— Чорта тут уже знайдеш!
Війт, староста та Любомирський переглянулися.
— Анчевський, це зовсім не те, на що ми чекали! — нетерпляче гукнув Потоцький, що, видно, уже встиг хильнути і зранку, тож не вирізнявся особливим терпінням. Любомирський глипнув на червонопикого патриція і наче вже хотів щось сказати, але стримався.
— А що ви хотіли? — здивувався возний, картинно розвівши руки. — Ви ж не чекали, що я встану і введу в кімнату убивцю на ланцюгу? — він нахабно підняв очі на королівського старосту. — Тим паче, я чув, що його начебто затримали.
— Затримали, але ж він мовчить. Треба докази, — докинув Альбрехт.
— Коли йому припечуть п’яти, то будуть і докази, — впевнено й похмуро проказав возний. — А тут їх немає. З усього, що тут є, можна зачепитися лише за оце, — возний показав на келих. — З нього Шлієркамп перед смертю випив, — показав суддівський великий келих. — Думаю, саме там і була отрута.
— Думаю, — пирхнув Потоцький.
— Дай-но сюди, — війт Альбрехт забрав келих і обережно понюхав, а тоді з острахом віддав возному.
— Ліценціат?
— А хто ж, — підхопив Потоцький, та возний лише знизав плечима:
— Якщо ви так уже вирішили...
— А що тут вирішувати? — здивувався Альбрехт. — Стояв із пістолем. Очевидно ж — примусив нещасного Шлієркампа випити з келиха.
— Виникає питання: навіщо? — підняв брови Анчевський. — Скажу, що зараз оце чув, поки йшов містом. Друзяки того Голоти вже все місто на вуха поставили. Розповідають, що смерть цехмістра заслужена.
— Так-так. І я чув. Кажуть, це Шлієркамп труїв і вбивав усіх малярів через жадібність. Через контракт якийсь, — перебив його Потоцький. — Кажуть, забирав замовлення у своїх і вбивав конкурентів — партачів.
— Сам? — здивовано підняв брови Любомирський.
— Незрозуміло. Одні кажуть — сам, другі, що найняв якогось Сарканя — убивцю з Бескидів. Той убивав і робив так, ніби то самогубства були, — проказав Альбрехт. — Я теж чув такі плітки.
— Це правда? — на питання Любомирського возний знову знизав плечима.
— Не саркань, а босоркань, — поправив суддівський. — Так їх називали опришки.
— Опришки? — здивувався Любомирський.
— Розбійники. Ми ганяли тих лайдаків по Бескидах років із двадцять тому. І хто були ті страшні тварюки, які допомагали опришкам, я й досі не знаю. Ченці одні казали, що то якісь єретики в горах ховалася. Гуцули були впевнені, що то відьми й відьмаки. Так-так, відьми й відьмаки! І не смійтеся, бо, скажу вам, милостиві пани, багато що в тих горах було такого, що якщо розповісти, то ніхто не повірить... Ті босоркані опришкам добре помагали. Добощуку, а тоді Баюраку й Бойчуку. Мої жовніри казали, що вбивали подихом. І я, милостиві пани, навіть нині не скажу вам, чи то правда, чи ні. Бо ж убивати ті тварі могли будь-чим насправді: і отрутою, і душили, і стріляли. Спритні були бестії. Нас йогомосць гетьман Браніцький послав вибити ту нечисть з їхнього гнізда біля Турки, то вони кілька десятків наших із засідок повбивали вночі. Та ми таки їх дістали. Знайшли село, де ті відьми жили.
— І як?
— Поки ходили по їхніх чудернацьких хатах, ще п’ятьох втратили — вони з-під землі вистрибували, з дахів стріляли... Тоді ми відступили й спалили там усе. Чули крики з-під землі, але самих їх не бачили. Ми ж навіть не знали, як вони виглядають, ті босорки, тільки розповідали нам старі про них, що носять крила, як у ворон, і маски на обличчях. Крила крилами, але від вогню вони не втекли. А як босорки згинули, то й опришки потроху розбіглися.
— Тож цехмістер справді був тим босорканем?
— Дай Бог, пане, дай Бог, — похитав головою Анчевський. — Бо ж якщо ні і та тварюка жива, то нам тут крові по коліна буде, пане війте.
***
— Що в місті? Справді заворушення? — швидко запитав Альбрехт, коли залишився з возним сам-на-сам.
— Нічого доброго, пане війте. Хвилюються. Усе через ті чутки, що цехмістер наказав убивати партачів, а ті йому помстилися...
