в хижій посмішці:
— Не думайте, що ви настільки мені потрібні. Врешті-решт цей тестамент — гарний козир і без вас. Але... Ви мене таки здивували. Обрати жалюгідну смерть замість багатства й життя. Сильно. Оригінально. Але я поважаю ваш вибір. Прощавайте.
Любомирський знову відкинувся на спинку. Натомість почувся гучний шелест, ніби кілька десятків крил забили водночас. Через вікно на підвіконня чорним згустком влетіла босорканя і тут же нечутно зістрибнула вниз.
Розділ 23
У якому босорканя готується вбивати, а Голота згадує уроки флорентійського фехтування
Львів. З вересня. 1768 рік. Субота
— Я не знаю, хто ти і що ти, але давай поговоримо! — Голота виставив руки вперед і ходив кімнатою колами, постійно перетікаючи з місця на місце.
«Бути немов вода. Немов вода. Немов потік».
Саме так учив колись молодого ліценціата болонський майстер фехтування, з яким вони ретельно відпрацьовували будь-які несподіванки, які могли чигати на дуелянта. Ну, майже всі. Адже нині у Голоти було непереборне враження, що всі штуки флорентійської школи допомагають як мертвому припарки. Старий Арнульфо не розповів, як діяти, коли стоїш беззбройним проти противника в дивному балахоні, що літає дахами, з дивною маскою замість обличчя й довгим кинджалом, що ходить між пальцями, як живий. Голота, лоба якого від напруги заливав піт, намагався знайти хоч якийсь вихід, та чи не вперше в житті все вказувало на те, що це таки безвихідь. Як міг, він не показував свого холодного жаху, прикриваючи його беззмістовним базіканням.
— Гей, гей, гей. Стій-но, стій, друже! Може, досить убивати для цього Ірода? Йому залило очі владою й грішми. Він хоче зжерти все, на що дивиться. Але ж завжди можна домовитися. Скільки він тобі платить? Я дам утричі, уп’ятеро більше. Зніми маску, давай поговоримо.
Босорканя не відповіла, а позаду хрипко засміялися. Любомирський аж плямкав товстими губами — так його веселила ця сцена. Вистава, яку він створив і тепер роздивлявся з першого ряду, подобалася йому все більше.
— Чудова розв’язка. Просто чудова. Але не трудися, Голото. Твоя балаканина не поможе, — насмішкувато кинув князь, якого неймовірно забавляла гра кішки з мишею.
— Чи ти ще не зрозумів, хто перед тобою? Це босорканя. А ти ж сам правильно сказав: босорканя вбиває, бо така її природа. Я довго думав, чому вона мені служить. І ти лише підтвердив те, про що я й сам здогадувався. їй не потрібні гроші чи влада, чи слава. Ця гірська відьма чи єретичка з секти убивць, чи що воно таке насправді, служить мені з однієї причини — бо я завертів криваву віхолу, а вона тією віхолою живе. Це вона використовує мене, розумника й щасливчика Любомирського, насправді це вона організовує всю цю криваву бучу. Бо така босорканя, що є темрявою, живе в темряві й живиться темрявою. Але нехай. У нас із нею одна дорога. Я дам їй усе, що вона попросить. Чого-чого, а хаосу в цій частині світу в наступні роки буде вдоста. І ще одне, Голото, — Любомирський вищирився й продовжив із театральним пафосом: — Ти обманюєшся ще в одному. Говориш про маску. То не маска. То лице босоркані. А її очі, її душа — вони чорні, як безодня, з якої вона прийшла.
На останніх словах князя босорканя змахнула своїм довгим плащем. Голота відсахнувся, відстрибнув у закуток. Руки його шарили стіною, шукаючи, чим захиститися. Очима він проводжав кинджал відьми, що описував навколо нього чудернацькі кола, півкола та криві. Лезо пурхало в руках, наче справді живе, переливаючись від одного пальця до іншого, як ртуть. Та несподівано ці рухи припинилися. Лезо застигло. Скрипнули двері, хтось зайшов.
— Син Кшиштофа, — почувся тихий жіночий голос, що не говорив — співав, монотонно й тужно. — У монастирі у божих наречених рожденний. У ніч, коли буря бушувала, дерева з корінням виривала, гілки ламала та відривала. Той дощ сльози омив, той вітер тугу розвіяв... — Босорканя, завмерши, слухала, нахиливши голову. Голота ж примружився й несподівано побачив Сташку. Вона стояла поблизу напіввідчинених дверей і не своїм глухим голосом говорила всі ці дивні слова. — Блискавиця шлях осяяла, а грім печатки наклав... І сон зморив, — продовжувала Сташка, яка розкачувалася то вправо, то вліво.
