— Ого... То це він. Я про нього лише чув.
— Не бійся, — мимрив далі граф. — Станіслав хороший і простий. Але славиться тим, що завжди ріже правду в очі. Говорить не надто приємні речі. Тож, заради Бога, замовкни й терпи. І не дратуй його, не під’юджуй, бо він тебе на пер-шій-ліпшій осині повісить...
— Нічого собі — хороший і простий.
— Не любить нахаб просто. Не найгірша риса, насправді, — стенув плечима граф.
Воєвода брацлавський їв некрасиво. Брав м’ясо товстими пальцями, пхав прямо до масного рота, а тоді обтирав руки об скатертину. Колишній претендент на польський престол голосно плямкав губами, й, було очевидно — йому байдуже, що думає про нього Мнішек, який гидливо кривився. Голота й думати не міг кривитися на такого значного пана, тож зображав скромність і благочестя.
Любомирський утер губи долонею, взяв келих і кількома ковтками його осушив.
— Х-хе! Ми так і не договорили. То що ти робиш тут, пане Міхале?
— До Львова їду, пане Станіславе, а тоді до Варшави. На службу кличуть.
— На службу? Це справа добра. Треба підтримувати Вітчизну й допомагати в цьому нашому доброму королю Августу! — загуркотів він. — Ті австріяки й московити зовсім знахабніли! Ех, побачили б наші діди, на що ми перетворилися, — похитав головою Любомирський. — Нащадки великих пращурів — убогі та нещасні.
— Так, — спромігся вичавити з себе Мнішек.
— Але я вірю, — несподівано загуркотів Любомирський, вирячивши очі й стукнувши по столу кулаком, — Річ Посполита відродиться, як той фенікс із попелу! — свита князя схвально загуділа. — Двадцять тисяч наших шляхетських шабель ще скажуть своє! Повір, Міхале! Вірити нині — то головне. Мати принципи — то головне. І я своєю службою на державу доводжу це. Уже сорок років! І доводитиму далі, бо лише віддана служба й принципова позиція врятують державу!
— І реальні справи? — несподівано вимовив Голота з іронією в голосі. Її вловив і Любомирський, що хоч і здавався чурбакуватим, таким однак явно не був. Князь здивовано подивився, наче вперше побачив Голоту, і, звертаючись до Мнішека, кинув:
— А це що за розумник?
— Ліценціат [3] Болонського університету Голота, ваша світлосте! — скочив Богуслав на ноги. Виструнчився й схилив голову.
— Міхале? — повторив Любомирський, наче не почувши ліценціата.
— Ліценціат Голота, пане Станіславе, мій товариш, — промимрив Мнішек.
Любомирський поплямкав губами й продовжив, звертаючись до графа, наче Голоти й не існувало.
— Речі Посполитій важко. Вона слабка, а вороги сильні. Татарська Московщина, прокляті австріяки, саксонці, турки. Від кожного треба чекати ножа в спину. Усі ці гайдамаки, вигадки петербурзької шльондри, усі австрійські плутані інтриги! Але ми маємо триматися разом. Так-так, пане Міхале, людям, що вболівають за державу, треба триматися разом. Лише разом ми можемо зробити титанічну справу порятунку держави, — уже спокійно завершив Любомирський. — Згодні?
— Цілком, пане Станіславе, — кивнув головою Мнішек, ввічливо тримаючи двома пальцями курячу ніжку.
— А взагалі... Міхальцю... запрошую тебе до мого львівського палацу. У четвер я влаштовую там невеликий бал. Поговоримо більш детально. Мені потрібні союзники, потрібні друзі, потрібні люди, яким не байдужа доля отчизни. Згоден?
— Безперечно, пане Станіславе. Ми будемо.
Любомирський скривився від цього «ми», однак промовчав. Важко підвівся з-за столу, грюкнувши кріслом. Попихачі миттю підхопилися зі своїх сідал. Князь допив кварту й кинув її на стіл.
— А поки вибачай, мені треба їхати далі! Нагальні справи держави не можуть чекати. До зустрічі! — важко ступаючи, Любомирський вийшов із корчми, струмком за ним вибігли й слуги. У безлюдній корчмі розлилася тиша. З-за шин-квасу вийшов господар, який нечутно підійшов до друзів і завмер.
— Пани будуть ще замовляти чи хочуть розрахуватися?
— А пан Любомирський не... — почав граф.
— Не заплатив. За всіх не заплатив, — підтвердив господар і стривожено подивився на двох товаришів. Голота і Мнішек переглянулися. Ліценціат закотив очі.
