Страшенний удар, який усі вони відчули вночі під час шторму, виявився саме тим, чим, на думку Джейка, він і був, — ударом блискавки. Напевне, вона влучила прямісінько в щоглу, і саме цим пояснювався другий удар, що його відчули одразу ж після першого.
Верхню частину щогли як ножем зрізало! Перебило навпіл. І з висоти кількох десятків футів знесений блискавкою шматок з усього розмаху гепнувся об палубу, радше об те, що від неї лишилося.
Саме ці нові обставини і змусили Джейка увімкнути аварійний радіомаяк. Так, їм поталанило пережити шторм, але Джейк усвідомлював, що без щогли подальша подорож на «Родині Данів» фактично унеможливлюється. До того ж за даних обставин їхній відпочинок скінчився не так уже й кепсько. Все могло бути значно гірше.
І тепер, стоячи на палубі при денному світлі, Джейк переконався, що його рішення вирушити в подорож разом із Кетрін та дітьми було правильним.
— Дядьку Джейк, а коли сюди прибудуть рятувальники? — спитав Ерні. — Скоро чи ні?
— Мабуть, Береговій охороні довелося трохи почекати, поки шторм піде з цього району, — відповів він. — Але вони обов'язково прибудуть, як тільки зможуть.
— А ти певен? — спитала Керрі, не переконана його словами. Вона виглядала трохи блідішою, ніж зазвичай.
— Так, я певен, що вони тут з'являться. Вони дізналися, що у нас проблеми. А ці люди досить ефективно виконують свої обов'язки.
— Краще б вони не барилися! — мовив Марк, і досі витріщаючись на залишок щогли. Закіптюжена згори, вона скидалася на великий обгорілий сірник.
Джейк іще раз заспокоїв дітей, а сам стурбовано поглянув на Кетрін. Усі вони під час шторму боролися за своє життя, але Кетрін виглядала наразі найбільш стомленою і шокованою.
— Ти як — нормально? — спитав він її.
Вона кивнула — і для всіх це був просто кивок. Звичайний кивок. Але Джейк побачив у ньому дещо більше. Він умів читати поміж рядків. Кетрін боролася не лише зі страхом, їй довелося боротися і з почуттям провини. Морська подорож — це була її ідея. І її помилка.
Джейк усе збагнув, швидко й одразу.
Його погляд ковзнув від Кетрін до дітей, які виглядали одне нещасніше від одного. Я не виконую своїх обов'язків, раптом промайнуло йому в голові.
Він же й досі капітан, відповідальний за їхній добробут і самопочуття, а такий поганий приклад їм дає! Після восьмигодинної виснажливої та відчайдушної боротьби за життя про відчай і зневіру не могло бути й мови. Вони мають почуватися щасливими. А якщо добре подумати, то не просто щасливими. Вони мають веселитися! Бо вони пережили шторм і лишилися живими!
Ну то й що, що яхта фактично знищена? Вони ж цілі й неушкоджені, еге ж? Невдовзі завдяки радіомаяку сюди прибудуть рятувальники, і всі вони, співаючи й танцюючи, помандрують собі назад, додому.
— Що ж нам тепер робити? — спитав Ерні.
На обличчі Джейка розпливлася сліпуча посмішка. Він прекрасно знав, що робити.
Пустотливо усміхаючись, Джейк кинувся до Ерні, вхопив його за жилет і рвучко підняв високо угору.
— Питаєш, що нам тепер робити, малий? — сказав він. — Ми трохи поплаваємо — ось що ми будемо робити!
— Р-р-р-аз! — вигукнув Джейк і пожбурив Ерні через поруччя.
— Ні-і-і-і! — заверещав хлопчина й картинно плюхнувся у воду, здіймаючи купи бризок.
Марк та Керрі весело зареготали, а Кетрін кинулася до краю борта. Вона не сумнівалася, що Ерні буде плакати, а може, і впаде в істерику після такого грубого жарту Джейка — якщо це взагалі можна назвати жартом. Хтозна, що наверзлося йому на думку.
Та Ерні почувався прекрасно. Навіть більше ніж прекрасно. Він радісно хихотів, і на тлі жовтогарячого жилета його усмішка сіяла сліпучо-білими зубенятами. Поглянувши на човен, малий жартівливо пригрозив Джейку кулачком. А потім він почав дуріти і хлюпатися, веселячись донесхочу.
Джейк крутнувся на п'ятах і кинув нарочито-страхаючий погляд на Кетрін, Марка та Керрі.
— Хто наступний? — грізно спитав він. — Ясно, що хтось із вас. Кого мені найлегше впіймати, га?
Наче жучки, що ховалися під каменем, вони розсипалися тепер по палубі. Джейк виловлював їх одного по одному, ввесь час радісно й не до ладу мугикаючи. То була відома пісенька групи «Блонді»: «Хоч так, хоч сяк, а я тебе спіймаю, спіймаю-маю-маю!»
