– Я не зовсім чайник, – гмикнув шеф у слухавку. – На виході: там справді не всім усі родичі. До цього ж ведеш.
– А тепер, Гайдуче, заверши мою думку. Зроби проміжний висновок сам.
– Ти ж знаєш, за інших обставин я охоче погрався б із тобою в загадки. Ми обоє любимо це діло. Хоча… – на тому боці враз стало тихо, потому прозвучало не менш переможне, ніж у неї раніше: – Лоро, я завжди знав про твою геніальність! Вони всі пов’язані! Не дружбою й не любов’ю!
– Тебе, підозрюю, зараз чують по всій трасі.
– Нічого, хай! – але все ж заговорив тихіше, голос звучав інтимно. – Вісьмох людей різного віку, статусу й ставлення одне до одного не єднають родинні зв’язки. Вони не всі друзі, дехто з них навіть дружить проти інших. А втім, вони одне за одним ідуть у списку. І склала той список жінка, яка ненавидить усіх і кожного в силу обставин, а вони, своєю чергою, віддячують їй тим самим. Без варіантів, Ларисо Василівно. Їх вимушено гуртує спільна таємниця.
– А ще точніше, – не витримала, перехопила м’яч Лора, – колись одного разу вони змовилися й накоїли щось таке, за що Віра Домонтович виставила всім рахунок.
– Плавали, знаємо.
– Проходили це вже не раз, згодна. Ось чому я натякала на різницю в способах убивства. Припустімо, просто припустімо, що Домонтовичку задушив подушкою у її власній квартирі хтось зі списку. На це, зокрема, вказують дзвінки від Фролова, Мірошника й Сотника незадовго до вбивства. Віра відповіла кожному, балакали від хвилини до двох із половиною. Або один, або – всі разом могли змовитися, прийти до неї серед ночі. Вбити, замести сліди, домовитися про кругову поруку. Прошляпили телефонні дзвінки, не прорахували, засвітилися. Тому, власне, Фролов ударився в паніку, психонув, вигнав мене. Бачив би ти його очі…
– Розкажи тепер про нашого хлопчика. – Гайдук перервав, даючи зрозуміти: з цим пунктом згоден, усе ясно. – Графа збила машина. Вилетіла, мов із пекла, зникла, здається, туди ж.
– О! Ти повірив, що пекло буває?
– Звідки тоді дзвонили йому перед самою загибеллю? Чому він кричав тобі про Вірин голос? Що це взагалі за чортівня?
– Окрема жменька фактів, – завважила Лора. – Другий чоловік Зої був для її колишньої свекрухи ніким. Проте йому вона так само виставила незрозумілий мені поки що рахунок за загибель свого єдиного сина. Трошки менше ніж за добу після її вбивства Графа збиває машина. Гайдуче, – зараз Лора вперто не хотіла вірити в те, що зривалося з язика, та слів не стримувала й не добирала: – Це справді схоже на пристріт та прокляття. І чує моє серце – смерть не остання. Там іще семеро в списку залишилося.
Семеро проклятих – подумала, не промовила вголос.
Дощик тим часом затих. Туман ніби змив краплями. Місто довкола вже навіть видавалося мальовничим.
Симпатичним.
А наступної миті в діалог увірвався третій. Лора натиснула на потрібну кнопку, глянула, хто втручається. Відповіла Гайдукові:
– Все, їдьте вже. Чи випадок із Графом – лиха схема наших конкурентів, це вже сам вирішуй, на місці. Бо тут мене чомусь раптом Графиня хоче.
Поки прощалася з шефом, дзвінок зірвався. Кочубей миттю передзвонила, запитала коротко:
– Ви як, Зоє? Щось сталося?
– Сталося, авжеж. – Вона немов дорікала Лорі. – Чоловіка мого вбили, а так – нічого особливого.
Її голос звучав слабо, але впевнено.
– Даруйте… Ще раз мої співчуття…
– Ви де зараз?
– У якомусь парку чи сквері, поруч із центром.
– Можете приїхати? Чомусь із вами першою хочу поділитися… Коротше… Я знаю, хто вбив Вадима.
4
Секретарку Віктор Фролов відпустив раніше.
Навіть наполіг, щоб ішла, взяла недороблене з собою. І взагалі, може так скластися, що завтра теж доведеться працювати вдома. Досвідчена помічниця нічого не питала. Зібрала, що треба, трошки забарилася й зіштовхнулася у дверях із Ніною Мірошник.
– Вечір добрий, – жінка спробувала ввічливо всміхнутися.
– Там? – Ніна кивнула на напівпрочинені двері кабінету.
Господар офісу вже сам широко розчахнув їх.