— А ще що кажуть?
— Хтось каже, що то не партачі, а кушніри, з якими малярі ворогували після того, як побилися на Рідзво, а хтось каже — то і кушніри, і мечники... Усі одне на одного косо дивляться — от-от почнуть різати.
— Господь! Та ж вони місто спалять... — ледве проказав переляканий Альбрехт. — І що ще?
— Кушніри й мечники, та й багато з інших цехів уже родини вивозять. Партачів узагалі не видно — повтікали першими...
— Треба заспокоїти всіх, — нервово потирав руки Альбрехт, бігаючи очима навколо. — Стратити швидше того лайдака.
— А от цього я б вам, пане війте, не радив робити, — спокійно заперечив Анчевський.
— Чого це? — втупився Альбрехт у возного.
— Бо багато людей вірять у те, що Голота за батька мстився й убив нелюда, що людей морив, — возний провів рукою по своїх вусах-стрілах. — А значить, усе правильно зробив... Бунт може бути.
— То що робити? Убивцю не карати? Тож ті, хто не вірить, що цехмістр убивав, почнуть бучу... — підсумував війт. — Та ще й місто повне вельмож, яких зібрав пан Станіслав, якщо буде бунт, то... о мати свята! — війт аж застогнав.
— Я не війт, я лиш возний, пане. Усе, що я розумію, — як когось кинути в Татарню або в Доротку. Тож тут моя думка проста. Треба знайти босорканю і привселюдно спалити живцем на горі Страт. Це людей заспокоїть. Спалення завжди заспокоює, — переконливо проказав Анчевський.
Розділ 13
У якому Голота відвідує Татарню — знамениту львівську пам’ятку
Львів. 29 серпня - 31 серпня. 1768 рік. Понеділок-середа
Голота бачив у своєму житті з півтора десятка в’язниць. І всі вони вирізнялись одним — нестерпним смородом, що аж виїдав очі. Смерділи страшні єзуїтські каземати в Кастилії, італійські вежі, де в’язнів морили голодом, селянські стодоли й кременецька катівня знаменитого Яська Болиця. Не було чим дихати у львівських баштах, у Новому замку, Арсеналі, ратуші, у підвалах церков, у застінках багатіїв, монастирських келіях, кам’яних мішках без вікон і дверей. Словом, будь-де, де Голоті довелося сидіти.
У Татарні ще не доводилося. Там тримали найзатятіших і найкривавіших. Свого роду львівських знаменитостей. Як ото Кричевського з-під мурів, що кривим шевським ножем убивав людей темними ночами, фальшивомонетника Грубера, якого проклинало півміста, чи ж благородного й жорстокого розбійника Зебжидовського.
Зв’язаного Голоту вели до Татарні вранішньою Краківською, штурхаючи поміж плечі, троє мовчазних ціпаків. За процесією пильно спостерігали розбуджені міщани, що сонно глипали на бранця. Його доштовхали до Ринку, увіпхнули до ратуші й копняками скотили сходами вниз — до підвалу. Малорадісна мандрівка закінчилася в просторій похмурій кімнаті з величенькою діркою в землі. Ото й була Татарня. Трохи розчарованого таким видом страшної в’язниці Голоту обв’язали мотузком і поволі спустили в темряву. Тільки-но ліценціат торкнувся до вогкої землі, як мотузку шарпнули, вузол розпався й линва пішла нагору. Загрюкали черевики, вогонь зник, Голоту обступила пітьма. І сморід, бо ж куди без нього у в’язниці.
Як не дивно, та до неприємних запахів Голота звикав легко. Куди важче — до темряви. І не тільки він. Ліценціат не раз бачив, як в’язні божеволіли, опинившись у чорноті без єдиного променя світла. Темрява лише за кілька днів перетворювала в’язнів на тремтячих істот. Ламала швидко і незворотно.
Голота й сам боявся. На хвилину заціпенів, задихаючись. Від жаху йому хотілося вити й дертися нагору. Думки скакали, мов дикі кози, і в якісь миті він був у полоні повного безумства, поки нарешті не згадав. Буцегарню в Рагузі й полоненого турка Османа з білими блискучими зубами, який навчив, як не боятися.
«Я — твій товариш, пітьма, ти така ж бранка, як і я», — повторював він знову і знову турецьку мантру Османа, що врешті помер від голоду на гнилій соломі, марячи про рідне Сіде. Голота бурмотів і бурмотів. Липкий холод внизу живота зникав і розчинявся. А коли в’язень розплющив очі, то примирився з темрявою.
