Ці двері вели до кімнати відпочинку, з якої, спустившись два марші сходами, можна було потрапити до виходу в тильній частині будівлі суду.
Потрапивши до вузького проходу, Пітер обережно визирнув із-за рогу, оцінюючи ситуацію.
Гм. Класно. Схоже, він у безпеці. Ані праворуч, ані ліворуч репортерів не було видно. Втік, слава Богу.
Нарочито невимушено приєднавшись до мангеттен-ського натовпу, Пітер розчинився серед перехожих. Він іще не знав, куди йде. Та хоч би куди він ішов, там, принаймні, не буде набридливих газетярів і він зможе спокійно обміркувати тривожну новину, яку щойно дізнався.
Проминувши два квартали, він помітив газетний кіоск. У приміщенні суду кровожерливі газетярі намагалися витягнути з нього новини для завтрашніх заголовків, йому ж треба було прочитати заголовки сьогоднішні. До біса війну з тероризмом, голод у злиденних країнах та повідомлення про те, що якась схиблена знаменитість стала матір'ю ще однієї названої дитини! Цікаво, що вчені мужі кажуть про нього та про сьогоднішній суд?
Чи хоча б просто про нього. Дивно, але Пітер відчув нагальну потребу самоствердитися.
Він ухопив кілька місцевих газет, а потім тицьнув пальцем на маленький холодильник із прозорими ковзними дверима, що виднівся за типом з тюрбаном на голові, який сидів у кіоску.
— І «Ред Бул», будь ласка.
Те, що сталося потім, здавалося неймовірним, але було цілковито у стилі Пітера Карлайла. Тільки-но чолов'яга в тюрбані відвернувся, щоб відкрити холодильник, Пітер простяг руку до бляшанки з дрібними грошима, що стояла на прилавку, зачерпнув жменю монет і запхав їх у кишеню. І це при тому, що в тій самій кишені лежав гаманець із шістьмастами доларами.
Продавець обернувся, простяг руку з банкою холодного напою і швидко порахував загальну суму, включно з газетами.
— П'ять двадцять п'ять, — пробурмотів він зі слабким пакистанським акцентом.
Пітер засунув руку в кишеню і відрахував шість украдених доларів.
— Ось, — сказав він. — Здачі не треба.
Так, я негідник, подумав Пітер.І навіть більший, аніж дехто вважає. Помітивши незайняту лавку на дитячому майданчику неподалік, він умостився на неї і почав переглядати газети, поцмулюючи «Ред Бул». А ще його гріла думка про так управно поцуплені грошенята.
Газети повнилися його дорогоцінною персоною. Бо вибір кандидатів у присяжні просто не міг не привернути пильної уваги преси. І левова частка цієї уваги перепала йому, Пітерові Карлайлу.
Акула. Пітбуль. Кінг-Конг. Так величали його газетярі.
Лише «Нью-Йорк тайме» удалося відійти від зоологічних метафор і досить упереджених коментарів стосовно його, м'яко кажучи, неоднозначної професійної репута-
ції. Свою коротку нотатку вони зволіли назвати таким чином: «Пітер Карлайл, кошмар серед кошмарів для обвинувача».
Це вони добре придумали, еге ж? Дай боже гараздів газеті «Таймс» та здоров'я панові Шульцбергеру, її видавцеві.
Пітер ще і ще перечитав заголовок, і його букви весело затанцювали у його голові. Румба! Танго! Ча-ча-ча!
І тут веселий танок перервав тихий та чемний чоловічий голос:
— Не думав вас зустріти у цьому місці, адвокате.
Пітер опустив газету і здивовано поглянув на непроханого супутника, що всівся на лавку поруч із ним. Здавалося, він щойно матеріалізувався з повітря.
Звідки він узявся?
— А чому ви не в суді? — спитав Деву.
— А чому ви тут, а не в якомусь іншому місці? — сердито відказав Пітер.
В їхніх стосунках існувала вузенька межа, що розділяла взаємну неприязнь та взаємну повагу, і наразі вони перебували саме на цій межі. І Пітер розумів, що те, що трапиться далі, матиме дуже важливе значення.
— А що з того, що нас можуть побачити разом? — спитав Деву. — Ми ж нічого лихого не вчинили.
— І то правда, — погодився Пітер. — Ми ж нічого не вчинили взагалі, еге ж?
Деву посміхнувся за своїми чорними окулярами «Арма-ні», що пасували його чорному костюму від Армані з трьома ґудзиками на піджаку.
— Чую слова справжнього адвоката.
— Який колись урятував вашу сраку, якщо я не помиляюся. Чи помиляюся?
— А хіба ж я не віддячив за цю послугу?
— Ага, тільки ця вдячність обійшлася мені у величезну купу грошей.
— Я і так зробив вам величезну знижку з моєї звичайної ціни. Ви такі забудькуваті!
— Я розчулений та зворушений.
