– Про людей зі списку?
Фролов кивнув.
– Поки Віра відбувала покарання, загинув її син Антон. Зі слів Зої, Віра звинуватила вас усіх у його смерті. Мовляв, мусили глядіти за ним – і не догледіли. Найбільше дісталося колишній невістці. Проте перепало на горіхи й вам із дружиною. Також – племіннику Роману Мірошнику, теж із жінкою. Ще – з якогось дива їхнім кумам, Денисові та Галині Сотникам. Строкате товариство. Ви ж до Сотників жодним боком. А ще, – Лора витримала паузу, – Зоя сказала, що Віра всіх вас прокляла. Список, таким чином, уявляється дещо лиховісним, вам не здається?
Фролов відповів не відразу.
Лора чемно й терпляче чекала. Нарешті нотар заговорив, немов звітував про виконану роботу.
– Чотири роки тому, тридцятого вересня, Роман Мірошник у себе вдома, в Тетерівці, справляв сороковий день народження. Кругла дата. Є прикмета, що саме її відзначати не можна.
– Чула.
– Там маса забобонів. Але є обмовка: не слід гуляти пишно. Мірошники – люди з можливостями, любили ресторани. Проте сорок років вирішили святкувати вдома, у вузькому колі. Такий собі компроміс. Запрошені були Сотники як дорогі куми. Ми з Євою, бо я дядько, близькі родичі. Віра, бо ж тітка, Роман не міг її не запросити на круглу дату. А де Віра, там і Антон із дружиною. Зою вже тоді більше терпіли, ніж любили. Проте там, куди запрошена Віра, неодмінно мусив бути Антон. Ось такі неписані правила.
– Тетерівка – за межею міста, правильно розумію?
– Фактично передмістя. Опускаю подробиці, вийду відразу на фінал: ми всі чекали, що Віра вчергове посвариться із Зоєю. Не помилилися, і кузина зі скандалом, як вона любила, поїхала додому. Трохи випила, але не вперше сідала за кермо в цьому стані. Покладалася на водійський досвід і стаж. Усе колись трапляється вперше – дорогою назад, недалеко від Житомира, збила людину на смерть. Молоду дівчину, тридцять років. До честі Віри, спробувала врятувати свою жертву. До лікарні довезла, але запізно, дівчина померла в машині. Провину визнала відразу. Пішла під суд, отримала те, що заслужила.
– Бачила Віру Леонідівну один раз. – Зараз Лорі здалося, буцімто розмовляла з нею не два дні тому, а давно, у якомусь іншому житті.
– І ваші враження?
Правду казати не хотілося. Але й брехати не збиралася.
– Сильна жінка. Не з тих, хто тікатиме чи перекладе свою провину на інших.
– Про покійників добре або нічого. Знайома ситуація, і ви її заручниця. – Фролов поклав ногу на ногу. – Правда в тому, що Віра справді не була слабкою. В тому числі – фізично. Проте психологічно тиснула значно сильніше. Аби ви зрозуміли краще… Бізнесом покійного чоловіка фактично керувала вона. Не тому, що Домонтович не давав справі ради. Навпаки: його талант – організація. Віра брала іншим: напором, горлом. Розумієте?
– Домашній диктатор.
– Не лише домашній. Щоб не вантажити вас чужими стосунками й звичаями, спробую пояснити коротше. Знаєте приказку про віслюка? Ну, коли одна людина може привести осла до водопою, та десятеро не змусять тварину напитися? Є ще схожа про ковбоїв.
– Першу чула. А ковбої…
– Ті самі пастухи. Звучить приблизно так: накинути ласо на шию дикого мустанга простіше, ніж самому при тому не впасти з коня.
– Дозвольте розшифрую, люблю образне мислення. – Кочубей клацнула пальцями. – Ви зараз хочете сказати: Домонтович міг організувати бізнес, а Віра – утримати, змусити всі коліщатка крутитися. Вгадала?
– Ідеально! – Фролов показав великий палець. – Там, де чоловік не міг домовитися, наприклад, партнер торгувався, гарикався, ставив не дуже добрі вимоги, вступала в гру дружина. Віра – важка артилерія, килимове бомбардування, ядерна зброя, вулкан чи інша стихія, яку не побороти. Моїй кузині простіше здатися або ж не мати з нею справ узагалі. Ось у чому її сила… була. Для прикладу, Домонтовичі займалися міжміськими перевезеннями, пасажирськими й вантажними. Там своя конкуренція, і то дуже жорстка, навіть жорстока. За маршрути воюють у буквальному розумінні – зі зброєю в руках, наймають тітушню всяку. Одного разу, ще за життя Домонтовича, до них в офіс прийшли погромники. Віра спокійно написала заяву – сама на себе.
– Тобто? – не зрозуміла Лора. – Зізналася в розгромі власної контори?
