— Ви вважаєте себе недостатньо впливовим?
— Впливовості ніколи не буває достатньо.
— І що вам потрібно, щоб зміцнити ваш вплив?
— Небагато. Нині — Львів, — просто сказав Любомирський.
— І все?
— Цього буде достатньо. Маючи у своїй кишені Левове місто, я впливатиму на всі нові території австрійської імперії. Так-так, не дивуйтесь. Мине зовсім мало часу — і тут буде Австрія, мій друже.
— То Польщу вже поділили?
— Без сумніву.
— Он як?
— Просто знають про це одиниці. А можуть використати собі на користь лише такі, як я.
— То вам потрібно було стати господарем Львова?
— Абсолютним і повновладним.
— І... для цього вам... було потрібно послабити його, — здогадався Голота. — Ви купили магістрат, і вам були не потрібні цехи.
— їх надто багато, — скривився князь. — Дрібнота, що плутається поміж ногами. Відрижка минулого. їх потрібно було прибрати. Вони заважають.
— І для початку ви вирішили натравити цеховиків-малярів на вільних майстрів?
— Це був перший крок. Цехмістер був ідеальним знаряддям — тупий і жадібний. Він радо погодився, що треба виганяти з міста партачів, своїх конкурентів. І сам запропонував їх залякати. Дурень не розумів, що після партачів легко прибрати зі сцени всіх тих його цеховиків. Бидло, що ходить строєм, пиячить і ремиґає свої пісні на свята. А тоді знесло б і його самого.
— Це він знайшов убивцю?
— Його батько пас отари на полонинах. Знався з сектою босорок. Він привів останню з тих, що вижили. На свою ж погибель. Він не знав, що гроші магнатів прихиляють до себе навіть моторошних пекельних створінь, — страхітливо засміявся вельможа.
— Та ж цехи і так на ладан дихають, — перервав Голота. — І втрачають вплив із кожним днем... Навіщо вам їх прибирати?
— Здихатимуть вони ще кілька десятків років, мене це не влаштовує. Мені потрібно прибрати їх негайно. їхні місця повинні зайняти мої фабрики!
— Зрозуміло. То заради цього оті вбивства й залякування?
— Заради цього.
— А Гусак?
— Саме Гусак колись розповів мені про вашого батька. Розповів, як його малим прислали до Кшиштофа. Як він писав доноси Вишневецьким, які не втрачали надії повернути спадкоємця до родини. Спочатку шпигував для вашого діда, а тоді для бабці, що стала черницею в домініканок. Він продав таємниці Вишневецьких мені. Хороший слуга, але зрештою він продав і мене. Щоправда, на цьому він закінчив...
— Ви вбили свого слугу, як убили мого батька? — раптом запитав Голота.
— Ні, не Кшиштофа, — заперечив князь. — Навіщо мені вбивати вашого батька? Я хотів із ним товаришувати. Мені потрібен був князь Вишневецький союзником, а не мертвий.
— І?
— Саме тому ви тоді сіли до Доротки.
— Я?!
— Так. Шантаж часто недооцінюють. Мені потрібен був гарний козир, тож я шепнув бургомістру, і вас запроторили до тюрми.
— До гидкої ями, з пацюками. І без світла, — згадав Голота.
— Але ж ви порушили мої плани, — схилив голову князь. — Утекли звідти. Та ще й так нахабно... Мій задум довелося відкласти. Мені нічого було запропонувати Кшиштофу. Тож я просто спостерігав.
— І врешті вбив.
— Та на Бога, ні! Ні! Мені не треба було вбивати вашого батька, ви маєте це розуміти. Він мені був потрібен, як потрібні тепер ви. Але він дурно помер, потонув, якраз коли міг зробити дуже багато. А ще залишив оті загадки. Химерні малюнки. Вони чекали на вас, адже попри весь свій розум та хитрість Гусак не міг зрозуміти таємницю отого його колеса. Ніхто не вмів розгадувати химерні загадки Кшиштофа. Крім вас.
— Тож я не випадково зустрів Гусака, коли повернувся, — здогадався Голота.
— Так, ваш старий товариш.
— Мерзота.
— Це вже як подивитись. Є така порода людей, які прагнуть мати господаря. Гусак — із таких.
— Бажання мати господаря врешті зіграло з ним злий жарт.
— Ні, то все бажання зрадити. Виказати наш невеликий секрет трохи раніше, ніж це було потрібно. Як ви розумієте, мені дуже було потрібно те, що сховав ваш батько. З різних причин. Про які ви можете здогадуватись.