Спочатку Джейк упіймав Керрі. Вона безпорадно борюкалася і вимахувала руками, даремно намагаючись вирватися.
— Щось я не розумію, — пожартував Джейк, піднімаючи її над краєм. — А мені чогось подумалося, що тобі подобається випадати за борт!
Керрі нестримно реготала. їй здавалося тепер, що перший день подорожі та її спроба втопитися відійшли кудись далеко-далеко. І взагалі — то було давно й неправда.
— Гайда! — заволав Джейк, кидаючи Керрі у воду.
Аж тут Марк вирішив помінятися місцями зі своїм люблячим дядечком. Нарешті він вирішив проявити хоч якусь ініціативу.
Підкравшись іззаду до Джейка, він обхопив його за талію.
— Ага, тепер ти — наступний!
Та Марк ледь спромігся відірвати свого дядька від палуби, вже не кажучи про те, щоб зіштовхнути його у воду.
— Спробу зараховано, чуваче! — вигукнув Джейк і хвацьким прийомом, що зробив би честь професійному борцеві, викрутився з його захвату.
І рівно через дві секунди Марк теж полетів у воду.
— А потім вона лишилася сама! — оголосив Джейк, видивляючись Кетрін, яка намагалася сховатися на носі човна.
— Ну добре, гаразд. Здаюся, — сказала жінка, здіймаючи руки. — Я більше не граю.
— Не граєш? Та невже?
Джейк почав повільно наближатися до неї, перекриваючи шляхи до відступу. Кетрін потрапила у пастку, і вона це знала.
— Та ні, ну дійсно, досить, га? — знову сказала вона Джейкові. — Здаюся… дядьку… дядечку Джейк, я здаюся!
Він заперечно похитав головою.
— Докторе, невже ви і справді гадаєте, що вам удасться замовити мені зуби?
— Е-е-е… я забила вчора ногу, а точніше — литку.
— Вода її підлікує.
Діти радісно підгребли до носа яхти, не роблячи таїни з того, що їм кортіло побачити. Разючий і величний фінал.
— Нумо, дядьку Джейк! Кидай її сюди. Ми її спіймаємо.
— Агов, мамцю! — вигукнув Марк. — Давай сюди, до нас!
Джейк розсміявся і стенув плечима.
— Вибач, Кет, але ти сама чула, чого вимагають хлопці.
Він кинувся вперед, підхопив її на руки і крутнувся до борту. На коротку, але пронизливу мить їхні очі зустрілися, і спогади про спільну таємницю враз заповнили їхні душі — але так само швидко зникли, розлякані вереском дітлашні, яка спонукала Джейка не баритися.
І він не забарився.
Усі сміялися, пустували й веселились як ніколи в житті — в житті, яке могло обірватися ще зовсім недавно. А Джейк тим часом велично ступив на краєчок борту.
— Я — цар корабля! — гучно заволав він, кидаючи Кет-рін у воду. — Цар ко…
Ба-бах!!!
«Родина Данів» вибухнула і враз зникла, за якусь дещицю секунди поглинута величезною вогняною кулею.
— Ось де він! Карлайл тут! — вигукнув якийсь репортер, вимахуючи рукою, як регулювальник жезлом, та вказуючи вглиб лункого коридору в приміщенні суду. І вся репортерська братія кинулася у вказаному напрямку, нагадуючи своїми манерами зграю гієн.
Це чимось нагадувало сцену зі старого фільму, де відважні репортери вистежують героя дня, аж поки той не стає переД їхніми очима. Не минуло й кількох секунд після Пі-терового виходу з кімнати, де він телефонував до Берегової охорони, як його взяли у щільне кільце облоги.
Кожен нью-йоркський репортер — від «Пост» і «Ньюс» до «Таймс» і «Джорнал» — свято вірив у те, що повідомлення, отримане Карлайлом у кімнаті судових засідань, мало якийсь стосунок до справи Кінкейд. І це повідомлення неодмінно мало бути соковитим, колоритним та дуже важливим! Інакше просто й бути не могло. Хіба ж могло щось інше змусити відомого адвоката перенести відбір кандидатів у присяжні?!
Втім, Пітер і не збирався нічого їм розповідати. Принаймні, наразі. Поки він не дізнається більше про цю таємницю. Репортери тулилися до нього, як цвяхи до магніту, але Пітер і не писнув у відповідь на зливу їхніх запитань. Навіть не сказав «Коментарів не буде».
От уже ж любитель подражнити… Що ж подієш — багаторічна практика…
Пітер Карлайл, знаменитий адвокат, у якого після красномовних виступів у натоптом натоптаних залах завжди знаходилося кілька слів (а інколи і цілий монолог) для преси, цього разу як води у рот набрав.
І замість давати інтерв'ю, він проштовхався крізь стіну рук з диктофонами і шмигнув у двері, що гарантували йому втечу завдяки напису на непрозорому склі. На ньому було виведено чотири магічні слова, здатних зупинити знавіснілу репортерську братію: «Представникам преси вхід заборонений».