— Еге ж. А то ви не знаєте, що безкоштовно виконує роботу лише матінка-природа.
— Так ви вже чули…
— Так, — відповів Деву. — Смію припустити, ви теж уже дізналися відомості від Берегової охорони.
— Фактично дві хвилини тому. Капітан, з яким я розмовляв, сказав мені, що вони втратили радіозв'язок із яхтою. Але додав, що потім вони отримали якийсь сигнал.
— Сигнал аварійного радіомаяка.
— Ага, точно, — підтвердив Пітер. — Капітан пояснив мені також, що цей маяк умикається вручну.
— Справді так.
— І це означає, що Кетрін та її виблядки й досі живі!
— Необов'язково. А я думав, що ви здогадливіші.
— Але ж Берегова охорона знає, принаймні, де їх шукати!
Деву знову посміхнувся, і цього разу його посмішка була широкою, як Атлантичний океан.
— Це їм так хочеться думати.
— Що ви маєте на увазі — «хочеться думати»?
— А те, що вони дістали хибні координати. І також те, що я дуже добре роблю свою справу.
— Як так?
— А отак — як фокусник у цирку. Раз — і готово!
Зрозуміло. Та Пітера не цікавили зловісні секрети професії Деву. Краще йому про них і не знати. Тому його мало хвилює, як саме колишній агент ЦРУ переналагодив аварійний маяк таким чином, що той видав хибні дані. Найголовніше, що він це зробив.
— Добре, — сказав Пітер. — Отже, Берегова охорона не зможе їх знайти. Ви це хочете мені сказати?
— Ні, я такого не казав. Вони б знайшли їх урешті-решт — якби не одна обставина.
Пітер прекрасно знав, що то була за обставина. Це розумілося само собою, але Деву все одно нагадав. Просто так, щоб зайвий раз повтішатися власною кмітливістю та вправністю.
— Можете не сумніватися. Якщо ваших близьких не вбив шторм, то їх прикінчить моя бомбочка — однозначно. Трах-бах — і готово. Родина Данів відійде в історію.
«Деву явно схиблений придурок», — подумав Пітер. Саме тому він і найняв його, щоб убити свою сім'ю.
Перше, що я відчула, — це сильний жар, як від розпеченої плити. Поки я дриґаю ногами в повітрі, цей жар обсмалює моє волосся та обпікає шкіру. Все це якийсь сюрреалізм, цього не може бути. Але ж усе одно — я горю!
А коли я впала у воду, то стало ще гірше. Тому що я не впала у воду.
Натомість я гепнулася на зубчастий шматок титанового корпуса, який відлетів разом з іншими уламками від яхти, вірніше, 'від її решток.
Трісь! Це моя гомілкова кістка. Я точно знаю, це перелом. Бо відчуваю, що кістка проштрикнула мені шкіру.
Коли я скочуюся з уламка корпуса у воду, моє тіло стає немов паралізоване. Руки, плечі, незламана нога — всі вони ні до чого не здатні. Я жодним м'язом неспроможна поворухнути. Якби не рятувальний жилет, я б потонула.
Неймовірно! Що це, в біса, було?! Я і близько не можу уявити собі відповідь на це запитання.
Я озираюся на човен — а його нема! Його ніде не видно. Він зник! «Родина Данів» щезла, наче внаслідок якогось зловісного фокусу.
І цієї миті холодна й моторошна думка враз пронизує мою свідомість і крає моє серце.
Зникла не лише яхта «Родина Данів», зникла сама родина Данів!
Усе, що я бачу, — це густий чорний дим, що піднімається над водою. Довкола палають уламки човна. Я ніде не ба-
чу ані Керрі, ані Марка, ані Ерні, і моя паніка щосекунди зростає. Господи, де ж мої діти?! І де Джейк?!
Підстрибуючи, як поплавок у воді, я вигукую їхні імена між болісними нападами кашлю, що буквально шматують мене. Ядучий дим наповнює мої легені, і я відчуваю, як щосекунди слабну через сильну кровотечу з ноги. Ще трохи — і я знепритомнію.
Але поки що не зомліла. І думаю про дітей.
Керрі! Марку! Ерні!
Я відчайдушно раз по раз вигукую їхні імена, але не чую, щоб вони відповідали. Я взагалі нічого не чую довкола себе. Ніхто мене не кличе. Єдиний звук — це приглушене гудіння в голові. Я знаю, що це результат контузії після вибуху. Тупа травма вух.
Чорний дим оточує мене немов стіна, і я ледь у змозі дихати. Кожна спроба погукати дітей перетворюється на черговий напад кашлю, від якого на губах виступає кров. Я притуляю до рота руку й бачу, що вона стала яскраво-червоною. Гм, а звідки ж іде кров? Невже я зламала ребро і воно проштрикнуло мені легеню? Чи, може, то я просто прикусила язика, коли вдарилася об уламок корпуса?