Любомирський ошелешено мовчав, Голота завмер. Босорканя невідривно дивилася на знахарку своїми застиглими очима. Знахарка знову заспівала-зашелестіла дивним голосом, що нагадував то гул вітру на високій могилі, то шелест листя.
— Сон зморив... Сон...
А на Осіянській Горі на Святій Землі, там церква стояла, а в ній Божа Мати спала.
Приснився їй сон: що Ісуса Христа на муки брали, до хреста руки прибивали, терням увінчали, кров розливали, християнам пити давали.
Взяла Божа Мати Ісусика під праву ручку, принесла на всю нічку.
А із всевишньої на утренню, з утренні на вечірню, з вечірньої на право-вечірню, з право-вечірні на казнь, з казні на Чорне Море.
На Чорному Морі камінь лежить, а на камені церква стоїть, а в ній престол.
На престолі Ісус Христос лежить і книжечку читає, і до християн промовляє: не бійтеся моєї муки, візьміть хреста в руки, кажіть малому, старому, сліпому, глухому.
Хто цю молитву буде знати, того буде Господь Бог рятувати, той не буде на вогні погоряти, не буде на воді потопати, не буде звір поїдати, не буде без сповіді й секременту наглою смертю помирати.
Як на древі лист обпадає, так Господь милостивий усі гріхи прощає.
Гріхи прощає, — повторила Сташка й різко стихла, широко розплющивши очі й простягнувши руки в сторони.
Вона замовкла, і кімнатою розлилася тиша. З кожною миттю вона ставала все гучнішою, поки нарешті не розірвалася в Голотиній голові з дзенькотом і брязкотом. Він закліпав очима й подивився на босорканю, що також непорушно дивилася на знахарку. Ніж зник із руки відьми, несподівано вона швидко розвернулася, підійшла до Голоти. Це вже не були ігри кішки з мишкою, як хвилину тому. Ліценціат зрозумів, що його йдуть убивати та зробити нічого не зміг. Хіба що слабо відсахнутися, коли відьма наблизилася. Марно. Вона схопила його за горло, підняла, наблизивши своє страшне обличчя майже впритул. Так близько, що Голота відчув її важке гаряче дихання. Відьма пильно вглядалася в його очі, і Голота несподівано побачив — очі босорки зовсім не чорні, як казав Любомирський. Вони були пронизливо блакитні й нагадували воду гірського озера. Раптом пальці, що давили Голотину горлянку, розслабилися. Він вислизнув із рук відьми, упав на коліно, хриплячи і вдихаючи повітря. Тишу розірвав владний окрик Любомирського:
— Досить слухати нісенітниці! Годі гратися! Убий! — магнат різко встав, даючи зрозуміти, що все закінчилося. Він збирався завершувати балаган. З обличчя князя зникла посмішка — він наситився виставою й хотів іти. Любомирський потягся було до заповіту Вишневецького, що й досі лежав на столі, коли на півдорозі його рука зупинилася. Своїм знаменитим шостим чуттям, про яке говорили, що саме воно допомогло Любомирському зібрати найбільше в історії Речі Посполитої багатство, він відчув: щось не так. Князь швидко підняв голову й зіткнувся з поглядом відьми.
Несподівано все велике огрядне тіло Любомирського охопило тремтіння. Відьма дивилася на магната, не роблячи жодного руху, та жах заповзав у кожну пору його шкіри. А тоді маска ожила. Очі заблищали, червоні губи скривилися. Довгий ніс, що нагадував воронячий дзьоб, вдихнув повітря. Відьма повернулася до Голоти, тоді подивилася на заповіт, папери і знову підняла своє обличчя на магната. Князь відчув, як десь глибоко в череві народилася пустота, в яку засмоктувало його всього. Він знав цей погляд. Погляд, що немов оживав, а тоді знов завмирав, застигаючи маскою. Він знав, що ставалося потім. Після нього люди помирали — у муках або швидко, захлинаючись кров’ю або просто падаючи з білим обличчям ниць. Рука Любомирського, що зависла в повітрі, безсильно впала. Він щось прочитав у незворушних страшних очах босоркані, і лице його перекосилося. Князь пересилив себе — рвучко витяг шухляду столу. Тремтячими руками взяв звідти пістоля й підняв його, тримаючи обіруч.