– Майте терпіння. Віра заявила тоді ще й у міліцію – завдала матеріальних і моральних збитків. Назвала прізвище потерпілого. Додала, що також завдала фізичних ушкоджень кільком особам. Офіцер, який приймав заяву, витріщив очі: мовляв, кому саме? Віра відповіла: поки що не знає, хто під руку підвернеться.
– Нічого собі!
– Потім сіла за кермо бусика зі своїм логотипом. І розтрощила машину конкурента. Того, хто послав до неї бійців. Звісно, він не визнав би це офіційно, погрожував Домонтовичам не публічно. Після того здала назад, на тому ж, покаліченому вже бусику, погнала за місто, там у бійців база. Заїхала туди, розтрощивши ворота. І поганяла територією кількох переляканих парубків.
– Зійшло з рук?
– Потерпілий не заявив. Ніхто не поскаржився, взагалі. Домонтовичам дали спокій. Недарма про неї говорили: коли щось не по її – навіть із того світу дістане.
Остання фраза прозвучала дуже буденно, як чергова примовка чи оповідка. Тон, яким було сказано, змусив Лору проти волі здригнутися. Емоцію не вдалося приховати, Фролов зацікавлено подався вперед через стіл.
– Вас щось налякало?
– Граф незадовго до загибелі сказав: Віра Домонтович погрожує йому з потойбіччя.
– Серйозно? Кому він так сказав і в якому стані був?
– Подзвонив мені. – Лора вирішила форсувати події. – Ось чому ми опинилися у тому місці в той час і бачили трагедію на власні очі. Щодо стану… Збуджений, важко дихав, емоції нестабільні. Так само поводився, коли влаштував скандал на службі. Причина – Віра, яка погано подивилася на нього. І на вас.
Фролов підкреслено акуратно взяв двома пальцями з блюдця порожню кавову чашечку. Поставив на стіл перед собою, мов фігурку на клітинку шахової дошки. Покрутив блюдечко довкола власної осі й так захопився процесом, що, здавалося, забув про гостю й узагалі все на світі.
– Скажіть, дорога Ларисо Василівно, ви справді вірите в те, що сказали зараз? – мовив, говорячи не до неї, а до блюдця.
– Я вірю, що Вадима Графа залякали.
– Ні. – Тепер Фролов підніс на неї очі, не припиняючи крутити блюдечко. – Питання в іншому. Ви вірите, що з того світу можна подзвонити комусь на мобільний телефон?
– Я погано уявляю собі, як облаштоване потойбіччя.
– Віру ще навіть не поховали. Вам не здається, що ви прийшли познущатися?
Час наступати.
– А й справді, варто поговорити про телефонні дзвінки. – Лора витягла з сумочки складений учетверо аркуш, розгорнула, поклала перед собою, повернула до Віктора лицевим боком. – Той світ – загадка. Зате цей світ уже років десять улаштований так, що без телефонів немає життя й розвитку. Мінус ситуації – всі дзвінки фіксуються, навіть якщо не знайдено самих телефонів. Мобілка – лише прилад, річ, засіб комунікації.
– До чого хилите? – Фролов витягнув шию й примружився, вдивляючись у роздруківку зі свого місця.
– Ось перелік вхідних та вихідних дзвінків Вадима Графа. За кілька хвилин до того, як почути голос Віри з того світу, він дзвонив вам. Перед вами – Романові Мірошнику. У поліції вас про це не питали?
Затримка з відповіддю була красномовнішою за можливу відповідь. Поки нотаріус добирав потрібні слова, Лора почала світити козирі. Говорячи, зайшла зі смартфона у свою пошту, відкрила пересланий Гайдуком документ.
– Зараз ви скажете: телефонна розмова, хай навіть незадовго до наглої смерті співрозмовника, – не злочин. І будете праві. Тим паче, що вас на місці пригоди не було, підозрювати вас нема в чому. Вашого племінника теж.
– Що зараз відбувається в моєму офісі? – голос Фролова зробився крижаним.
– Нічого особливого. Є інформація, отримана слідством. – Лора торкнулася пучкою роздруківки. – А є ось. – Вона розгорнула до візаві дисплей. – Я дала вам свою візитку. Там зазначено дрібнішими літерами: експерт-консультант із безпеки. Безпекова служба будь-якого банку має рівні, а нерідко й кращі можливості, ніж поліція. Сьогодні вранці наші техніки витягнули таку саму роздруківку, але дані стосуються номера Віри Домонтович. Сам телефон із квартири жертви зник. Поруч із будинком – теж його не було, копи ретельно обшукали периметр. Тільки ж ми з вами вже розуміємо: дзвінки залишають сліди. Їх доволі легко знайти, зробивши запит мобільному оператору. Ось, прошу. Впізнаєте? – Вона збільшила зображення. Тієї ночі, коли Віру вбили, їй дзвонили троє. Ви – за десять хвилин на дванадцяту. Роман Мірошник – коли годинник показав нуль тридцять три. Денис Сотник – о першій нуль дві. Потім був її дзвінок мені, о першій двадцять.