— От тобі й хороший дядько... найбагатша людина в державі! Якщо то такі любителі отчизни в державі, то державі залишилося причаститися, перевдягтися в чисте й лягати помирати... — заіржав Голота.
— Може, він забув просто? — знічено припустив Мнішек.
— Аякже! Тьху, усі гроші тепер тут залишимо. Треба Мірека і Сташку позвати, не пропадати ж усьому цьому добру, — показав Голота на недоїдки. — Наїмося, бо голодувати нам ще до самого Львова. Якщо не зустрінемо якогось дурня, який натовче пику графові Мнішеку ще раз і заплатить червінцями!
Розділ 3
У якому згадують старі часи й жаліються на нові
Львів. 23 серпня. 1768 рік. Вівторок
Із переліску, що відділяв Галицьке передмістя Львова від навколишніх сіл, виїхала невелика процесія. Навколо воза із залізною кліткою тряслися на конях четверо втомлених верхових. На кожній ямі нерівного шляху клітка підскакувала, і люди, що сиділи в ній, мали міцно триматися за залізні прути, щоб не вдаритись об ґрати.
За хвилину віз порівнявся з каретою, яка неспішно їхала тією ж дорогою. Екіпаж тягли двоє коней, ще один біг поруч, а на козлах, пускаючи кільця з трубки, сидів сивий велетень Мірек, вихователь та слуга молодого графа Мнішека. Сам молодий вельможа ліниво грав у штос із Голотою. Останній підняв голову й так завмер із бубновим валетом у руці, напружено вглядаючись в обличчя чотирьох людей, що змучено дивилися на нього з клітки. Довговусі, вони просовували руки крізь решітку й торкалися скоцюбленими долонями трави, жадібно підставляли обличчя під вітер. Не потрібно було приглядатися до перекривлених, усіх у патьоках засохлої крові в’язнів, щоб зрозуміти, що їх нещодавно жорстоко катували. Губи Голоти стиснулися в тонку побілілу лінію. Він не відривав очей від візка, поки той не перегнав їх і не покотився далі, до Львова, що бовванів зовсім поруч — у кількох милях попереду.
— Гайдамаки, — прошепотів він, дивлячись услід.
— На страту повезли. Живодерів, — проказав граф у відповідь — Це ж уманські різники.
Голота з відразою кинув карти і встав, повертаючись до візника.
— Зупини, Міреку! — він зійшов, відв’язав коня й, не кажучи ні слова, поїхав геть. У його вухах стояв скрип возу, на якому везли пошматованих гайдамаків. Голота кусав довгого вуса й невидющими очима дивився на візок з арештантами. Скоро він зник з очей, сховавшись за першими хатами Галицького передмістя.
Величезною гусінню з тисячею ніг усе йшло, бігло, їхало й тягнулося до мурів Львова. Ліценціат з усіх сил рвав вуздечку, стримуючи жеребця в галасливій юрбі. Тварина злякано хропіла й перебирала копитами по запорошеній галасливій Зеленій вулиці, що вела до самої брами міста. У кучугурах зелені (вулиця таки не дарма мала таку назву) то тут, то там мелькали спочатку вбогі мазанки, тоді один за одним — палаци вельмож, а за ними кількаповерхові кам’яниці багатих міщан. Із кожним кроком робилося все тісніше, і що ближче ставав шпичак Бернардинського монастиря, що стояв біля Галицьких воріт, то більше людей товклися по всіх усюдах. Зайд було так багато, що Голота почувався дещо розгубленим у верескливому натовпі, який повільно тягнувся до брами.
«Відвик після блукань глухими селами», — здивовано думав він, почуваючись хіба трохи краще за отих волохів в овечих шапках, які тупцяли неподалік, збившись до купи, і, як флюгерами, крутили головами, дивлячись в увсебіч розширеними від жаху очима. Особливо прибульців лякали міські сторожі — «ціпаки». Ті хизувалися своїми синіми мундирами та всіяними шпичаками дрючками-цепами, усі до єдиного мали лютий вигляд і радо встрявали в бійки, які раз-по-раз починалися серед знервованих подорожніх.
Львів зустрічав лютим розпеченим сонцем, важким повітрям, від якого спирало груди, та божевільним гамором. Брама з левиною ненажерливістю ковтала тисячі возів, коней і волів, людей, щоб увечері виплюнути їх усіх — пережованих, вичавлених, із важкими повіками та втомою в очах, без сил і бажань. Та то буде ввечері. Поки ж усі нестримно неслися за високі мури. І годі було когось зупинити.