– До побачення, – чітко промовив Фролов до секретарки, а коли та, збентежена небаченою дотепер поведінкою нотаря, швиденько пішла, глибоко засунув руки в кишені штанів. – Ти що тут робиш?
– Отак навіть! Сам покликав, аврал у нього, а тепер…
– Кликав я не тебе, Ніно. Твого чоловіка. Для чоловічої розмови.
– А приїхали ми вдвох. За моєю спиною жодних розмов не буде.
У цей момент зайшов Роман, зиркнув на дружину винувато:
– Машину ставив. Натулили тут своїх коней – приткнутися ніде нормальній людині. Що в тебе горить, дядь Віть?
Мірошник дядькав до Фролова вкрай рідко, зазвичай – коли підкреслював дистанцію.
– У нас горить, племіннику. Забув: ми в одному човнику? До речі, навіть добре, що взяв Ніну з собою. Вона одна з нас. Отже, її так само стосується.
– Що стосується?
– Все!
Фролов навіть не думав, що так рявкне, – вирвалося спонтанно, він навіть тупнув ногою раз, удруге, втретє. Зрозумівши враз, який недолугий вигляд має хазяїн солідного офісу в нападі паніки й істерики, опанував себе. Осмикнув краї піджака, поправив круглий виріз джемпера, кивком покликав прибулих за собою.
У кабінеті за звичкою останніх днів щільно причинив двері. Сів не за стіл – на його краєчок, знову заклав руки до кишень. Ніна обрала іншу модель поведінки: обійшла стіл, сіла на хазяйське місце. Довершуючи óбраз, розвалилася й поклала на протилежний край ноги, взуті в короткі шкіряні чобітки.
– Ромчику, може, поясниш коханій дружині правила поведінки? – процідив Віктор.
– Після тебе.
– Тобто?
– Спершу ти поясниш, чому зірвав нас сюди, і взагалі – що сталося? Звичайно, крім того, що якась хрінь убила чоловіка Графині.
– Машина його збила.
– Сама? За кермом ніхто не сидів? – кинула зі свого місця Ніна.
Єдино правильним способом Фролов вважав не реагувати на її присутність. Хай хоч із ногами на стіл залізе, може гола там улягтися. Сказав Романові прокурорським тоном:
– Він дзвонив тобі перед смертю.
– Тобі теж! – почув у відповідь. – Ти звідки знаєш? Хоча чого це я… Звідти, звідки і я.
– Баба зі служби безпеки дістала й тебе?
– Яка баба, Вікторе? З якої служби? Якої безпеки?
– На столі, трошки далі від лівої ноги твоєї жінки, лежить візитка. Візьми, почитай.
Мірошник підкорився, покрутив прямокутник у руці, передав Ніні.
– Кочубей Лариса, ще й Василівна. Хто така?
– Там написано. Годину тому вона була в мене. І довела, що Граф, перш ніж його гепнули, дзвонив тобі.
– Мене, пане Фролов, питала про це слідча. Тебе, значить, чомусь не питала. Якщо довелося спілкуватися хрін його знає з ким.
Фролов відліпився від стола, став так, аби обоє присутніх могли бачити його. Зараз знову відчув себе не просто старшим, а й володарем становища.
– Чому я не знаю, що ти розмовляв із Графом? Мається на увазі – чому почув це не від тебе, а, як ти мудро зауважив, хрін його знає від кого.
– Ти, Вікторе, так само балакав із Вадимом. У той самий час.
– Тобі він дзвонив першому. А в поліції мені про дзвінки словом ніхто не обмовився. Тебе чомусь запитали. Дивна гра, не здається?
– Я дупля не ріжу в поліцейських іграх!
– Зате я, як ти кажеш, ріжу! – Фролов знову зірвався. – Треба було вчора серйозніше сприймати Зойчині заяви. Бач, уже не вона одна думає, що хтось із нас причетний до тітчиного вбивства.
– Хіба ні?
Чоловіки дружно глянули на підзабуту Ніну. Вона ж увесь цей час не міняла пози. Лише переклала ноги з однієї на іншу.
– Може, тобі справді треба трошки притримати язика? – просичав Мірошник.
– О! А хто і звідки в нас тут такий сміливий? Спав – і прокинувся?
– Зараз, дорогі мої родичі, в нас усіх буде ще більше причин кидатися одне на одного. – Фролов укотре спробував керувати процесом. – Ця Лариса Кочубей має свій, незрозумілий поки що мені інтерес, який спонукає її вести паралельне слідство. Бачив я таких, толкова. І незалежна, на відміну від Віталіни Вербної. Для слідчої важливіше зіпхнути справу й забути. Служба безпеки банку «Омега» інакше працює. Словом, Кочубей знає: ти про щось говорив із Вірою за годину чи трохи більше до того, як її вбили. Поліція не має таких відомостей. Поки що не має.