— Гадки не маю ні про що. Я ж так і не роздивився, що там було.
— То ви що, досі не зрозуміли? — здивувався магнат, а Голота заперечно похитав головою. — Дивно, я думав, усе на поверхні. Дивіться самі.
Любомирський витяг із шухляди й протягнув до Голоти цупкий, трохи скручений аркуш, увесь забитий латиною. Починався він традиційно.
1741 р., січня 5. Львів. — Витяг з актової книги Львівського ґродського суду впису тестамента каштеляна краковського Януша Лнтонія Вишневенького, укладеного того ж дня у Львові
Actum in civitas Leopoliensis feria secunda pridie festi Sanctorum Trium Regum anno Domini millesimo septingentesimo quadraginta.
Ad offlcium et acta praesentia personaliter veniens genero sus Augustus Tarlo, obtulit et ad acticandum eidem officio porrexit infrascriptum testamentum seu dispositionem ultimae voluntatis, per oliim illustrem magnificum loannes Antonii Wisniowiecki, comes castellanus Cracoviensis, confectum et conscriptum, manibus tam ejusdem testatoris, quam et certorum amicorum proprijs subscriptum, sigillisque genuinis communitum, infra acticandum. Cujus tenor sequitur ejusmodi.
W Imie BOZE Amen
— Це ж заповіт, — досі не розуміючи, підняв голову Голота.
— Так, — терпляче пояснив Любомирський. — Вашого діда, сенатора і князя. Який він написав за два тижні до смерті. Ним він визнає спадкоємцями всієї своєї маєтності вашого батька — єдиного свого сина Кшиштофа і його сина Богуслава, тобто вас. Старий насамкінець життя зрозумів, що його сварка з нащадком підписала смертний вирок усьому родові Вишневецьких. Тож намагався виправити помилку. Цим тестаментом він визнав львівського маляра і його законних дітей спадкоємцями...
— Але?
— Але було пізно. Новий тестамент нікому не був вигідний. Вишневеччина перейшла його брату, а тоді її розібрали між собою чоловіки дочок останнього Вишневецького. Усі ті Мнішеки, Замойські, Радзівіли, які лиш чекали, коли вже багатенькі родичі повиздихають. Та тепер усе доведеться віддавати. Або ж робити те, що я їм скажу. Саме тому я їх сюди всіх зібрав.
— То ось для чого те магнатське збіговисько...
— Так. Маючи оце, я їх зламаю. Точніше, ми вдвох їх зламаємо. Удвох ми станемо могутнішими за будь-кого, включаючи й короля.
— Короля? Можливо, ви й на трон зазіхнете?
— Усе можливо, — посміхнувся Любомирський У вуса.
— А мені ви залишаєте місце молодшого партнера? Вашого вбогого клієнта, попихача?
— Нісенітниця. Молодші рано чи пізно займають місце старших. Рано чи пізно, запам’ятайте це.
— І ви справді вважаєте, що я стану партнером убивці мого батька?
— Не вбивав я нікого. Це просто фатум, який грає нашими життями.
— Але його вбила босорканя.
— Ні. Не думаю. Не знаю. Можливо, — врешті зізнався Любомирський. — Ніхто не знає, чому вона це робить... Як ніхто насправді не знає, чому вона корилася цехмістру, а нині кориться мені...
— Я знаю... Тому що ви створюєте хаос. А босорканя живиться ним...
— Не будемо розгадувати містичні загадки, Голото. Краще подумайте над моєю пропозицією. Якщо ви справді мисляча прогресивна людина, то розумієте перспективи.
— Розумію. Князь Вишневецький і князь Любомирський — володарі Галичини, яка має відійти до Австрії. Багаті й могутні. Володарі краю. Точніше володар один, багатий і могутній теж, а хтось так, маріонетка.
— Маріонетка? Знову-таки — можливо. Але ж краще бути князем-маріонеткою, ніж мертвим волоцюгою, — сплів пальці Любомирський, втрачаючи терпіння.
— Ви серйозно чекаєте, що я погоджусь?
— Хм, знаючи, що ви не дурний хлопчина, я не очікував категоричної відповіді. Особливо категоричної відмови. Думав, ви хоч зробите вигляд, що погоджуєтесь. Щоб відступити й подумати, що робити далі. Оціните шанси і зрозумієте, що це єдиний можливий вихід. Вихід живим із цієї ситуації. Мені нині вигідна будь-яка ваша позитивна відповідь. Навіть якщо вона буде брехнею. Ви зрозумієте її вигоди згодом.
